Українська культура XIX ст.

Українки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся.

Українська музика була невід'ємною  складовою побутово-реалістичного  і

романтичного театру, доповнювала  його психологічну дію, чіткіше

окреслювала людські характери. Тут багато важив неповторний  чар

української народної пісні.

Народна пісенна творчість  пов'язана і з розвитком професійної

української музики XIX ст. Українська пісня звучить в усіх музичних

творах ("Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Катерина"

М.Аркаса, "Підгоряни" М. Вербицького, "Осада Дубна" П. Сокальского та

ін.), стає основою фортепіанної музики та камерних вокальних творів П.

Сокальського, С. Воробкевича, М. Лисенка. Композитори охоче писали

музику для хорів, використовуючи народний обрядовий мелос: щедрівки,

купальські й весільні пісні тощо. Це сприяло піднесенню української

пісні на рівень високого професійного мистецтва.

Поміж усіх видів і жанрів музичного мистецтва найнесприятливіші  умови

склалися для розвитку опери. Д. Антонович пояснював це тим, що для опери

були затісні рамки  українського музично-драматичного театру; фахової

підготовки актори не мали, відсутньою була національна оперна традиція

і, головне, не було державного опікування українською культурою.

Одним із відомих композиторів XIX ст. був С. Гулак-Артемовський —

оперний співак, драматург, що навчався у Київській духовній семінарії. У

1839р. М. Глинка, О. Даргомижський та М. Волконський влаштували концерт

і на зібрані кошти відправили талановитого юнака до Італії. Дебют  С.

Гулака-Артемовського відбувся на сцені Флорентійської опери.

Найважливіше досягнення С. Гулака-Артемовського — створення  за власним

лібрето першої національної опери "Запорожець за Дунаєм" (1862р.). Сюжет

опери підказаний М. Костомаровим. Майже 20 років царська цензура

забороняла постановку опери. На українській сцені її вперше поставив

1884р. М. Кропивницький.

 

У другій половині XIX ст. виникає  система української музичної освіти.

Відкрилися музичні училища  у Києві, Одесі, Харкові, Львові.

Серед українських професійних  композиторів вирізняється творчість  П.

Ніщинського і П. Сокальського. П. Ніщинський закінчив Афінський

університет, де здобув ступінь  магістра наук. В Одесі організував  хори і

керував ними. Вершиною його творчості вважається музична картина

"Вечорниці", написана  для п'єси Т.Шевченка "Назар  Стодоля".

П. Сокальський заснував 1864 р. в Одесі Товариство любителів  музики. Він

створив близько 40 фортепіанних п'єс, 40 романсів, опери "Мазепа",

"Майська ніч", "Облога  Дубна".

Особливий внесок у розвиток національної музичної культури зробив М.

Лисенко (1842—1912) — видатний композитор, піаніст, хоровий диригент,

фольклорист, теоретик музики і педагог, засновник професійної  школи.

Навчався у Петербурзькій  та Лейпцігській консерваторіях. Активно

освоював у своїй музиці шевченкіану (понад 80 вокально-хорових  творів

різних жанрів).

Композитор збагатив майже  всі жанри української музики. Йому належать

опери "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка Полтавка", "Енеїда" дитячі "

Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима і Весна".

М. Лисенко — основоположник інструментальних жанрів в українській

музиці, створив численні фортепіанні твори. З іменем Лисенка  пов'язаний

розвиток національної музичної освіти. Він організовував хори, недільну

школу для хлопців-селян, викладав у приватних музичних школах, 1904 р.

відкрив у Києві музично-драматичну школу. Тут навчались українські

композитори К. Стеценко, Л. Ревуць-кий, О. Кошиць.

Видатними творцями духовної музики на зламі XIX— XX ст. були К. Стеценко

та М. Леонтович.

Розвитку професійної  музичної освіти сприяло відкриття  консерваторій у

Києві, Одесі, Харкові. Почали діяти Одеський Український

музично-драматичний театр, Харківський театр опери та балету.

Значну роботу з розбудови  музичної культури у Західній Україні  провадили

композитори І. Лаврівський, С. Воробкевич, В. Матюк, А. Вахнянин, О.

Нижанківський, Д. Січинський, В. Барвінський, С. Людкевич.

У Львові 1903 р. заснована  музична школа (з 1907 р. — Вищий  музичний

інститут, з 1939 р. — державна консерваторія ім. М. В. Лисенка). У 30-х

роках діяли 9 філій музичного  інституту — у Бориславі, Дрогобичі, Стрию,

Тернополі, Яворові та інших  містах.

Давні традиції має музично-театральна культура Львова. Тут у 1842 р.

відкрився приватний міський  театр С. Скарбека, один із найбільших у

Європі (нині у цьому приміщенні — театр ім. М. Заньковецької). На його

сцені дебютували вихованці  Львівської консерваторії С. Крушельницька, М.

Менцинський, О. Мишуга, О. Руснак, Ф. Лопатинська, О. Носалевич,

виконавська майстерність яких набула світового визнання.

У новій українській музиці одним з провідних діячів був  В. Барвінський.

У період першої світової війни  з'являються стрілецькі пісні. Вони

відображають ідеї національно-визвольного  руху на західно-українських

землях. Для січових стрільців  писали пісні І. Франко, О. Маковей, Д.

Макогон, Б. Лепкий, Л. Лепкий, Р. Купчинський.

 

 

5. У першій половині XIX ст. розвивається станковий живопис.  Поширюється

автопортрет, зростає інтерес  до камерного портрету, мініатюри. Видатним

представником українського реалістичного портретного живопису був В.

Тропінін. Художник створив  узагальнений образ представника українського

народу ("Українець", "Український  селянин", "Дівчина з Поділля").

