Українська культура XIX ст.

 

План

1. Історичні обставини  розвитку української культури.

2. Освіта. Наукові знання. Медицина.

3. Розвиток української  мови та літератури.

4. Драматургія і театр.  Музика.

5. Образотворче мистецтво  та архітектура.

6. Висновок.

7. Використана література.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Багата українська культура з другої половини XVIII ст. почала

виявляти ознаки занепаду. Це давалося взнаки і в колишній Гетьманщині, і

в Правобережній Україні, зокрема у західних землях. Тут  остаточно

перемогла унія, а з втратою  православ'я цей регіон фактично був

позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які  він боровся

протягом століть як складова частина однієї національної держави.

Уніатське духовенство, яке  протистояло колись польсько-католицькій

експансії, деградувало, а  нове на той час ще не склалося. Поступово

занепадала й традиційна українська культура західних міст.

Книгодрукування, яким колись пишалися Львів, Острог, Перемишль, згасло.

Літературна мова ледь жевріла в церковнослов'янщині. Поступово у

Східній Україні єдиним засобом  літературного спілкування стає російська,

у Західній — польська й  латинська, у Закарпатті — латинська  й угорська

мови.

Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі

на меті повністю нівелювати й український народ, влити його у

великоросійську націю.

Намір російського самодержавства асимілювати Україну здійснювався у двох

напрямках: політичному та ідеологічному. Якщо політичний виражався  у

ліквідації залишків державності, то ідеологічний напрям мав три об'єкти:

політичний лад, релігію  та історію. Треба було переконати свій народ,

близьких та далеких сусідів, що найкращий лад для України  —

самодержавний, що їхня національна  ідентичність з росіянами

підтверджується релігійною єдністю — православ'ям — і  що Україна — це

Південна Росія, Малоросія, споконвічна російська земля, яка  не маєвласної історії, мови, культури.

Ці ідеї були обґрунтовані у творах В. Татищева, М. Ломоносова, а

остаточне втілення знайшли  в "ИсториигосударстваРоссийского" М.

Карамзіна.

На імперській тріаді "самодержавство, православ'я, народність"

виховувалось українське зросійщене дворянство кінця XVIII — початку XIX ст.

Помітний вплив на формування суспільно-політичних поглядів середини XIX ст. спричинило Кирило-Мефодіївське товариство, проголосивши ідею

слов'янської федерації. Товариство активізувало зацікавленість

суспільства історією слов'ян, їхніми мовами, культурою. М. Костомаров і

його однодумці вважали, що саме рідна мова має стати важливою підоймою

народної освіти.

Прогресивна західноукраїнська  інтелігенція ідею національного

відродження пов'язувала  з просвітою народу на засадах  мови, літератури,

духовного розвитку.

Проголосили цю платформу  члени гуртка, що склався у Львові на початку

30-х років і був названий  сучасниками "Руською трійцею".

Великим історичним здобутком  української літератури кінця XVIII —

початку XIX ст. було впровадження у культурне життя нації нової

української літературної мови, заснованої на живій мові народу, його фольклорі та певних "книжних" елементах, успадкованих з минулого.

Проте як ніхто інший підніс і розширив національну самосвідомість  українського народу Тарас Шевченко. Поезія великого співця України будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти зрусифікованої або спольщеної, інертно-байдужої до рідної мови такультури.

 

Творчість Т. Г. Шевченка, відгомони  ідей кириломефодіївців були головним

побудником, який на початку 60-х років спонукав ціле гроно  обдарованих

молодих людей із сполонізованих дворянських родин Правобережжя

повернутися в українське національно-культурне середовище. Серед

визначних імен тут —  економіст і публіцист Т. Рильський, історик В.

Антонович, мовознавець К. Михальчук, етнограф Б. Познанський, лікар  К.

Юркевич та ін.

Так само поезія великого Тараса "перевернула свідомість" багатьох

молодих галичан. Видані 1859р. в Лейпцігу деякі нецензуровані  вірші

Т.Шевченка вперше потрапили  в Галичину і вразили душі молоді, "як щось

зовсім нове і нечуване". Т. Шевченко завершив процес формування

новітньої української духовності. Він визначив характер, зміст,

проблематику, систему ціннісних  орієнтирів нашої культури, дав могутній

поштовх розвитку усіх її видів  і форм: мови, літератури, образотворчого

мистецтва, театру, філософсько-етичного вчення тощо.

У шевченківській моделі культури був закладений величезний заряд

народних морально-етичних  і духовних цінностей, який дав можливість

українському народові вистояти у найтяжчих випробуваннях. Втративши

Гетьманщину, він в умовах політичної і соціальної неволі XIX ст.

розвивається саме як державна нація, послідовно і непохитно утверджує

свою соборність у царині духу, культури насамперед.

В українській культурі другої половини XIX ст. окреслені два періоди:

50—70-ті й 80—90-ті роки. Перший можна назвати часом  гуртування

інтелектуальних сил у  пошуках найбільш дієвих засобів  збереження й

піднесення національної самосвідомості, другий — пожвавленням розвитку

всіх видів і форм культури, включенням її у загальнослов'янський (і

світовий) духовний розвиток.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства і придушення революцій

1848 р. в Європі культурне  життя на всіх українських  землях починає

пожвавлюватися лише в  кінці 50-х — початку 60-х років, проявляючи себе у

виданні етнографічно-фольклорних, літературно-художніх збірників та

альбомів ("Записки ЮжнойРуси", "Ужинок рідного поля", "Зоря галицька",

"Хата"). Виникають різні  легально-просвітницькі товариства  в Західній

Україні: "Руська бесіда", "Матиця руська", "Просвіта" та ін. На одне з

перших місць висувається  діяльність київської "Громади".

