Українська культура XIX ст.

Павлова. У жовтні 1859 р. перша  недільна школа була відкрита в Києві  при

Подільському повітовому училищі. У 1860 р. про відкриття недільної  школи

клопочуться цукрозаводчики К. М. Яхненко і П. Ф. Симиренко.

В організації шкіл беруть участь Т. Шевченко, М. Драгоманов, Ф. Вороний,

брати Стефановичі, О. Стоянов, П. Чубинський, П. Житецький. Засновані

школи в Чернігові, Каневі, Переяславі, Полтаві.

Дещо по-іншому складалась освітницька діяльність у Галичині, де 70-ті

роки проходять під  знаком розвитку шкільництва і виходу у світ цілої

серії підручників — перекладних  та оригінальних, написаних авторами для

нижчої і середньої  школи — з української мови, літератури, географії,

математики, латини, природознавства, фізики, мінералогії, граматики

грецької мови, філософії, історії церкви та ін. Авторами їх виступають

О. Огоновський, О. Барвінський, В. Ільницький, А. Вахнянин, М.

Полянський та ін.

 

 

Центром національного відродження  в Україні був Харківський  університет.

У 1841 —1849 рр. ректором університету був П. Гулак-Артемовський —

відомий український поет, літературознавець, педагог. Професор

університету О. Потебня  зробив найвизначніший внесок у розвиток

вітчизняної науки того часу. Він методологічно поглибив дослідження

української мови і літератури, започаткував психологічно-порівняльну

школу в українському мовознавстві, обстоював рівноправність народів  і

мов. Тут сформулювалася своєрідна романтично-філософська  школа,

досліджувалася філософія  Ф. Гегеля, І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінга.

Плідну науково-педагогічну  діяльність здійснювали В. Каразін (з

ініціативи якого засновано  університет), І. Срезневський, А.

Метлинський, М. Костомаров та інші вчені. У Чернігові й Києві  широку

культурно-просвітницьку  діяльність провадив Б. Грінченко —  український

письменник, педагог, етнограф, автор першої книги для читання  в школі

українською мовою "Рідне  слово", "Української граматики" та інших

підручників. Велику цінність становить підготовлений і виданий  Б.

Грінченком "Словарь української мови" (1907—1909 рр.).

Незважаючи на тотальну русифікацію, університети висунули цілу когорту

вчених зі світовим ім'ям у галузі природничих та технічних  наук, таких,

як П. Тутківський, Д. Заболотний, М. Гамалія, І. Пулюй, І.

Горбачевський, С. Тимошенко — аж до геніального В. Вернадського. Щодо

гуманітарних наук, то рівень і світовий престиж визначили, насамперед,

українці: М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович, О. Потебня, М.

Дашкевич, Ф. Вовк. У галузі філософії з'являються праці П. Юркевича, С.

Гогоцького, галицького філософа К. Ганкевича.

 

Чи не головною науковою подією того часу була участь членів "Київської

громади" у діяльності Південно-російського відділення "Русского

географическогообщества" (1873—1876 рр.). Підсумком експедиції стало

семитомне наукове дослідження, яке б могло скласти честь  найславетнішій

європейській академії того часу. Тут були зібрані і досліджені документи

з усіх сфер буття українського народу — про природу, географію, історію

краю. У виданні взяли  активну участь М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Лисенко,

О. Русов, П. Житецький, В.Антонович.

Поряд з різними природничими науками в XIX ст. особливого розвитку

набирає медицина. Видатними  вченими-медиками були: Ілля Буяльський,

Єфрем Мухін, Павло Наранович. Так, І. Буяльський видав оригінальний

атлас з оперативної хірургії "Анатомико-хирургическиетаблицы", які були

перекладені на ряд іноземних  мов. Також ним уперше в межах  Росії був

застосований хлороформний наркоз.

Чимало зробив для розвитку хірургії в Україні Микола Іванович Пирогов. У

1856 р. М. І. Пирогова  призначили на посаду опікуна  Одеського

навчального округу, де він  порушив питання про відкриття  університету в

Одесі. У 1858 р. отримавши посаду опікуна Київського навчального  округу,

він сприяв розвитку і демократизації освіти. Пирогов був одним із

видатних хірургів XIX ст., добре відомим не лише в Україні, але і за

кордоном. Він працював майже  в усіх ділянках хірургії, але особливо

прославився у галузі кістково-пластичних операцій, воєнно-польової

хірургії, десмургії.

 

Видатним хірургом був Микола Васильович Скліфосовський, професор

Київського університету, завкафедрою Московського університету. М. В.

Скліфосовський одним із перших почав впроваджувати в оперативну практику

асептику і антисептику. Часто приїздив в Україну і  оперував хворих у

Полтавській міській лікарні, мав симпатії до українського національного

руху.

Одним з перших професорів хірургії, які починали читати лекції

українською мовою, був декан  медичного факультету Харківського

університету Павло Михайлович Шумлянський. Наукові праці Шумлянського

присвячені лікуванню  вивихів.

Петро Андрійович Наранович займався розвитком урології, запропонував ряд

нових хірургічних інструментів, дуже вдало робив операції на очах.

Талановитим хірургом, основоположником вільної пересадки шкіри в  Україні

був Олександр Степанович Яценко.

З 1787 до 1805р. у Львівському  університеті діяв медичний факультет. У

1805 р. замість медичного  факультету створено дворічну  медико-хірургічну

школу, 1833 р. цю школу реорганізовано на трирічну. У 1894 р. у Львові

знову засновано медичний факультет. В Одесі медичний факультет  відкрито

у 1900р.

