ВСТУП

     У міжнародній торгівлі існує одна базова дилема. У явімо собі експортера та імпортера, які хочуть укласти угоду. Однак живуть вони в різних країнах, досить далеко один від одного, ніколи раніше незустрічалися, говорять на різних мовах, працюють в різних політичних,соціальних і економічних умовах. Оскільки вони практично не можуть одночасно здійснити обмін товару на гроші, то кожен по своєму представляє схему розрахунку.

     З точки зору експортера, спочатку імпортер повинен оплатити товар, апоставка товару повинна здійснюватися експортером тільки після одержання грошей. Імпортер при цьому ризикує втратити гроші при непостачання товару. З точки зору імпортера ситуація повинна виглядати інакше: експортер відправляє товар, а імпортер оплачує його тільки після отримання. У даному випадку експортер ризикує втратити товар при несплаті поставки. Для того, щоб убезпечити експортера від ризику неприйняття товару, неплатежу або несвоєчасного платежу, з одного боку, і гарантувати імпортеру належне виконання контрагентом умов контракту, з іншого боку, як посередник між ними залучається банк. Безготівкові розрахунки через банки здійснюються в різних формах: акредитив, інкасо, авансовий платіж, розрахунки за відкритим рахунком, але найбільш прийнятними, з точки зору пошуку консенсусу між контрагентами по зовнішньоторговельному контрактом є документарне інкасо та документарний акредитив.                            

      Актуальність даної теми полягає в тому що вона: визначається домінуючим місцем документарних операцій в міжнародних розрахунках, тенденцією постійного зростання частки документарних операцій в міжнародних розрахунках, великим інтересом банківських структур.

      В даний час дана тематика недостатньо вивчена. Іноземні джерела (в основному, видання Міжнародної торгової палати), матеріали для внутрішнього користування банків не завжди доступні. Існуюча жвітчизняна література з документарних операцій містить лише опис з видів і форм, у кращому випадку схеми, але ніяк не розкриває зміст і практичне виконання цих операцій.

      Відсутній комплексний підхід до вирішення проблеми, немає єдиної думкив оцінці окремих форм міжнародних розрахунків і платіжних умов зовнішньоторговельних операцій. Одна група російських дослідників базується на суто внутрішньоросійському підході і досвіді проведення міжнародних торгових розрахунків, який склався за роки ведення зовнішньої торгівлі виключно державними структурами. Інша група авторів механічно описує окремі форми розрахунків, що застосовуються на Заході. Останній підхід характеризується відсутністю будь-якого адекватного аналізу мотивів поведінки контрагентів, переваг та недоліків описуваних форм розрахунківі платіжних інструментів, а також не містить ясної моделі поведінки таконкретних рекомендацій російським структурам при складанні валютно -фінансових умов контракту.

      Аналіз робіт  економістів також показав, що досліджуючи різні аспекти міжнародних торговельних розрахунків, автори не дотримуються єдиної термінології, єдиної концепції організації міжнародних розрахунків.

      Метою курсової  роботи є дослідити практику здійснення в міжнародних розрахунках документарних операцій та її роль у забезпеченні обслуговування клієнтів на основі аналізу теорії, а також використання документарних операцій на прикладі КБ «ПриватБанк»

       Завдання курсової  роботи зводяться до того, щоб:

     -  проаналізувати досвід застосування в міжнародних розрахунків документарних операцій та особливості їх здійснення;

          -   показати організацію потоку товарів від продавця до покупця та ланцюжки що  зв'язують їх платежів;

        -  проаналізувати переваги та недоліки різних видів документарної форми       розрахунків;  

        -   визначити форми проведення в міжнародних розрахунків документарних операцій для банків на прикладі КБ «ПриватБанк»

        Об’єкт дослідження курсової роботи був обраний КБ «ПриватБанк» на матеріалах якого була побудована аналітична і практична частина даної курсової роботи.

        Предмет дослідження є розвиток регіонального фінансового ринку на прикладі Киїської області.

     Інформаційною основою дослідження є: наукові  праці з тематики дослідження, Закони України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», Постанови Верховної Ради, Укази Президента України, уніфіковані законодавчі акти міжнародних фінансово-кредитних інститутів тощо. 
 