У громадському житті України  початку 60-х років відому роль відіграло

"хлопоманство", поширене  серед студентів Київського університету. Ці

молоді люди не лише носили національний одяг, а й займалися

популяризацією української  культури, викликаючи шалений спротив

російських офіційних  властей.

На чільне місце виходить український осередок у Петербурзі, у якому

заходами П. Куліша (за матеріальної підтримки українських поміщиків

Ґалаґана і Тарновського) функціонували друкарня та видавництво. Цей

осередок у 1861 —1862рр. видає  журнал "Основа", в якому друкувалися

твори Т. Шевченка, Марка  Вовчка, П. Куліша, М. Костомарова, А.

Жемчужникова і О. Сєрова.

Журнал відстоював право  українського народу на вільний культурний

розвиток, прагнув представити  його культуру як цілісність на всій його

етнічній території з  єдиною загальнонаціональною мовою.

Процес розвитку української  культури протягом 60— 90-х років штучно

переривався антинаціональними  заходами російського уряду, наприклад,

виданням у 1863р. Валуєвського циркуляра, в якому говорилося:

"Большинство малороссовсамивесьмаосновательно доказьівают, что

никакогомалороссийскогоязьіка не бьіло, нет й бьіть не может, й что

наречиеих, употребляемоепростонародьем, єсть тот же русскийязьік,

толькоиспорченныйвлиянием на не-гоПольши..." Після цього указу була

видана ще ціла низка подібних заборон щодо українських театрів,

української дитячої літератури, скасування української преси і  т.д.

Українська культура в  таких умовах виявляла дивовижну  життєздатність,

оскільки була невід'ємним  явищем історичного поступу. Цю свою

нездоланність вона унаочнила  двома процесами: по-перше, об'єднанням

навколо шевченківського  ядра всіх здорових сил нації (М. Драгоманов, О.

Духнович, Ю. Федькович, С. Воробкевич) і, по-друге, рятівним виходом не

лише за межі Росії, але  й на культуру слов'янських та багатьох інших

європейських народів.

2. Політика асиміляції, яку  провадив російський уряд, базувалася  на

централізації науки, освіти й культури. У 1812р. було створено

Міністерство народної освіти, запроваджено державне керівництво  школою,

внесені певні зміни до системи діючих шкіл. У кожному  губернському місті

створювалися гімназії, в  повітовому — повітове училище. Характерно, що

нові університети засновувалися  в колонізованих землях: у 1802 р. було

відкрито Дерптський університет, у 1804 — Казанський, у 1805 —

Харківський, у 1834 — Київський; реорганізовано в університет Головну

Віденську школу.

У задумі організації цих  університетів малися на увазі поширення

"общерусской" культури. Так, російський цар Микола І, висловлюючись з

приводу відкриття Київського університету, говорив: "Університет  — це

мій твір, але я перший покладу на нього руку, якщо здається, що він не

відповідає своєму призначенню. А призначення університету —  поширювати

російську культуру ...".

Фактично ці навчальні  заклади відіграли протилежну роль: дали змогу не

тільки російській, але  й місцевій молоді ознайомитися як із офіційно

викладеною, так зі своєю  історією.

У Східній Україні вся  система освіти була російськомовною. Це стосується

університетів (Київ, Харків, Одеса), учительського інституту  в Ніжині,

129 гімназій, мережі реальних  і комерційних училищ, інститутів

благородних дівчат, 1618 міністерських, земських і парафіяльних шкіл.

Зрештою, і в Галичині українські школи складали мізерний відсоток (одна а

школа на 820 тис. населення, тоді як одна польська на ЗО тис.

населення). Зусилля відомих  педагогів (К. Ушинського, М. Пирогова),

зорієнтовані на виховання  гармонійної людської особистості,

здійснювались у несприятливих  як мовних, так і етико-громадських  умовах.

У середині XIX ст. стан українського шкільництва можна було оцінити  як

катастрофічний. Колишні  середні школи з українською  мовою навчання

перетворилися на духовні  семінарії, а нові, як уже говорилося, були

російськомовними. "Ці всі  школи, — писав Мирослав Семчишин, — були

чужими для українського народу не тільки мовою, але й програмою, бо в

усіх читанках і підручниках  говорилося тільки про руський народ, його

звичаї, життя, історію. Про  свою батьківщину українська дитина нічого не

довідалась". На Правобережжі гнітило польське шкільництво. Діти

українців не мали майбутнього, вони виходили зі школи, не маючи

підготовки зі своєї мови, культури, історії. Імперії потрібні були сліпі

раби, глухонімі послушники без роду, без племені.

За часів боротьби за визволення селянства з кріпацької неволі головним

завданням української громадської  культурної праці було поширення

народної освіти, заснування недільних шкіл для дорослих. Недільні школи

у колишній імперії з'явилися  найраніше у Києві під захистом обраного

куратора округу М. І. Пирогова і за діяльної участі професора П. В.