Українська культура XIX ст.

творах, як "Швачка", "Іржавець", "Заступила чорна хмара". Поет звертався

до минулого, сучасного  й майбутнього, до земляків "мертвих, і живих, і

ненарождених ...", намагаючись звернути їхню увагу до проблем України.

Чільне місце в українській  літературі другої половини XIX ст. посідає

Пантелеймон Куліш — поет, прозаїк, журналіст, видавець, літературний

критик, мовознавець, етнограф. Він започаткував українську історичну

романістику ("Чорна рада"), створив високохудожні переклади  Біблії,

творів В. Шекспіра тощо.

Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров — три постаті, які красномовно

засвідчили рівень зрілості, якого досягла українська художня  і суспільна

думка в 40—50-ті роки XIX ст. Підтверджували це і нові таланти, що

вливалися до української  літератури на рубежі 50—60-х років, зокрема

авторка "Народних оповідань" Марко Вовчок (М. Маркевич), поети  С.

Руданський та Л. Глібов, прозаїки А. Свидницький та О. Стороженко.

Жанр реалістичної повісті  розвинув І. Нечуй-Левицький. У його повістях

відображено проблеми селянського  життя ("Бурлачка", "Микола Джеря",

"Кайдашева сім'я").

З творчістю Панаса Мирного  пов'язаний розвиток жанру

соціально-психологічного роману ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?").

"Буковинським кобзарем" називають Юрія Федьковича, активного діяча

національного пробудження  на Буковині. Його поезії сповнені щирого

почуття і глибоких роздумів над проблемою людського існування (поема

"Лук'ян Кобилиця", балада "Довбуш", вірші "Рекрут", "Святий вечір" таін.).

 

Серед представників української  прози 70—90-х років — письменники  О.

Кониський, Б. Грінченко, О. Пчілка (Східна Україна), О. Кобилянська, Т.

Бордуляк, О. Маковей, А. Чайківський (Західна Україна).

Помітний внесок у розвиток української поезії зробили П. Грабовський  та

В. Самійленко. У їхній  творчості відображено національні  й

філософсько-психологічні проблеми доби.

Найвагоміші здобутки української  літератури кінця XIX — початку XX ст.

пов'язані з діяльністю Івана Франка. Універсальна особистість  в історії

світової культури, поет, прозаїк, драматург, журналіст, літературний

критик і організатор  літературного життя. Його творчість  стала основою

комплексного вивчення зв'язків  української та світової культур.

Творчість І.Франка відзначається  самобутністю і водночас споріднена з

новими явищами в європейській літературі кінця XIX ст. Його "Галицькі

образки" — приклад  цікавого експерименту: введення оповідних  форм у

поезію.

Самобутність художнього мислення І.Франка виразно виявляється  у поезіях

ліричного циклу. Характерна щодо цього його збірка "З вершин і низин",

"Зів'яле листя".

Цінним внеском у світову  літературу стали філософські поеми  І. Франка —

"Смерть Каїна" і  "Мойсей".

Прогрес у літературі І. Франко широко пов'язував із вдосконаленням

засобів психологізму ("Лель і Полель", "Перехресні стежки", "Украдене

щастя"). Творчість Франка-новеліста належить до кращих зразків світової

літератури.

 

Українська література на переломі XIX—XX ст. позначена новаторськими

тенденціями. Поряд з відомими іменами (І. Франко, Леся Українка, М.

Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська) з'являються самобутні  таланти

(С. Васильченко, М. Вороний,  А. Кримський, П. Карманський, О. Олесь, В.

Винниченко). Утверджуються  нові ідеї, теми, образи, форми художнього

вираження. На оновленні  літератури позначився вплив європейського

модернізму, мотиви якого  властиві вітчизняній культурі XIX ст.

Першим з гаслами модернізму виступив український поет М. Вороний. У 1901

р. він надрукував відозву  до українських письменників з проханням

надсилати для задуманого ним альманаху "З-над хмар і  долин" твори

філософського спрямування. Він звернув увагу передусім  на "естетичний

бік" видання, мав на меті наблизити його до "новітніх течій", уникати

творів грубо реалістичних з показом щоденного життя. Навколо  виступу

поета виникла літературна  полеміка, у якій брали участь І. Франко, Леся

Українка та ін.

У руслі модерністських пошуків  формувалася творчість галицьких

письменників. У 1906—1909 рр. діяло  літературне об'єднання "Молода муза"

(П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, С. Твердохліб та

ін.).

Навколо літературно-мистецького  видання "Митуса" об'єдналися поети

неосимволістського напряму. На засадах символістської поезії стояли В.

Бобинський, Р. Купчинський, Ю. Шкрумеляк, О. Бабій, М. Голубець, Л.

Лепкий.

 

У 1909—1914 рр. група письменників-модерністів  гуртувалася навколо

київського журналу "Українська хата". Серед них — М. Сріблянський

(Шаповал), М. Євшан, Г.  Чупринка, М. Філянський.

4. Проблеми національного самоусвідомлення і новочасного професійного

рівня були визначальними  для різних галузей українського мистецтва. У

перші десятиріччя XIX ст. в  Україні виникає професійний  театр (Київ,

Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав), але український репертуар для

тогочасних мандрівних труп був небагатий, за винятком п'єс І.

Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, пізніше Т. Шевченка та Я.

Кухаренка.

