Кримінально-правова охорона правосуддя від незаконних діянь судді як спеціального суб’єкта злочину

Вирок апеляційного суду, постановлений ним як судом  першої інстанції, може бути скасований або змінений і в зв’язку з  однобічністю, неповнотою дізнання, досудового чи судового слідства або невідповідністю  висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи (ст. 398 КПК України).

Підставами  для перегляду судового рішення, що набрали законної сили, в порядку  виключного провадження є: 1) нововиявлені обставини (зловживання суддів під час провадження у справі, якщо воно встановлено вироком, що набрав законної сили, або за неможливості постановлення вироку – матеріалами розслідування (ст. 400-5 КПК України)); 2) неправильне застосування кримінального закону та істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення.

Апеляційний чи касаційний суди, встановивши обставини, передбачені кримінально-процесуальним  законом, скасовує обвинувальний вирок  чи постанову і закриває справу (статті 376, 400-1 КПК України).

Таке  ж значення мають рішення суду апеляційної інстанції про скасування чи зміну відповідного рішення або  про закриття справи в адміністративному, цивільному та господарському процесах. Кодекс адміністративного судочинства  України ці положення закріплює  у ст. 210, 202, 203, 204.

ЦПК України  передбачає дані положення у розділі V «Перегляд судових рішень». ГПК  України – у розділі ХІІ  «Перегляд судових рішень в апеляційному провадженні», розділі ХІІ-1 «Перегляд  судових рішень у касаційному  провадженні», розділі ХІІ-2 «Перегляд  судових рішень Вищого господарського суду України Верховним Судом  України», розділі ХІІІ «Перегляд  рішення, ухвали, постанови господарського суду за ново виявленими обставинами».

Тобто неправосудність судових рішень може полягати в такому: по кримінальних справах – у засудженні невинного, виправданні винного, невідповідності вироку наявним доказам; неправильному призначенні основного чи додаткового покарання, виправної установи, зарахуванні часу попереднього ув’язнення; виправданні підсудного, якщо його вина доведена; призначенні несправедливо м’якого чи, навпаки, занадто суворого покарання; незаконному затриманні тощо; по цивільних, господарських справах – у неправильній відмові чи, навпаки, задоволенні позовної вимоги; неправильному визначенні суми, що підлягає стягненню тощо; по справах про адміністративні правопорушення – необґрунтоване накладення адміністративного стягнення чи неправомірне звільнення від нього, викривлення (перекручення) фактичних обставин адміністративного правопорушення тощо. Неправосудними можуть також бути: постанови, винесені судом на стадії попереднього слухання справи (наприклад, про закриття справи); ухвала суду апеляційної інстанції (про зміну вироку, залишення його в силі чи скасування) тощо.^. Єдиним документальним підтвердженням неправосудності (неправомірності) судового акта є рішення, прийняте відповідним судом згідно із процесуальним законом. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Тому існує необхідність ще до порушення кримінальної справи отримати рішення апеляційного чи касаційного суду про скасування вироку, рішення, ухвали або постанови, що є предметом цього злочину. Основним безпосереднім об’єктом злочину є охоронюваний кримінальним законом порядок відносин, що забезпечує збереження в таємниці інформації про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист [10, с.117-121].

Додатковим  безпосереднім об’єктом може бути охоронюваний кримінальним законом  порядок відносин, що забезпечує нормальні  умови реалізації права особи  на захист та особисту безпеку та інших  прав та свобод (як особи, яка має  право на захист, так і особи, взятої під захист, або її близьких), прав і законних інтересів юридичних  осіб та інтересів держави.

Предметом злочину є відомості про заходи безпеки щодо осіб, узятих під захист. Як правильно зазначають науковці, ці відомості можуть містити інформацію про осіб, узятих під захист, або  тих, які здійснюють такий захист, про їх місцезнаходження, маршрути пересування, види та характер заходів, що застосовуються, строки, способи, місце  й час здійснення тощо. Зазначені  відомості не можуть бути розголошені, оскільки закон передбачає конфіденційність даних про осіб, узятих під захист (ст. 10 Закону України «Про державний  захист працівників суду і правоохоронних органів»), а відомості про цих  осіб та заходи безпеки відносить  до інформації з обмеженим доступом (частина друга ст. 52-3 КПК України).

Склад злочину, передбаченого ст. 381 КК України, є  матеріальним, тому обов’язковою ознакою  його об’єктивної сторони є наслідки, що спричинили шкоду здоров’ю (завдання потерпілому побоїв, нанесення легкої чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень тощо), спричинили смерть особи взятої під захист, або спричинили тяжкі наслідки (заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, загибель близьких, знищення майна в значних розмірах тощо) та причинний зв’язок між діянням та наслідками. Злочин вважається закінченим з моменту настання зазначених наслідків.

