Кримінально-правова охорона правосуддя від незаконних діянь судді як спеціального суб’єкта злочину

Розділ  3. Злочини проти правосуддя, що вчиняються суддею: історична та порівняльно-правова характеристика законодавства про кримінальну відповідальність

3.1. Становлення та розвиток законодавства щодо кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, що вчиняються суддею (суддями).

Розвиток  норм сучасної кримінальної юстиції  коріниться в історії права, що надає  сучасним дослідникам повчальні  уроки, які потрібно опанувати, знати  та уміти їх використовувати. Дослідження  пам’яток кримінального права надає  можливість знайти відповіді на різноманітні питання, що виникають на практиці й  у теорії. Адже неможливо зрозуміти  сучасні процеси, що виникають у  суспільстві, й керувати ними, не опанувавши їх попереднього розвитку.

Весь  процес розвитку суспільства пройнятий  прагненням до створення справедливого  правосуддя. У досягненні цієї мети важливе значення відіграє кримінально-правова  охорона правосуддя. В історії  кримінального права вона здійснюється шляхом встановлення відповідальності за суспільно небезпечні діяння, що вчиняються особами, які здійснюють правосуддя (так би мовити, посягання  «зсередини»), та шляхом встановлення відповідальності за злочини, що вчиняються іншими особами, які не мають влади  у цій сфері (так би мовити, посягання  «ззовні»). Найбільш суспільно небезпечними злочинами проти правосуддя є  ті, що вчиняються самими суддями, які  використовують свої службові повноваження у злочинних цілях. У цьому  контексті є актуальним дослідження  історії формування законодавства  про кримінальну відповідальність суддів [16, с.8-10].

Наразі  в Україні не проведено спеціальних  досліджень історії законодавства  щодо кримінальної відповідальності суддів. Лише деякі аспекти цього питання  досліджували в своїх роботах  Д.І. Багалій, М.П. Василенко, О.О. Кваша, О.Ф. Кістяківський, О.М. Лазаревський, О.О. Маліновський, Д.П. Міллер, М.М. Музиченко, І.В. Теличенько, М.М. Ясинський та ін.

Тому  метою дослідження в цьому  підрозділі дослідження є з’ясування місця і ролі норм, що передбачають кримінальну відповідальність судді  як спеціального суб’єкта злочину в структурі пам’яток історії кримінального права та виявлення історичних закономірностей криміналізації злочинних діянь суддів у правових джерелах України.

Відповідальності  за злочинні посягання на правосуддя, так би мовити, «зсередини» в нормах Литовських статутів не передбачалось, але встановлювалася заборона вирішувати судові справи несправедливо чи за хабар.

На західноукраїнські  землі (Галицька, Львівська, Перемишльська, Саноцько-Холмська, Подільська, Белзька), які були приєднані до Польщі, з 1433 році було поширено польське земське право. Серед збірників польського права виділяють Вислоцький статут 1347 року. У першій частині статуту йдеться про усунення недоліків і помилок судочинства, а в другій частині містяться положення, що стосуються цивільного та кримінального права. Іншою пам’яткою польського права був Вартський статут 1420–1423 років. У 1782 році з’являється Збірник польських законів.

У середині ХVІІ ст. із формуванням Української  державності встановлюються нові джерела  права – українські закони, поступово  трансформується звичаєве право  окремих земель у суто національне, так зване загальне право. З ліквідацією  панування польських магнатів і  шляхти на все населення звільненої території України поширилися правові  норми, що склалися у середовищі козаків. Вироблені протягом тривалого часу норми козацького звичаєвого права  набули характеру загальнонаціональних норм права у формі загального права. Норми загального права охоплювали всі без винятку верстви українського населення, впливали на встановлення нових  прав і обов’язків громадян, проникли у важливі сфери суспільного  життя. Важливим судовим органом  даного періоду в Україні була «копа» («купа», «кона»). Копи широко застосовували у своїй практичній діяльності норми загального права, що являло собою «здоровий глузд» суддів. Керувалися суди також законами вищих органів державної влади України (універсали, декрети, ордери, інструкції та ін.) та польсько-литовським законодавством. Скликалися копи для вирішення спорів чи претензій між сусідами (копи сільського кутка), між усією громадою (копи громади) та жителями окремих громад (копи регіону). На таких копах проводилося слідство та відправлялося правосуддя. Пов’язані круговою порукою усі члени «копи» повинні були захищати територіальну безпеку, запобігати злочинам, карати за скоєні злочини, які порушували громадський спокій. Про наявність відповідальності за злочини проти правосуддя в літературі згадок немає [17, с.61-63].

Після поразки, якої зазнало українське військо  гетьмана Івана Мазепи, посилилося втручання царської влади у внутрішні  справи України, поширилось на території  України і деяке російське  законодавство, судова система Російської імперії.