Поява 1798 р. перших трьох  частин "Енеїди" І. Котляревського, де народна

мова вживається як літературна, відкриває нову главу української

літератури і драматургії  зокрема. Творчість І. Котляревського

започаткувала нову українську драматургію і була своєрідним доробком у

царині світського театру.

Виникненню професійного театру передували аматорські вистави. З

домашнього аматорського театру генерал-губернатора Я. Лобанова-

Ростовського виник у 1818 р. Полтавський театр. В аматорських  виставах

грав І. Котляревський, котрий у 1819—1821 рр. очолював Полтавський

театр. Саме для Полтавського театру він написав 1819р. п'єси "Наталка

Полтавка" та "Москаль-чарівник", де використав прийоми вертепу,

інтермедії, численні народні  пісні й водевільні діалоги.

Традиції І. Котляревського продовжив Г. Квітка-Осно-в'яненко,

основоположник художньої  прози в новій українській  літературі, один із

засновників Харківського професійного театру.

Великий успіх мали соціально-побутові комедії Г. Квітки-Основ'яненка

"Сватання на Гончарівці" (1835) і "Шельменко-денщик" (1838).

З новою українською драматургією і театром пов'язані творчі здобутки

акторів М. Щепкіна (1788 — 1863) і К. Соленика (1811-1851).

М. Щепкін походив з кріпаків, акторську діяльність розпочав 1805 р. У

1821 р. завдяки участі  передових представників громадськості  його

викуплено з кріпацтва. М. Щепкін набув визнання як основоположник

 сценічного реалізму  в українському та російському  театральному

мистецтві. Виступав у театрах  Харкова, Полтави, мав у Києві  власну трупу

(1821 — 1823), з 1824 р. —  у Малому театрі в Москві.

Традиції сценічного реалізму розвивав К. Соленик. Він здобув високу

освіту у Віденському  університеті. Як актор надавав перевагу

українському класичному репертуару.

У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком професійного театру

поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури.

Аматорські вистави були популярними у Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді,

Києві. В аматорських гуртках  розпочинали діяльність реформатори

українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивниць-кий, М. Садовський,

П. Саксаганський, М. Старицький.

У цей період посилюються  утиски українського театру з боку царського

уряду — Емський акт 1876 р., циркуляр 1881 р. Категорично заборонялися

українські вистави історичного  й соціального змісту. У 1883 р. київський

губернатор заборонив  діяльність театральних труп на підвладній йому

території — Київщині, Полтавщині, Волині, Поділлі. Репресивні заходи

царського уряду все ж  не могли знищити глибокі українські театральнітрадиції.

У 1890 р. І. Карпенко-Карий  і П. Саксаганський утворили "Товариство

російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К.

Саксаганського", яке було найкращим українським театральним  колективом.

На його основі у 1900 р. виникла  об'єднана трупа корифеїв українського

театру — "Малоросійська  трупа М. П. Кропивницького під керівництвом П.

К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької".

Одним з найвидатніших  діячів українського театру корифеїв був І.

Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п'єс. Серед них —

"Безталанна", "Наймичка", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Сава

Чалий" та ін. Його акторська  творчість позначена щирістю  і психологічною

глибиною почуттів, філософським розумінням суспільного буття.

З театром корифеїв пов'язана  творчість Марії Заньковецької (справжнє

прізвище — Адасовська, 1854—1934). її прирівнювали до видатних актрис

світу — італійки Елеонори Дузе та француженки Сари Бернар.

Театр корифеїв знаменує собою  розквіт українського професійного театру

XIX ст.

У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр

німецький і польський. Поширювались аматорські гуртки у Коломиї, Львові,

Перемишлі.

Український професійний  театр Галичини виник 1864 р. у Львові при

культурно-освітньому товаристві "Руська бесіда". Його основоположником

став український актор  і режисер О. Бачинський.

На Буковині при чернівецькій "Руській бесіді" 1869р. утворилися

аматорські гуртки. Театральна діяльність активізувалась із заснуванням

1884р. "Руського літературно-драматичного  товариства" під керівництвом

С. Воробкевича, відомого українського письменника, композитора,

педагога. Він написав 18 музично-драматичних  творів, побутових драм,

комедій, що становили основу театрального репертуару.

Творчу допомогу театрові надавав І. Франко. Свої роздуми про  завдання

театру він виклав у  низці статей — "Руський театр  у Галичині", "Наш

театр" та ін.

Український театральний  процес кінця XIX — початку XX ст. засвідчує

спільність з модерністськими  тенденціями Європи.

Перші спроби підготовки професійних  акторів пов'язані з діяльністю

драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі

М.Лисенка.

Творчою лабораторією став один з найкращих тогочасних театрів  — театр М.

Садовського: 1906 р. — у  Полтаві, з 1907р. — у Києві.

М. Садовський розвивав кращі  здобутки театру корифеїв у поєднанні  з

європейськими традиціями. У складі трупи працювали М. Заньковецька, М.

Старицька, Лесь Курбас, якого М. Садовський запросив зі львівського

українського народного  театру товариства "Руська бесіда". Музичне

оформлення спектаклів здійснювали  композитори М. Лисенко та К. Стеценко,

художнє — В. Кричевський. Таким чином, створилися передумови розвитку

українського театру-модерну, основи якого заклала драматургія  Лесі