Суддя повинен  притягуватися до кримінальної відповідальності і за розголошення даних досудового слідства або дізнання. Так, згідно з частиною другою ст. 387 КК України  суддя повинен притягуватись  до відповідальності за розголошення даних досудового слідства або дізнання, якщо такі дії ганьблять людину, принижують її честь та гідність. Суспільна  небезпечність злочину полягає  в тому, що розголошення даних досудового слідства або дізнання здатне негативно  вплинути на процес розгляду кримінальної справи, ускладнити проведення досудового слідства або дізнання, оскільки обвинувачені, його співучасники або інші особи, зацікавлені  у розгляді справи, можуть знищити  сліди злочину, речові докази, приховати  предмети, здобуті злочинним шляхом, переховуватися від слідства, підготувати  докази своєї «невинуватості» та вчинити інші дії, які здатні перешкодити  встановленню істини у справі.

Основним  безпосереднім об’єктом злочину  є охоронюваний кримінальним законом  порядок відносин, що забезпечує збереження в таємниці інформації досудового слідства або дізнання. Додатковим безпосереднім об’єктом може бути охоронюваний кримінальним законом порядок відносин, що забезпечує нормальні умови реалізації права особи на честь і гідність та інших прав та свобод, прав і законних інтересів юридичних осіб та інтересів держави.

З вищевикладеного, на основі аналізу юридичної літератури і законодавства можна зробити  висновок, що незаконні діяння судді  можуть вчинюватись як шляхом дії, так  і бездіяльності. Відповідальність передбачена як у матеріальних складах, так і формальних складах злочинів [11, с.377-382].

2.3. Суб’єктивні ознаки злочинів  проти правосуддя, що вчиняються  суддею (суддями) 

Нерозривність зв’язків суб’єктивного та об’єктивного в злочинному діянні є безперечним  фактом. Так, В.М. Кудрявцев зазначав, що суб’єктивна сторона багато в чому породжує, спрямовує й регулює об’єктивну сторону злочину. У життєдіяльності суспільства не існує таких процесів, які б були тільки об’єктивними або тільки суб’єктивними. Суб’єктивні, це ті самі об’єктивні процеси, але залучені до орбіти людської діяльності, яка у свою чергу значною мірою детермінована впливом об’єктивного чинника – природних і соціальних явищ. Хоча суб’єктивна сторона і відображає психічну, нематеріальну діяльність винної особи, вона завжди повинна встановлюватися як факт об’єктивної дійсності, оскільки психічна діяльність особи в злочині, як і в будь-якій свідомій поведінці, об’єктивується в її діянні. Науковці кримінального права цілком правильно вважають, що неможливо вивчати дії або бездіяльність людини у відриві від її внутрішніх, суб’єктивних чинників, бо сам термін «діяння» означає певну поведінку особи, зумовлену її свідомістю й волею, а при вчиненні злочинного діяння – сваволею та ілюзією. Тому, продовжуючи досліджувати злочини проти правосуддя, що вчиняються суддею, спинимось на суб’єктивній стороні.

Під суб’єктивною стороною злочину у науці кримінального  права розуміють внутрішню сторону  злочину, тобто психічну діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчинюється, і  до його наслідків. Зміст суб’єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки: вина, мотиви та мета вчинення злочину. Вони тісно  пов’язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному  випадку вчинення злочину є різними.  Але не всі вчені дотримуються таких поглядів.

Як вбачається із міжнародних документів, дисциплінарна  відповідальність суддів за судову помилку  допускається. У зв’язку з цим  можна зробити висновок, що судова помилка не виключає вини судді, оскільки дисциплінарна відповідальність, як і кримінальна, може наставати лише за винне діяння. Судова помилка  є обставиною, яка вказує на відсутність  умислу, але не виключає необережної  форми вини. При постановленні  неправосудного рішення через помилку  відсутні ознаки прямого умислу, тому й настання кримінальної відповідальності за ст. 375 КК України неприпустиме. Користуючись цим, на практиці зловживання суддів у більшості випадків кваліфікуються як судові помилки. У ряді випадків, скасовуючи постанови про порушення кримінальної справи за ст. 375 КК України, суди посилалися на те, що висновки слідчих чи прокурорів про неправосудність судових рішень базуються на неправильному розумінні нормативного законодавства, яке застосовувалось суддями під час розгляду таких справ, або змісту ст. 375 КК України щодо розмежування понять «завідомо неправосудне рішення» та «судова помилка».

Потрібно  відзначити і проблеми, які виникають  у зв’язку з вирішенням питання  про можливість притягнення до кримінальної відповідальності за постановлення  неправосудного рішення колегіально (кількома професійними суддями чи за участі народних засідателів), оскільки відповідно до законодавства, судочинство  в Україні здійснюється одноособово  або колегіально.

Отже, для  притягнення суддів до кримінальної відповідальності за постановлення  завідомо неправосудного рішення колегіально  необхідно встановити, що кожен із суб’єктів діяв умисно, усвідомлював завідомо неправосудний характер такого рішення[12, с. 239–240].

