Кримінально-правова охорона правосуддя від незаконних діянь судді як спеціального суб’єкта злочину

Проживання  в Україні не менше 10 років. Ця вимога до кандидата на посаду судді визначається у статті 127 та 128 Конституції України  та не залежить від виду суду. При  встановленні цієї вимоги не має значення постійність та безперервність проживання особи на території України. При  визначенні терміну проживання в  Україні в тому разі, коли кандидат не постійно проживає на території України, враховується сумарний строк, який не повинен бути меншим, ніж десять років.

Володіння державною  мовою як спеціальна ознака судді  означає, що відповідна особа вільно володіє українською мовою, які  має у нашій країні статус державної (ст.10 Конституції України).

Призначення або обрання на посаду судді. Згідно з Конституцією України, а також  Законом України «Про судоустрій і статус суддів» призначення  осіб на посаду судді вперше здійснюється Президентом України, а обрання  безстроково – Верховною Радою  України. Призначення на посаду вперше проходить етапи, визначені у  ст..66 Закону, починаючи від розміщення Вищою кваліфікаційною комісією сіддів України на своєму веб – порталі оголошення про проведення добору кандидатів на посаду судді з урахуванням прогнозованої кількості вакантних посад суддів та опублікування такого оголошення в газетах «Голос України» та «Урядовий кур’єр», закінчуючи прийняття Президентом України рішення про призначення кандидата на посаду судді.

Наявність у  особи повноважень виконувати обов’язки  професійного судді.

Ще однією складовою змісту статусу судді  є службові обов’язки судді, під  якими потрібно розуміти нормативно визначені вид та міру необхідної поведінки носія судової влади, котрі забезпечують реалізацію інтересів  суб’єктів, з якими суддя вступає  у правовідносини, виконуючи професійні функції. У досліджуваних нами нормах КК України й передбачена відповідальність за невиконання або неналежне  виконання службових обов’язків носія судової влади. Службові обов’язки, як і службові права, мають характер додаткових і не виключають необхідності виконувати (реалізовувати) конституційні (загальні) та інші громадські юридичні права і обов’язки.

Повноваження  судді – це вид та міра службової  поведінки носія судової влади, яка спрямована на реалізацію функцій  судової влади і має формальне  визначення у відповідному рішенні  судді. Тобто, реалізовуючи свої права  та обов’язки, суддя постановляє  відповідне рішення, яке і є формальним вираженням його діяльності. Якщо ж  суддя реалізує свої повноваження незаконно  й постановляє неправосудні рішення, то він повинен притягуватись  до відповідальності.

Професійна  судова діяльність передбачає також  наявність певного соціального  статусу, професійно-освітнього рівня, життєвого досвіду у суб’єкта, що її здійснює. Тому законодавець шляхом закріплення нормативно оформлених вимог встановлює спеціальну правосуб’єктність  судді. Правосуб’єктність судді  визначає здатність конкретної людини бути носієм спеціального правового  статусу – здійснювати судову владу в державі.

Відповідно  до ст..127 Конституції України правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі й присяжні. Субєктом злочину, передбаченого ст.375 КК України, може бути лише професійний суддя, оскільки на нього міститься пряма вказівка в диспозиції частин цієї статті. Професійні судді мають відповідний правовий статус, який закріплений у законодавстві України, зокрема, у Конституції України,Законі та інших нормативно – правових актах. Правовий статус суддів – це цілісна правово категорія, що характеризує весь спектр як юридичних можливостей, так і соціально – психологічних якостей людини, на яку покладено функцію здійснення правосуддя.

Крім цього, професійний суддя, як спеціальний  суб’єкт злочину, не повинен бути звільнений з посади судді, тобто  на момент поставлення завідомо неправдивого рішення у нього не повинні  закінчитися повноваженя професійного судді. Повноваження судді закінчуються з моменту звільнення його з посади (ч.5 ст.136 Конституції України).

Зайняття  штатної суддівської посади в  одному з судів України означає, що суддя як спеціальний суб’єкт  постановлення завідомо неправдивого вироку має входити до суддівського корпусу відповідного суду. Ця ознака означає, що суддею може бути лише та особа, яка здійснює свої професійні обов’язки відповідно до штатного розпису відповідного суду.