1743 року  за наказом Анни Іоанівни було перекладено на російську мову, внесено зміни та додатки до «Зводу законів, за якими судиться малоросійський народ». Але ця правова пам’ятка не була ухвалена і її текст став просто підручником, за яким вивчали українське право і який і був, по суті, практичним коментарем до Литовських статутів. Так, у його артикулі 1 глави 25 зазначалося: «Всяким судиям ведать должно как тяжкий есть грех под видом права челвека неправедно погубить, или на здоровю изувечить, либо честь его лишить, и для того надлежит прилежно предразсуждать, кого и в каких делах опороченного либо оговорьонного достойно взять в роспрос или на мучение, а кого от сего и освободить, ведая же над собою праведного судию всех Бга и его Страшного суда боясь, дабы невинная кровь от рук их не была взыскана и отмщение Божие за неправость не последовало с великим разсуждением и опасением приступать должны к самому мучения делу…». Таким чином вказувалось на відповідальність суддів перед Богом! Пізнавальним для нашого дослідження є Угорський кримінальний кодекс 1879 року, норми якого застосовувалися на Закарпатті. У § 468 розділу ХLІІ «Злочини і проступки по службі і зловживання званням адвоката» встановлювалося покарання судді і присяжного засідателя до п’яти років ув’язнення у цухтгаузі за вимагання чи отримання хабара, щоб вчинити діяння, яке випливає з його службових повноважень. § 469 цього ж розділу встановлює покарання судді від п’яти до десяти років ув’язнення у цухтгаузі за незаконне вирішення кримінальних чи цивільних справ з корисливих мотивів. Ув’язненням до трьох років карались судді за порушення кримінального слідства стосовно особи, невинуватість якої була йому відома (§ 476). Судді за вчинення перелічених злочинів, окрім ув’язнення у цухтгаузі, позбавлялися займаної посади і звання[18, с. 442-445].

На початку  ХІХ ст. при формуванні Зводу законів  Російської імперії вперше зроблено спроби розмежувати норми процесуального та матеріального характеру (до 1 квітня 1830 року надруковано 46 томів Повного  зібрання законів Російської імперії, що надалі перевидавалися). У міру накопичення  нових законів зростала і кількість  томів. Підсумовуючи кодифікаційні  роботи з часів Уложення царя Олексія  Михайловича до Зводу законів 1832 року, видатний російський правник  М.С. Таганцев вказував на те, що протягом майже двох століть комісія ішла за комісією, змінювались прийоми, цілі та напрями роботи, змінювались люди, а законодавство продовжувало розвиватися шляхом сепаратних указів, вносячи хаос та безладдя в судову практику, слугуючи головною опорою хабарництву та неправосуддю.

У 1845 році видається Уложення про покарання  кримінальне і виправне, яке стало  основним джерелом кримінального права  як у Росії, так і на частині  території України. Уложення вступило в дію з 1 травня 1846 року і в  наступні роки зазнало змін та перевидань. Такі переробки було здійснено у 1857, 1866 та 1885 роках. Правосуддя в Уложенні охоронялося як «зсередини», так  і «ззовні». У главі V Уложення 1866 року передбачалася відповідальність суддів за постановлення неправосудного вироку чи рішення у п’яти статтях. Так, ст. 366 встановлювала відповідальність за неправосуддя, яке полягало у  явному порушенні законів суддею при винесенні судового рішення; стаття 367 − винесення остаточного  судового вироку, яким з явним порушенням законів піддано підсудного покаранню  вищому порівняно з тим, яке за таку вину визначено законом; стаття 368 − звільнення остаточним судовим  вироком винного від покарання  зовсім або призначення йому покарання  нижче того роду, який за його вину визначено  в законах. У ст. 369 передбачається відповідальність судді за засудження обвинуваченого чи обвинувачених до покарання, хоча й того ж роду, однак  вище чи нижче того ступеня і міри, які є належними за їхню вину у  відповідності з точним змістом  законів. Стаття 370, розвиваючи ст. 10 Уложення 1649 року, встановлює відповідальність за винесення несправедливого рішення у цивільній чи кримінальній справі через помилку судді чи неправильне тлумачення законів або непорозуміння [19, с. 274–276].

Отже, в  Уложенні про покарання кримінальне  і виправне у порівнянно з вище досліджуваними правовими пам’ятками містилось більше норм, що передбачали відповідальність суддів за злочини проти правосуддя. Також слід зазначити, що дані норми були розроблені законодавцем того часу досить детально і деякі з них актуальні й у наш час, наприклад, норми, що передбачали відповідальність суддів за неправосуддя з необережності.

Саме в цей час законодавцем повною мірою усвідомлюється суспільна небезпечність порушення вимог закону з боку чинів судового відомства та визнається, що коли ті самі органи державної влади, які покликані охороняти силу законів та суспільний порядок, подають приклад беззаконня та непорядку, саме тоді виникає неповага до властей та моральна розбещеність, за яких держава розхитується в самих її основах.

