Криміналістика в системі наукових знань

Характеризуючи місце криміналістики в системі наукового знання, варто керуватися її предметом, значенням для практики боротьби зі злочинністю, тим впливом, що на криміналістику роблять інші юридичні науки і яке, у свою чергу, вона робить на них. У зв'язку з цим визначений інтерес представляє рішення питання про те, як варто розуміти віднесення криміналістики до числа прикладних наук і чи не позбавляє це її права називатися самостійною наукою.

І. Н. Якімов, розкриваючи  поняття криміналістики, іменованої їм тоді карною технікою, писав, що вона, «не будучи самостійною науковою дисципліною... є прикладною наукою, що переслідує практичні цілі» . Таким чином, між поняттями «прикладна наука» і «несамостійна наука» він ставив знак рівності. Надалі таке ж значення термінові «прикладна наука» додавала В. Е. Коновалова , а С. П. Мітрічєв ототожнював поняття «прикладної науки» з поняттям «науки допоміжної»[41].

Переважніше тому не відокремлювати теоретичні частини наук від експериментальних, що неминуче відбувається, коли перші  під ім'ям «теоретичних наук» групуються незалежно від других. Ця класифікація представляється такі ж застарілої, як і терміни «споглядальні» або «описові» науки».

Тими ж розуміннями  керувався і Б. М. Шавер, коли заперечував  проти віднесення криміналістики до числа прикладних наук у первісному змісті цього терміна. Він писав: «Прикладних наук ні, а є прикладні дисципліни, під якими розуміється сукупність знань, що визначають порядок практичного застосування теоретичних принципів тієї або іншої науки. Криміналістику ніяк не можна віднести до розряду прикладних дисциплін. Прикладна дисципліна завжди є приватне застосування загальних принципів тієї науки, з яких вона випливає. Принципи якої ж науки виражає криміналістика? Звичайно її вважають допоміжною наукою стосовно науки кримінального процесу, що випливає з принципів останньої, але це — повний абсурд, тому що розроблювальні криміналістикою дані зовсім не випливають з теоретичних принципів кримінального процесу, криміналістика не є практичне застосування цих принципів. Дані криміналістики завжди погодяться з даними кримінального процесу, тому що практично вони застосовуються в процесі розслідування, що регулюється кримінально-процесуальним правом, але ці дані не випливають з теоретичних принципів кримінального процесу» .

Криміналістика, зрозуміло, не є допоміжною наукою стосовно науки карного процесу. Ця теза Б. М. Шавера одержала розвиток у роботах С. П. Мітрічєв, А. І. Вінберга і Н. Т. Малаховской і інших криміналістів і не має потреби в додатковій аргументації.

З'ясування зв'язків криміналістики із суміжними юридичними науками одночасно є й обмеження її предмета від предметів цих наук, що становить особливий інтерес, якщо врахувати нашу спробу по-новому визначити предмет криміналістичної науки.

Поняття предмета криміналістики взаємозалежно з поняттями предметів суміжних областей знання. Тому, для того щоб переконатися у відмінності предмета криміналістики від предмета інших наук, необхідно вирішити питання про те, чи є специфічними саме для криміналістики коло досліджуваних нею об'єктивних закономірностей і аспект їхнього дослідження. Що стосується природних, технічних і суспільних не правових наук, про які мова ще попереду, те в цих випадках позитивна відповідь на це питання можна одержати в процесі зіставлення предмета криміналістики і предметів усіх цих областей знання: жодна з них не вивчає тієї специфічної групи закономірностей, що складають предмет криміналістики і це положення достатнє очевидно, щоб не викликати сумнівів. Те ж саме можна сказати і про відмінність криміналістики від загальнотеоретичних наук про державу і право, адміністративно-правовими, державно-правовими і цивільно-правових наук. З цими науками криміналістика зв'язана через загальну систему правових наук, але вони не є її найближчими «сусідами».

Криміналістика повинна бути відмежована від тих правових наук, з якими вона безпосередньо взаємозалежна, тобто від інших наук «кримінальної» групи: кримінології, кримінальної статистики, кримінального права, кримінального процесу і теорії оперативно-розшукової діяльності.

Предметом науки кримінології є закономірності, що визначають стан, динаміку, форми і причини злочинності  і міри її попередження. З цього  визначення випливає, що кримінологія і криміналістика вивчають різні  об'єктивні закономірності і збіг у цій частині їхніх предметів відсутній.