Професорами терапії в  Росії у XIX ст. були українські вчені-медики:

Йосип Варвинський, професор Московського університету, Йосип

Каменський-Гамета був професором Петербурзької медико-хірургічної

академії та редактором "Военно-медицинскогожурнала". Професорами цієї

академії були: Прохор Чаруківський, Іван Сміловський, Степан

Андрієвський, Аркадій Альфонський був професором, деканом та ректором

Московського університету, Яків Саполович був директором Петербурзького

медико-інструментального заводу.

У XIX ст. розпочали свою працю  два найвидатніші терапевти України  Т. Г.

Яворський та М. Д. Стражеско, їх обох вважають засновниками

терапевтичних шкіл України.

Крім цього, в XIX ст. набувають  широкого розвитку фармакологія,

епідеміологія, акушерство, стоматологія.

Займалися науковою працею лікарі провінційних лікарень та працівники

лікарських управ, міських  та військових лікарень. Наукові розвідки та

популярні медичні праці  писали видатні громадські діячі-лікарі Модест

Левицький, Іван Липа та Євген  Озаркевич, засновник та директор "Народної

лічниці" у Львові.

Після ліквідації кріпацтва  почався розвиток земської медицини. Напрям її

розвитку йшов від роз'їзної  до стаціонарної медицини з улаштуванням

амбулаторій, збільшенням  кількості лікарських дільниць. Відкривалися

земські акушерські і фельдшерські школи. В усіх 70 повітах налічувалося

50 земських акушерок та 150 лікарів.

3. Розвиток культури в  Україні надзвичайно ускладнювався  мовною

політикою, яку здійснювали  уряди Польщі та Росії. Якщо у XVIII ст.

російський уряд забороняє  книгодрукування українською мовою, то в XIX

ст. заборони стосуються освіти. Так, у 1817р. була закрита

Києво-Могилянська академія як освітній центр України. Особливо негативне

ставлення до української  мови визначає вже згадуваний вище Валуєвський

циркуляр, який у 1876 р. був  підтверджений і доповнений пунктами

Емського акта. Емським актом у Росії вводилася жорстка цензура на

українські книжки, що ввозилися  з-за кордону; заборонялося вживання

української мови на сцені, при нотописанні.

Мовна політика в Галичині і Буковині з часу, коли вони опинилися  під

Австрією, також не сприяла  вільному розвитку української мови. Так, якщо

в 1787р. при Львівському  університеті було відкрито Руський  інститут, де

на двох факультетах (філософському  і богословському) окремі предмети

викладались українською  мовою, то вже в 1808 р. інститут було закрито

під тиском польських шовіністичних  кіл. Національно-культурному розвитку

перешкоджали австро-польські реакційні сили. Намагання цісарського уряду

латинізувати український  алфавіт викликало так звану  азбучну війну,

проти цього виступив М. Шашкевич. Протести передової галицької

інтелігенції, підтримані відомими європейськими славістами Ф. Міклошичем

і П. Шафариком, змусили реакційні  кола відмовитися від свого задуму.

Першу в Галичині граматику  української мови створив 1829 р. І.

Могильницький. У 1846 р. з'являється "Граматика української мови" Й.

Лозинського. Під впливом  революції 1848 р. в Австрії у Львові

створюється культурно-освітнє товариство 'Галицько-руська матиця", яке

видавало книжки з різних галузей знань. Першою такою книжкою  був "Буквар

руський для шкіл в Галіції" (1848р.), згодом видано "Читанку для малих

дітей" М. Шашкевича. У  Львівському університеті відкрито кафедру

української мови та літератури.

В українських землях, які  входили до складу Росії, розвитком

мовознавства займались О. Потебня, П. Житецький, М. Михальчук, Б.

Грінченко. Саме Б. Грінченко  — автор першої книги "Рідне  слово" для

читання в школі українською  мовою та "Української граматики".

 Велику мовну цінність становить підготовлений і виданий Б. Грінченком

"Словарьукраїнської мови" (1907—1909 рр.).

Питанням розвитку української  мови значну увагу приділяв М. Грушевський.

У збірці статей "Про українську мову і українську школу" він наводить

висновок російської Академії наук про те, "що українська мова єсть, що

се мова осібна від руської, або правильніше сказати —  великоруської, що

її ніхто не видумав, а  вона існує ... віковічно...".

Престиж української мови, віру у її великі можливості утверджувала й

поширювала передусім  українська література.

Початком нової доби в  українській літературі було опублікування "Енеїди"

І. Котляревського в 1798р. Основоположником української художньої прози

був Г. Квітка-Основ'яненко. Його твори "Маруся", "Сердешна Оксана",

"Козир-дівка", "Щира  любов" близькі до сентименталізму.  А твір

"Конотопська відьма" є зразком так званої химерної  прози.

Тематичні і жанрові обрії  української літератури 20—30-х років  збагатили

своєю творчістю П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Л. Боровиковський,

А. Метлинський.

На світовий рівень підніс українську літературу Тарас Григорович

Шевченко. У творчості  він поєднав національне і  загальнолюдське, "став

велетнем у царстві  людської культури" (І. Франко). Т. Шевченко був

видатним поетом-романтиком. Прикладом романтизму є твори "Іван

Підкова", "Тарасова ніч", "Гамалія". Творами реалістичного  спрямування є

його поеми "Кавказ", "Наймичка" та ін.

Як народний подвиг Т. Шевченко оспівував боротьбу за волю, славу,

національне самоутвердження ("Гайдамаки").

 

До політичної історії  звертався у містерії "Великий  льох", у таких