Розділ 1 Характеристика документарних операцій комерційних банків 

      Сучасна світова економіка характеризується значною інтегрованістю. У зв’язку з цим стає поширеною співпраця між суб’єктами підприємництва, розташованими у різних країнах. Одним з основних моментів у здійсненні зовнішньоекономічних договорів (контрактів) є взаєморозрахунки між сторонами – резидентами різних країн, які через їх специфіку прийнято називати міжнародними розрахунками.

     Проблеми, пов’язані з міжнародними розрахунками, є актуальними в усьому світі. Це обумовлено тим, що під час здійснення зовнішньоекономічної діяльності учасники розрахунків стикаються з безліччю різних ризиків: економічних, податкових, політичних та інших.

      У світовій практиці використовують такі форми міжнародних розрахунків, як банківський переказ, документарний акредитив, інкасо, банківська гарантія, розрахунки векселями тощо. Вони вирізняються ступенем участі банків у проведенні їх: мінімальний ступінь участі – при банківському переказі, максимальний – при акредитиві, банківській гарантії.      У кожному з міжнародних видів розрахунків на завершальному етапі відбувається переказ коштів з одного банківського рахунку на іншій за допомогою комунікаційних систем (зазвичай системи електронних переказів SWIFT, яка набула останнім часом великого поширення). Конкретна форма розрахунків визначається за згодою сторін і фіксується в розділі «Умови платежу» зовнішньоекономічного договору.

       У розрахунках за договорами купівлі-продажу здебільшого використовуються банківський переказ, документарне інкасо, документарний акредитив і банківська гарантія.

      Зауважимо, що банки, працюючи з документарними акредитивами, документарним інкасо, гарантіями, керуються міжнародними правилами і звичаями, які видаються Міжнародною торговельною палатою (далі – МТП). Так при операціях з документарним інкасо використовуються Уніфіковані правила по інкасо; при акредитивній формі розрахунків – Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів. Ці правила і звичаї з юридичної точки зору не належать до міжнародно-правових нормативних актів і не є обов’язковими для застосування в усіх випадках здійснення зовнішньоторгових операцій купівлі-продажу товарів (послуг). Проте вони широко застосовуються у практиці міжнародної торгівлі, тому що сприяють однаковому розумінню і тлумаченню умов розрахунків як між контрагентами з різних країн, так і між банками, а також між банками та їхніми клієнтами. Обов’язковість застосування правил Міжнародної торгової палати з’являється тоді, коли сторони прямо зазначають у договорі, що розрахунки відбуваються відповідно до уніфікованих правил.

     Незважаючи на те, що зазначені норми і звичаї носять характер рекомендацій, у нашій країні застосування Уніфікованих правил по інкасо й Уніфікованих правил і звичаїв для документарних акредитивів є обов’язковим для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності. Ця обов’язковість випливає з Указу Президента України «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб’єкти підприємницької діяльності України» від 4 жовтня 1994 р. № 566/94 (далі – Указ № 566). Однак таке твердження є суперечливим, оскільки даний Указ протирічить Конституції України. [17]

      До недавнього часу вказаними документами правова база по акредитивах та інкасо вичерпувалась. На сьогоднішній день деякі питання щодо акредитивів та інкасо врегульовані Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 р. № 435-IV (далі – ЦК України), який вступив в силу з першого січня цього року. Зокрема у главі 74 ЦК України є параграф 3 «Розрахунки за акредитивами» та параграф 4 «Розрахунки з інкасовими дорученнями». Також слід відмітити ще один документ, а саме Постанову Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 р. № 514, яка вступила в силу 4 січня 1994 р. Цією Постановою затверджено «Положення про порядок здійснення уповноваженими банками операцій за документарними акредитивами в розрахунках за зовнішньоекономічними операціями» (далі – Положення). [20]

      Вказане Положення детально регулює всі дії банка та клієнта при роботі як з експортними так і з імпортними акредитивами. В цьому Положенні слід звернути увагу на зауваження, що під час розрахунків за зовнішньоекономічними договорами в іноземній та національній валюті клієнти можуть використовувати всі види акредитивів, що передбачені Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів або іншими міжнародними документами, які регулюють питання проведення розрахунків за акредитивами, затвердженими МТП, з урахуванням особливостей, визначених Положенням, які не суперечать законодавству України.