Критерієм, що покладений в основу виділення  розділу «Злочини проти правосуддя», як і інших розділів КК України, які  об’єднують посягання на однорідний або тотожний порядок суспільних відносин, є родовий об’єкт злочинів. Така систематизація норм Особливої  частини КК України по розділах є  основною. Додатково норми розділів у теорії кримінального права, в  свою чергу, поділяються на групи. Це потрібно для більш правильної кваліфікації, розміщення окремих норм у розділі, що значно полегшує можливість застосування тієї чи іншої норми закону, усвідомлення ступеня суспільної небезпечності  конкретного злочину. В теорії кримінального права є різноманітні підходи до систематизації норм розділу «Злочини проти правосуддя». Науковці систематизують їх за різними критеріями, наприклад, М.І. Бажанов, В.І. Тютюгін, І.С. Власов, І.М. Тяжкова – за об’єктом посягання; О.Б. Смирнов, Н.О. Носкова, Я.М. Кульберг, Ш.С. Рашковська, Н.Р. Ємєєва, Г.П. Новосьолов – за суб’єктом вчинення злочину, В.О. Навроцький – за механізмом заподіяння шкоди правосуддю тощо.

Для класифікації норм розділу ХVІІІ «Злочини проти правосуддя» КК України кожний із зазначених критеріїв є важливим та актуальним. Для нашого дослідження найбільш вдалим є критерій розподілу за суб’єктом вчинення злочинів проти правосуддя, який дає змогу виокремити злочини, що вчиняються суддею (суддями) як спеціальним суб’єктом.

Злочини проти правосуддя, які можуть вчинюватись  суддею (суддями) як спеціальним суб’єктом  злочину, є найбільш тяжкими серед  усіх посягань проти правосуддя та посягають на саму серцевину здійснення правосуддя.

Отже, відповідно до розглянутих вище ознак, суддя, як спеціальний суб’єкт постановлення  завідомо неправдивого вироку – це фізична особа, яка досягла 25 віку, здобула вищу юридичну освіту, пройшла  спеціальну підготовку та склала кваліфікаційний  іспит, має стаж роботи в галузі права  не менше як три роки, проживає в  Україні не менше 10 років, володіє  державною мовою, призначена або  обрана суддею, наділеня повноваженнями виконувати обов’язки судді на професійній основі та займає штатну суддівську посаду в одному з судів України [7, с.119-123].

2.2. Об’єктивні ознаки злочинів проти  правосуддя, що вчиняються суддею (суддями) 

Як і  будь-який акт вольової поведінки  людини, злочин являє собою єдність  його зовнішніх (об’єктивних) і внутрішніх (суб’єктивних) властивостей та ознак. Зовнішня сторона злочину утворює  його об’єктивну сторону, а внутрішня  – його суб’єктивну сторону. Під  об’єктивною стороною злочину розуміють  зовнішню сторону (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується суспільно  небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв’язком між діянням  і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом а  також засобами вчинення злочину. Ознаки об’єктивної сторони злочину залежно від їх опису (закріплення) у диспозиціях статей Особливої частини КК України поділяють на дві групи – обов’язкові та факультативні. Обов’язковою ознакою будь-якого злочину є діяння (дія або бездіяльність). Суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб, а також засоби вчинення злочину можуть бути як обов’язковими (якщо вони зазначені безпосередньо в диспозиції статті Особливої частини КК), так і факультативними (якщо вони не закріплені у відповідній статті Особливої частини КК) ознаками об’єктивної сторони.

Обєктивні ознаки правопорушень судді:

1. Недопущення  захисника до участі у справі. Це діяння проявляється у разі  невиконання суддею вимог КПК  України про допуск захисника  до участі у справі або коли  порушуються встановлені законодавством  строки надання захисника. Наприклад,  не призначення захисника при  розгляді кримінальної справи  у випадках, коли його участь  є обов’язковою (ст. 45 КПК України), відмова запросити до участі  у справі захисника, запрошеного  підозрюваним, обвинуваченим, підсудним  (ст. 47 КПК України);

2. Ненадання  своєчасно захисника. Проявляється  у разі порушення встановлених  законодавством строків надання  захисника. Наприклад, допуск  захисника до участі в справі  не на тій стадії, із моменту  початку якої він має право  здійснювати захист (ст. 44 КПК України);

3. Іншому  грубому порушенні права на  захист. Може полягати у вчиненні  суддею різних діянь, що спрямовані  як щодо самого потерпілого  від цього злочину, так і  щодо його захисника. Наприклад,  відмова обвинуваченому запросити  кількох захисників (ст. 47 КПК України); заміна захисника за відсутності  клопотання особи або без її  згоди (ст. 46. КПК України); необґрунтована  заборона захисникові застосовувати  науково-технічні засоби при ознайомленні  з матеріалами справи (ст. 48 КПК  України); необґрунтоване обмеження  обвинуваченого та його захисника  в строках ознайомлення з матеріалами  справи (ст. 218 КПК України) та ін. Як видно з наведених прикладів,  діяння можуть вчинюватися як  шляхом дії, так і шляхом  бездіяльності [8,с. 116–117].