2.4. Проблеми та практика застосування  кримінальної відповідальності  щодо судді (суддів), що вчиняють  злочини проти правосуддя

Незважаючи  на тривалу законодавчу регламентацію  кримінальної відповідальності суддів за злочини проти правосуддя, на сьогодні реальної практики застосування даних норм практично немає. Це пов’язано  передусім з недосконалістю механізму  притягнення суддів до кримінальної відповідальності та наявності в  суддів спеціального кримінально-правового  імунітету. Ці фактори перешкоджають  і ускладнюють можливість настання кримінальної відповідальності суддів навіть у випадках явних зловживань.  Згідно із доктриною природного права правосуддю підлягає будь-яка наділена волею і свідомістю людська істота чи утворена людьми спільнота, якщо вона проявляє свою волю і свідомість у вигляді правопорушення. Звідси О.М. Костенко виводить такий принцип природного права: «Ніхто не може мати імунітету від протидії свавіллю». Іншими словами, проявляючи свавілля, зокрема, зловживаючи правом, не може знаходитися за межами правосуддя.

Водночас  для забезпечення гарантії діяльності суддів, з урахуванням їх особливого статусу, визначеного Законом України  «Про судоустрій і статус суддів», передбачено деякі особливості порядку порушення кримінальної справи та притягнення їх до кримінальної відповідальності [13,с. 8-9].

Конституцією  України (ст. 126) та Законом України  «Про судоустрій і статус суддів» (ст. 13) передбачено один із принципів незалежності судді – його недоторканність, який, зокрема, виражається в тому, що суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Згідно зі ст. 149 Конституції України ці гарантії поширюються і на суддів Конституційного Суду України.

Особливості притягнення до кримінальної відповідальності суддів регламентовано ст. 13 Закону України  «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до якої судді є недоторканними. Недоторканність судді поширюється на його житло, службове приміщення, транспорт і засоби зв’язку, кореспонденцію, належне йому майно і документи. Незважаючи на це, підстави для порушення цієї категорії кримінальних справ мають містити два необхідні елементи: 1) наявність ознак злочину в події, що сталася і стала відома прокурору (слідчому); 2) наявність достатніх даних, на основі яких встановлюються об’єктивні ознаки конкретного злочину, тобто доказів, що вказують на те, що діяння, яке розглядається, є суспільно небезпечним, протиправним та кримінально караним, підтверджують реальність події злочину (час, місце, спосіб та інші обставини).

Порушення кримінальної справи проти судді  з ініціативи незадоволеної судовим  рішенням сторони стало поширеним  явищем у деяких європейських державах. КРЄС вважає, що в країнах, у яких окрема особа може захотіти розпочати  кримінальне розслідування, повинен  бути механізм запобігання або припинення такого кримінального розслідування, або судового розгляду щодо судді  у зв’язку з виконанням ним  своїх функцій, у тих випадках, коли відсутні належні підстави для  притягнення судді до кримінальної відповідальності[14].

Щоб уникнути випадків необґрунтованого передчасного порушення кримінальної справи, питання  про їх порушення за фактом постановлення  суддею завідомо неправосудного акта, потрібно вирішувати лише після скасування судових рішень у встановленому  законом порядку з одночасним вирішенням питання про винесення  відповідними судами окремих ухвал  з цього приводу або відображення останніми висновку про завідомо неправосудний характер скасованих ними рішень у своїх апеляційних  чи касаційних ухвалах.

Вивченням практики досудового слідства в даній  категорії справ встановлено, що основними причинами для скасування більше половини постанов про порушення  кримінальних справ цієї категорії  є те, що рішення судів не визнавалися  незаконними, а саме не скасовувалися  в апеляційному чи касаційному порядку  або в іншому порядку, визначених процесуальним законом, як того вимагає  п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України №8 від 13 червня 2007 року «Про незалежність судової влади».

Таким чином, дослідивши об’єктивні та суб’єктивні ознаки складів злочинів проти правосуддя, що можуть вчинятися  суддею (суддями) як спеціальним суб’єктом  злочину за КК України, практику притягнення  суддів до кримінальної відповідальності, можна зробити такі висновки:

 На  основі аналізу ознак суб’єкта  злочину, ознак спеціального суб’єкта  злочину, особливого правового  статусу судді зроблено висновок,  що суддя як спеціальний суб’єкт  злочину – це фізична осудна  особа, наділена відповідно до  Конституції України повноваженням  здійснювати правосуддя і виконувати  свої обов’язки в Конституційному  Суді України та на професійній  основі в судах загальної юрисдикції, яка, користуючись службовим становищем, вчинила злочин, передбачений КК України. Слід мати на увазі, що наявність у судді імунітету ні в якому разі не декриміналізує його злочинне діяння. Вчинений злочин продовжує залишатися таким, а кримінально-правовий імунітет суддів характеризується наявністю особливостей кримінального переслідування суддів. Доцільність встановлення кримінальної відповідальності третейського судді за прийняття завідомо незаконного рішення, якщо ним спричинено тяжкі наслідки[15,с. 22-26].