Як видно зі сказаного, кримінологія вивчає і міри попередження злочинності. Криміналістика також  займається розробкою мір попередження злочинів. Однак і в цій області  немає дублювання між предметами криміналістики і кримінології. Предметом криміналістики є такі міри попередження злочинів, що відносяться до технічним і тактичним. Їхня розробка ґрунтується на пізнанні закономірностей виникнення доказів і роботи з ними (наприклад, технічні заходи для охорони визначених об'єктів від злочинних зазіхань розробляються на основі вивчення способів здійснення відповідних злочинів,   тобто в кінцевому рахунку, на вивченні визначеного різновиду процесів виникнення доказів). Предметом кримінології є розробка системи запобіжних заходів, «спрямованих на остаточну ліквідацію злочинності й інших правопорушень і всіх їхніх причин, що породжують,».[28] У цю систему кримінологія включає і криміналістичні міри попередження окремих видів злочинів, але користується ними як даними науки криміналістики, тобто сама розробкою таких мір не займається.

Так, на нашу думку, повинний вирішуватися питання про співвідношення і зв'язок предметів криміналістики і кримінології.

Кримінальне право, як наука  вивчає закономірності, що визначаючі види і форми злочинних зазіхань, процес розвитку злочинної діяльності, види покарань і умови їхнього застосування до осіб, винним у здійсненні злочинів. З цього випливає, що й у даному випадку мова йде не про ті закономірності, що вивчаються криміналістикою. Користуючись прийнятою нами термінологією, можна сказати, що кримінальне право вивчає закономірності виникнення, формування і розвитку самого відбиваного об'єкта, але не процесу його відображення в середовищі і тим більше не процесу виявлення і використання цього відображення в доведенні. З цього, звичайно, не випливає, що криміналістика не зв'язана з наукою карного права. Цей зв'язок існує, і вона виражається в тім, що криміналістика використовує розроблювальні в кримінальному праві характеристики відбиваного об'єкта, користується ними як даними. Дублювання в предметах наук відсутнє тому, що криміналістика не розробляє питань кримінального права, а бере готові рішення цієї науки точно так само, як наука кримінального права не розробляє, а використовує для своїх теоретичних побудов уже розроблені іншими науками, наприклад медициною, окремі положення, не включаючи їх при цьому у свій предмет. В наявності звичайний процес взаємопроникнення наукових знань з метою їхнього взаємного збагачення і розвитку.

       Самим складним питанням у розглянутому аспекті є питання про зв'язок і розмежування предметів криміналістики і науки карного процесу. Криміналістика, як область наукового знання, яка виникла в рамках кримінально-процесуальної науки. А. А. Ейсман, на мою думку, прав, коли пише, що «формування самостійних, специфічних знань, що складають предмет криміналістики, неважко простежити історично. Спочатку ці знання, що стосуються прийомів збирання, виявлення і дослідження доказів, що виходять за межі власне процесуальної теорії, фігурують у працях процесуалістів... Лише поступово, зростаючи по обсягу, накопичуючи і здобуваючи внутрішню єдність, ці зведення оформляються в самостійну науку — криміналістику» .

           Правда, при ознайомленні з роботами відомих криміналістів може скластися невірна думка, що криміналістика виникла незалежно від кримінально-процесуальної науки, тому що багато  її теоретичних положень з'явилися на світло в процесі створення науково обґрунтованих облікових систем у зв'язку з розробкою наукових методів ідентифікації спочатку для задоволення нестатків розшукні і пенітенціарної практики і значно пізніше — власне карного судочинства, коли ці положення стали розроблятися в більш-менш тісному зв'язку з наукою кримінального процесу. Іншими словами, можна подумати, що зв'язок між криміналістикою і кримінально-процесуальною наукою (зв'язок, але не походження першої від другої) виникла лише тоді, коли склалася деяка система спеціальних знань, поставлених на службу боротьби зі злочинністю.

        Таке представлення, ще зустрічається серед деякої частини криміналістів, представляється невірним по наступним причинах. По-перше, що зароджувалися криміналістичні положення не вичерпувалися тими, котрі стосувалися методів ідентифікації. Вони стосувалися в більшому ступені тактики окремих слідчих дій і розроблялися саме процесуалістами. По-друге, з огляду на особливості карного судочинства XIX в. Англії, Франції, Німеччини й інших країн, де велися інтенсивні пошуки наукових методів ідентифікації, не можна вважати, що обліково-реєстраційна діяльність знаходилася там за рамками кримінального процесу і що наукові методи кримінальної реєстрації, розроблювальних криміналістикою, не мали, таким чином, відносини до процесуальної науки. Та й самі автори цих методів усіляко підкреслювали їхнє значення саме для правосуддя.