Відповідальність  за злочини проти правосуддя передбачалась  також в Уставі про покарання, що застосовуються мировими суддями, 1864 року. Але в Уставі знайшли закріплення  лише злочинні діяння, які посягають  «ззовні», тобто за різного роду втручання, перешкоджання здійсненню правосуддя [20, с. 297–298].

У Кримінальному  уложенні від 22 березня 1903 року підвищується кримінально-правова охорона правосуддя шляхом встановлення відповідальності нарівні з суддями і присяжних засідателів. Так, у главі ХХХVІІ «Про службові злочини» і главі VІІ «Про протидію правосуддю» містились норми, які передбачали кримінальну відповідальність за винесення завідомо неправосудного рішення, отримання хабара присяжним засідателем, розголошення присяжним засідателем таємниці нарадчої кімнати, відмову присяжного засідателя від виконання обов’язків. Це пов’язано з тим, що на початку ХХ ст. почали формуватися і діяти народні суди. У зв’язку з цим для забезпечення належної роботи народних судів і була передбачена кримінально-правова охорона цих відносин. Слід розрізняти такі етапи становлення та розвитку законодавства, що регламентувало кримінально-правову охорону правосуддя від незаконних діянь судді (суддів) в Україні: перший (ХVІ – початок ХІХ ст.) – етап зародження кримінально-правової охорони  правосуддя від незаконних діянь судді (суддів); другий (початок ХІХ – початок ХХ ст.) – етап становлення кримінально-правової охорони  правосуддя від незаконних діянь судді (суддів); третій (початок ХХ ст. – до цього часу) – сучасний етап кримінально-правової охорони  правосуддя від незаконних діянь судді (суддів) [21, с. 278–339].

3.2. Відповідальність судді (суддів) за кримінальним законодавством  деяких зарубіжних країн 

Для вирішення поставлених завдань  дослідження потрібно дослідити  не лише становлення та розвиток кримінального  законодавства, що регламентує відповідальність судді як спеціального суб’єкта злочину, а й проаналізувати чинне зарубіжне  законодавство про кримінальну  відповідальність, здійснити порівняльний аналіз норм чинного Кримінального  кодексу України із відповідними нормами кримінальних кодексів інших  країн з метою виявлення позитивних моментів, які можуть бути враховані  в процесі подальшого законотворення та застосування національного законодавства.

Як зазначав французький юрист  Марк Ансель, вивчення зарубіжного права відкриває перед юристом нові горизонти, дає можливість краще зрозуміти право своєї країни, оскільки специфічні риси цього права особливо чітко виявляються у порівнянні з іншими правовими системами. Порівняння здатне озброїти ідеями і аргументами, які не можливо отримати навіть за дуже доброго знання свого права [22, с. 38]. Дійсно, потреби у порівняльному правознавстві для України на даному етапі значні. Необхідність оновлення законодавчого регулювання порядку суспільних відносин, пошук можливостей уникнення помилок тих держав, які успішно пройшли відповідний період розвитку, розширення Україною міжнародних контактів – все це є незаперечним фактором необхідності максимальної активізації роботи в галузі порівняльного правознавства [23, с. 54].

Згідно з  теорією держави і права порівняльно-правові  дослідження можуть здійснюватися  нормативним, функціональним або нормативно-функціональним (комплексним) способами. У нашому порівняльно-правовому дослідженні використовуватиметься нормативно-функціональний спосіб, який, на думку багатьох вчених, є найбільш продуктивним [24, с. 251].

З аналізу норм КК ФРН видно, що діяння, які вчиняються суддями чи стосовно них, виділяються у окремі параграфи або пункти. КК України  окремих норм щодо хабарництва суддів не виділяє, відповідно і покарання  суддів за хабарництво передбачено  аналогічно покаранню, що передбачене  за хабарництво для службових  осіб, які займають відповідальне  становище. На нашу думку, хабарництво  суддів має певну специфіку, тому покарання повинно передбачатись  окремими нормами КК. Також важливим є зазначення німецьким законодавцем серед суб’єктів даних злочинів не лише суддів (професійних суддів), а й третейських суддів. Третейські судді можуть притягуватися до кримінальної відповідальності за §§ 331–335 КК ФРН  тільки у випадках, коли третейський  суддя вимагає хабара від однієї сторони таємно від іншої, або  домовляється про прийняття, чи приймає  його. Відповідно до українського законодавства  третейські судді не можуть нести  кримінальну відповідальність за постановлення  неправосудного акта чи за одержання  хабара.

Передбачаючи кримінальну відповідальність суддів окремими параграфами, абзацами і встановлюючи більш тяжке покарання  для суддів порівняно з покаранням для інших посадових осіб за аналогічні злочини, німецький законодавець цим  самим відзначає особливу державну і суспільну значущість діяльності судових органів.

Певний  інтерес для вітчизняної кримінально-правової науки становить кримінальне  законодавство Китайської Народної Республіки. За ознаками, притаманними законодавству КНР, зокрема кримінальному  законодавству, ця держава належить до континентальної правової сім’ї.