БАНКІВСЬКИЙ ПЕРЕКАЗ

      Банківський переказ (платіж) одночасно є і найпоширенішою, і найризикованішою (якщо використовується сам по собі) формою міжнародних розрахунків, оскільки зазвичай неможливо відкликати здійснений банківський переказ коштів, які вже було зараховано на рахунок одержувача (бенефіціара).Здійснення банківського переказу можна умовно поділити на етапи.

      На першому етапі клієнт подає до банку, що його обслуговує, заяву (платіжне доручення) на переказ коштів зі свого рахунку в цьому банку на рахунок одержувача (який може бути як у цьому банку, так і в будь-якому іншому) із зазначенням суми, валюти, призначення платежу, порядку сплати банківських комісій тощо. Існують два види оплати комісії: за рахунок одержувача або за рахунок відправника.

     На другому етапі банк перевіряє правильність заповнення реквізитів заяви: найменування та банківські реквізити платника і бенефіціара, сальдо рахунку платника, право на переказ коштів в іноземній валюті, правильність зазначення «ланцюжка» проходження платежу через банки-кореспонденти (у разі коли про таку можливість домовлено між клієнтом і банком) та ін. При позитивному результаті перевірки заяви клієнта банк списує кошти з його рахунку на внутрішньобанківський рахунок або блокує їх і надсилає електронне повідомлення до банку-кореспондента. Після одержання підтвердження від банку-кореспондента про те, що він виконав переказ і списав гроші з кореспондентського рахунку, банк списує кошти клієнта й утримує комісію за проведення платежу.

     На третьому етапі банк-кореспондент, відповідно до договору між банком і ним, надсилає нове повідомлення (або модифікує і відправляє отримане повідомлення) до наступного банку-кореспондента чи до банку одержувача або зараховує кошти на рахунок одержувача платежу (у випадку, якщо банк-кореспондент одночасно є банком одержувача). Після цього повідомляють банк ініціатора платежу про те, що платіж виконано і списано комісійні за переказ коштів.

     Перевага банківського переказу: швидке здійснення платежу (від одного до п’яти банківських днів), низька собівартість операції.

    Недоліки: наявність ризиків непоставки товару при вже здійсненій оплаті або неотримання грошей при вже здійсненій поставці.

ДОКУМЕНТАРНЕ  ІНКАСО

       Документарним інкасо називають доручення експортера своєму банку одержати від імпортера (платника) безпосередньо або через інший банк визначену суму або підтвердження (акцепт) того, що цю суму буде сплачено в установлений термін.

       У цьому випадку банк діє як довірена особа і посередник між експортером та імпортером. Він за дорученням експортера надає імпортерові документи (рахунок-фактуру, відвантажувальні документи, специфікації, сертифікати тощо), які свідчать про відвантаження товару або надання послуг (згідно із зовнішньоекономічним договором), і проти них інкасує належну експортерові суму або одержує акцепт векселя. Операції з документарного інкасо регулюються Уніфікованими правилами по інкасо, видані Міжнародною торговельною палатою в 1995 р., публікація № 522 (далі – Правила по інкасо). Указ № 566 зобов’язує використовувати Уніфіковані правила (та зміни до них) тільки після офіційного опублікування. На сьогодні останньою редакцією Уніфікованих правил по інкасо є публікація № 522, здійснена в 1995 р., яку не було офіційно опубліковано в Україні. З огляду на те, що публікація № 522 є найбільш сучасною і банки у своїй роботі використовують цю редакцію, у цій статті йдеться саме про останнє видання Уніфікованих правил. До того ж треба пам’ятати, що сторони у зовнішньоекономічному договорі мають обов’язково зазначити, що розрахунки здійснюються відповідно до Правил по інкасо в редакції 1995 р. При цьому правила і визначення понять відповідно до Правил по інкасо є обов’язковими тільки в тій частині, в якій не було досягнуто інших явно виражених домовленостей між сторонами і немає національних, державних або інших місцевих законів (постанов), що суперечать цим Правилам і від яких не можна відступити. Сторони мають зазначити у договорі, що інкасо здійснюється на підставі Правил по інкасо.[18]