Виникнувши в надрах кримінально-процесуальної науки, елементи криміналістичної науки в міру їхнього розвитку й ускладнення ставали усе більш чужорідними стосовно цій «материнській» області знань. Нарешті, коли ступінь цієї сторонності стала критичною, відбувся природний акт їхнього вичленовування, відбруньковування в нову науку-криміналістику. Однак як у силу походження від кримінально-процесуальної науки, так і в зв'язку з тісним зіткненням з цією наукою в процесі подальшого розвитку, обмеження криміналістичних знань від науки кримінального процесу сполучено зі значними складностями. Ці складності обумовлені не тільки зазначеними причинами, але і відомою спільністю цілей і об'єктів дослідження обох наук.

При розмежуванні криміналістики з кримінально-процесуальною наукою, як і в інших випадках розмежування наук, варто виходити з розходження тих об'єктивних закономірностей, що складають ядро предметів цих наук.

        Звичайно думають, що предметом науки кримінального процесу є норми кримінально-процесуального права, заснована на них діяльність слідчих, прокурорських і судових органів по їх застосуванню і виникаючі при цьому правовідносини . З огляду на все сказане раніше про поняття предмета науки взагалі, представляється, що вірніше вважати предметом кримінально-процесуальної науки специфічні закономірності, що визначають характер, зміст, послідовність і форми реалізації норм кримінально-процесуального права і регульованих ними кримінально-процесуальних правовідносин. Ці закономірності виявляються в такій системі таких процесуальних норм, у такій діяльності суду, прокуратури, органів дізнання і наслідку, у таких правовідносинах, тобто у всім тім, що є не предметом науки, а об'єктом наукового дослідження, матеріалом для пізнання даних закономірностей і в той же час об'єктом додатка пізнаного, результатів пізнання.

Серед цих спеціальних  закономірностей є і такі, котрі  відносяться до процесу доведення. Вони виявляються в системі норм доказового права, форм їхньої реалізації й у виникаючим при цьому правовідносинах. Прояв таких закономірностей полягають в тому, що від них залежать виражені в нормах закону умови, форми, загальний порядок і послідовність процесуальних дій по збиранню, дослідженню й оцінці доказів, права й обов'язки учасників доведення.

Чим же відрізняються  специфічні закономірності предмета кримінально-процесуальної науки від тих, котрі вивчає криміналістика?

Почнемо з того, що поза сферою впливу закономірностей, досліджуваних карним процесом, лежить весь процес виникнення доказів. Механізм виникнення доказів «діє» узагалі за рамками кримінального процесу. І доказове право і кримінально-процесуальна наука мають справу тільки з результатом цього процесу — з виниклими доказами як вже існуючими об'єктивними явищами дійсності. Тому закономірності виникнення доказів не є предметом науки кримінального процесу.

Збирання доказів є  частина доведення, і тому воно є  об'єктом дослідження карно-процесуальної  науки. Але в цьому випадку  її предмет складають не ті закономірності, що виявляються в самому змісті процесу збирання доказів, у його механізмі, що обумовлюють '' виявлення '' доказів – це предмет криміналістики, а  ті закономірності, під впливом яких формуються процесуальний порядок цього етапу доведення, його форми і засоби а, тобто процесуальні дії.

Етапами доведення є  також дослідження й оцінка доказів. Тому і вони знаходяться в полі зору процесуальної науки. Стосовно до дослідження доказів її предметом  є ті закономірності, що виявляються  в специфічних умовах, цілях і  формах пізнання змісту доказів. Однак закономірності, що обумовлюють сам зміст цього процесу пізнання, його динамікові і методи, тобто криміналістично інтерпретовані загальні закономірності пізнання, — це вже не предмет науки кримінального процесу, а предмет криміналістичної науки. Те ж можна сказати і про закономірності оцінки доказів: кримінальний процес вивчає ті з них, що визначають умови цієї стадії доведення і його ціль — виникнення внутрішнього переконання оцінного характеру, але не криміналістично інтерпретовані закономірності цього логічного процесу. Що ж стосується використання доказів, те тут предметом науки карного процесу є ті закономірності, що обумовлюють можливість і порядок прийняття процесуальних рішень на основі «стану доведеності», тобто досягнення істини оперування доказами; зміст же такого оперування доказами з метою встановлення істини підпорядковано закономірностям, досліджуваним криміналістикою.