Реалістичні традиції В. Тропініна  в українському портретному мистецтві

першої половини XIX ст. розвивали  Т. Шевченко, І. Сошенко та ін.

Одним із зачинателів нової  української школи пейзажного і  побутового

живопису був В. Штернберг ("Вулиця на селі", "Пастух", "Вітряки в

степу").

Творчість Шевченка-художника належить до здобутків українського

образотворчого мистецтва. На ранніх живописних творах Шевченка

позначився вплив його вчителя — К. Брюлова. Поступово у творчості

художника виявляються спроби відобразити психологічну глибину  й

індивідуальні особливості  характеру людини. Прикладом є  духовна еволюція

героя "Притчі про блудного сина" Т. Шевченка.

Безпосередніми продовжувачами демократичних традицій Т. Шевченка були

 К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов, які піднесли український

побутовий жанр на новий  рівень.

Створене 1870 р. у Петербурзі "Товариство пересувних художніх виставок"

сприяло згуртуванню митців демократичного напрямку. З діяльністю

Товариства пов'язаний розвиток художньої освіти, створення місцевих

художніх об'єднань. У 1865 р. створена малювальна школа в Одесі, пізніше

реорганізована в художнє  училище. Важливим центром художньої  освіти була

Київська малювальна школа, яку заснував у 1875 р. М. Мурашко.

В цій школі навчались українські живописці М. Пимоненко, Ф. Красицький, К.

Малевич, скульптор Ф. Балавенський та ін.

Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. В. Орловський

відомий як один з фундаторів нового українського реалістичного  пейзажу,

його називали "шукачем  сонця" — майстром сонячного пейзажу. Майстрами

пейзажу світового рівня  були С. Васильківський, П. Левченко, І. Труш, К.

Костанді.

Значний вплив на творчість  українських художників в історичному  жанрі

мала картина І. Рєпіна "Запорожці". На початку XX ст. український

історичний жанр досяг  значного розвитку і став характерним  явищем

національної культури. На історичну тему створили картини  Ф. Красицький

("Гість із Запоріжжя"), М. Самокиш ("Запорожці обідають"). Плідно

працював в історичному  жанрі М.Івасюк ("В'їзд Богдана  Хмельницького в

Київ", "Іван Богун під  Берестечком" та ін.).

Символізм та модерн, що склалися на зламі XIX—XX ст., внесли істотні

зміни у розуміння проблем  художньої творчості. У розвиток світового

авангарду помітний внесок зробили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Малевич.

Оригінальним творчим  мисленням відзначається Олекса Новаківський.

Меценатом О. Новаківського і його школи був митрополит Андрій

Шептицький. О. Новаківський — найбільш послідовний представник сецесії в

українському образотворчому мистецтві того часу. Його твори  — "Музика

квітів", "Ноктюрн", "Коляда", "Каштани і бузок" та ін.

На жаль, у цю добу монументальний український живопис представлений

слабо, хоча його здобутки значні, скажімо, розписи інтер'єру палацу

митрополита у Чернівцях (Й. Бокшай), реставрація фрескового живопису у

Кирилівській церкві (М. Врубель), розписи у русько-візантійському стилі

Володимирського собору в  Києві (де поруч з російськими, польськими

працювали й українські майстри, а серед них — М. Пимоненко) і, нарешті,

розписи Будинку земства  у Полтаві (композиції С. Васильківського

"Чумацький Ромоданівський шлях").

Щодо монументальної скульптури, то окрасою України є пам'ятники

Володимиру Святому (1853 р., скульптори П. Клодт і В.

Демут-Малиновський, архітектор К. Тон); Богданові Хмельницькому (1888

р., скульптор М. Микешин) у Києві; І. Котляревському (1902 р.,

скульптор Л. Позен) у Полтаві. В галузі станкової скульптури працювали

Л. Позен (кращі його твори на історичну тему — "Скіф" та "Запорожець у

розвідці"); П. Забіла (барельєфні портрети родини Кочубеїв,

 бронзова статуя О.  Герцена на його могилі в  Ніцці); В.

Беклемішев (погруддя Т. Шевченка).

Слід також назвати  численні скульптурні оздоби відомих  пам'яток

архітектури — зображення на античну тему і ліплення в Одеському  оперному

театрі (під керівництвом Ф. Етеля); декоративно-монументальні скульптури

Т. Ригера на будинку Галицького сейму; Л. Марконі — на будинку

Політехнічного інституту  у Львові; численні скульптури українця П.

Війтовича у Львові на фасаді залізничного вокзалу, скульптурні

композиції училища художнього промислу, постать Слави на оперному

театрі.

В архітектурі XIX ст. переважав  в основному стиль класицизму.

Національна своєрідність українського класицизму виявилась у збереженні

кольорової гами споруд, типової для бароко (блакитний  з білим і

золотим). У стилі класицизму зводяться житлові будинки, адміністративні

установи, освітні заклади. На 30-ті—40-ві роки XIX ст. припадає

будівництво університету в  Києві (арх. В. Беретті), театрів у  Києві,

Одесі, Полтаві.

У середині XIX ст. архітектуру  Львова доповнюють громадські споруди

стилю класицизму, зокрема  Український драматичний театр  ім. М.

Заньковецької (арх. Л. Пихаль, І. Зальцман), Політехнічний інститут

(арх. Ю. Захаревич), Наукова бібліотека по вул. В. Стефаника, так званий

Оссолінеум (арх. П. Побіле та Ю. Бем).  В архітектурі другої половини XIX ст. втрачається стильова єдність. Це

зумовлено швидкими темпами  зростання міст, великими масштабами їхньої

забудови.

Однак і в архітектурі  цього періоду є цінні здобутки, виконані в стилі