Варто зазначити, що недопущення чи ненадання своєчасно  захисника може ґрунтуватись на законних підставах. Кримінальна відповідальність суддів за ст. 374 КК України може наставати  лише за незаконне недопущення чи за незаконне ненадання своєчасно  захисника. Слушно зазначають вчені  у науково-практичних коментарях, що у разі порушення права на захист підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, пов’язаного з незаконним втручанням у діяльність його захисника, діяння винного утворюють сукупність злочинів, передбачених статтями 374 та 397 КК України.

Про допуск захисника до участі в справі суддя виносить постанову, а суд – ухвалу. Якщо ж постановою судді чи ухвалою суду допуск захисника до участі в справі був здійснений не на тій стадії, із моменту початку якої він має право здійснювати захист, то така постанова чи ухвала буде незаконною (неправосудною). У зв’язку з цим дії судді можуть утворювати сукупність злочинів, передбачених частиною другою ст. 375 та частиною першою ст. 374 КК України, при умові встановлення інших ознак частини другої ст. 375 КК.

 За  частиною другою ст. 374 КК України  караються ті самі дії, якщо  вони:

1. Призвели  до засудження невинної у вчиненні  злочину особи. Тут слід розуміти  таке діяння судді, яке безпосередньо  спричинило зазначені наслідки.

2. Ще  однією кваліфікуючою ознакою  частини другої ст. 374 КК є ті  самі дії, які вчинені за  попередньою змовою групою осіб. Ознаки цієї співучасті повинні  відповідати ознакам відповідної  форми співучасті, зазначеної у  частині другій ст. 28 КК України.  При цьому учасниками такої  групи можуть бути тільки спеціальні  суб’єкти, зазначені у ст. 374 КК  України;

3. Така  кваліфікуюча ознака, як спричинення  інших тяжких наслідків може  проявлятись у самогубстві заарештованого  чи засудженого, тяжкому захворюванні, втраті близьких, заподіянні значних  матеріальних збитків тощо. Зміст  тяжких наслідків визначається  у кожному випадку з урахуванням  конкретних обставин справи.

Дискусійним у кримінальному праві є питання  про віднесення судових рішень Конституційного  Суду до предмета складу злочину, передбаченого  ст. 375 КК України. Деякі вчені вважають, що рішення Конституційного Суду не можуть бути предметом цього складу злочину (Г.Г. Криволапов, О.І. Чучаєв, Л.В. Іногамова-Хегай). Відповідно до Закону «Про Конституційний Суд України» КСУ приймає рішення та дає висновки у справах щодо: конституційності законів та інших нормативних актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість; додержання конституційності процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України; офіційного тлумачення Конституції та законів України.  Відповідно до ст. 69 зазначеного Закону рішення і висновки КСУ рівною мірою є обов’язковими до виконання. Тому рішення і висновок КСУ є предметом зазначеного злочину. У зв’язку з тим, що у змісті диспозиції ст. 375 КК України поряд з вироком, рішенням, ухвалою і постановою потрібно передбачити висновок, який дають судді Конституційного Суду України. Такі зміни даної статті дали б змогу уникнути дискусій про кримінальну відповідальність суддів КС України.

У  літературі висловлюється думка, що вердикт  присяжних засідателів також  є судовим рішенням, за завідомо неправосудне винесення якого повинна  наставати кримінальна відповідальність. Деякі вчені  стверджують, що вердикт сам по собі не  судове рішення, а підстава для прийняття такого рішення судом. Вердикт – висновок (думка, умовивід) присяжних із питань про винуватість або невинуватість підсудного, він обов’язковий тільки для головуючого судді, який за наявності передбачених кримінально-процесуальним законом умов може із вердиктом не погодитись. Підставами для скасування або зміни вироку, ухвали, постанови у касаційному провадженні кримінального судочинства є: 1) істотне порушення кримінально-процесуального законодавства; 2) неправильне застосування кримінального закону; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого [9, с. 587–598].