ЗМІ і проблема ідентифікації громадської думки

     Під сучасною українською ідентичністю розуміється система цінностей, уявлень, а також політичних, мовно-культурних, релігійних, етичних та естетичних преференцій, яка поділяється переважною більшістю громадян, асоціюється у їхній свідомості з теперішнім українським соціумом й мотивує їхню приналежність до нього. У теперішніх українських умовах найбільш актуальною є формування та артикуляція етнокультурних та політико-правових складових даної системи. Передусім це закріплені у суспільній свідомості: а) мотивації існування сучасної української суверенної держави, приналежності до неї та до спільноти; б) лаконічне, цілісне й позитивне уявлення-образ України у минулому-майбутньому, а також української спільноти та держави у сьогоденні; в) відчуття “спільної долі”. [24, 133]

     Визначення  національної ідентичності надає суспільству  такі поняття, як: приналежність до суспільства та вирізнення з нього, що таке норма та хто є «чужинцем». Ці визначення закріплюють та живлять інші процеси , пов’язанні з суспільством, а також такі цілі, як підвищення корисності праці, виховання молоді, збереження та охорона звичаїв народу. У тоталітарному суспільстві цей зв’язок є явним: тоталітаризм держави знаходить вираз у його монополії на змістовні образи, знаки, мистецтво, зміст ЗМІ. У сучасних демократичних державних устроях питання національно-державної ідентичності постають значно складніше: вони не так пов’язані з очевидними засобами самовизначення, але у більшій своїй кількості стосуються питань конфліктів, суперництва, історії, волі та насилля.[33; 24]

     Найважливішими  факторами становлення національно-державної  ідентичності кожного народу є:

• утворення незалежної держави
• визначення форм та способів свого соціально-економічного розвитку
• обрання характеру державно-політичного устрою
• змога формувати народні рішення на основі національних історичних умов, менталітету та самобутньої культури
• формування основ та механізмів внутрішньої та зовнішньої політики на вільних засадах без іноземного втручання
• визнання з боку інших народів та міжнародного співтовариства.[24; 341-342]

     Національно-державну ідентичність формують такі символічні форми, як прапор, архітектура, витвори мистецтва, власна історія. Суспільні школи, університети, церква та організації, що розповсюджують інформацію, також є її скарбницями. Для захисту та підтримки національно-державної ідентичності формуються спеціальні соціальні інститути. Однією з найважливіших функцій держави є підтримка цих символів та зміцнення ідей, що стоять за ними. Безпосередній обов’язок уряду перед своїми громадянами - сприяти посиленню та збагаченню національної ідентичності, тим більше, що , як вже було зазначено, це входить до спектру його інтересів. У цій сфері уряд спирається на діяльність ЗМІ, що всією своєю сутністю відповідають визначеній меті.[16, 72-76]

     Англійський вчений-соціолог Е. Д. Сміт стверджує, що феномен перманентної актуальності національної ідентичності можна пояснити тим, що національна ідентичність виконує функції, які не можуть виконати інші види ідентичності. У цьому плані вчений виводить три завдання національної ідентичності.

     По-перше, задовільне вирішення проблеми особистого забуття. "Ідентифікація з "нацією" у світську добу - найпевніший шлях подолання невблаганної смерті й забезпечення певного особистого безсмертя. Психологічно "увіковічити" себе, самоідентифікувавшись із історичним минулим власного народу є першим кроком кожного громадянина до національного самовизначення.

     Друге завдання національної ідентичності логічно  випливає із першого: крім минулого, нація  може запропонувати славетне майбутнє. Таким чином вона може надихнути  людей на підпорядкування спільній долі, яку повинні втілити наступні покоління. Отже, якщо перше завдання національної ідентичності вирішує проблему особистого забуття, тобто забезпечує нації та індивіду наявність історичної пам'яті, відповідає на вічне запитання "хто я?", то друге - гарантує безсмертя нації у прийдешніх поколіннях.

     Третім  завданням національної ідентичності є втілення ідеалу братерства. Цей  ідеал припускає тісний зв'язок між  родиною, етнічною спільнотою і нацією, принаймні на ідеологічному рівні. Етноси і нації відповідно до цього принципу сприймаються як великі родини, як "сума багатьох взаємопов'язаних родин, коли всі навколо брати і сестри". [33, 284]

     Серед об’єктивних ментально-культурних чинників, що ускладнюють формування громадянсько-політичної ідентичності та національної консолідації нинішнього українського суспільства, потрібно виділити передусім такі:

• регіональні та мовно-культурні відмінності;
• порушення світоглядно-ціннісної спадкоємності генерацій;
• роз’єднаність і неадекватна групова самореференція національних еліт (незавершеність процесів їх кристалізації);
• комунікативна відкритість українського соціуму в умовах медіа-глобалізації та інформаційних війн.

     Технологічні  можливості та потенціал впливу сучасних ЗМК дозволяють розглядати саме їх в якості основного інструмента подолання окреслених вище негативних тенденцій та конфліктогенних чинників. Сьогодні мас-медіа спроможні формувати як короткочасні шаблони індивідуальної та колективної поведінки, так і тривалі суспільні конвенції, визначальним чином впливаючи на динаміку та зміст суспільної свідомості, а відтак – процеси формування колективної ідентичності соціуму.

     Питання стосовно соціального значення ЗМІ  у багатьох випадках мають відношення до формування та захисту національно-державної  ідентичності. Багато у прагненні до цензури, у тому, що викликає хвилювання стосовно впливу ЗМІ, багато у суперечках щодо міжнародного інформаційного устрою має відношення до турбот про ідентифікацію певного народу, держави. Традиційні лозунги, що є виразом національно-державної ідентичності, займають одне з головних місць у відносинах між державою та ЗМІ. Особливо важливим це питання постає  зараз, коли процес глобалізації торкається не лише економічної чи політичної сфери, а й поступово втручається у внутрішньо політичне та культурне життя кожного народу, кожної держави.

     Роль  ЗМІ в сучасних процесах націо- та державотворення відзначають і  закордонні, й українські науковці. Серед передумов, необхідних для  виникнення новітніх націй, англійський  соціолог, професор Ентоні Д. Сміт в один ряд із єдиним юридичним кодексом спільних прав і обов'язків, об'єднаною економікою, компактною територією, "політичною культурою" і загальносуспільною освітою ставить систему ЗМІ, яка повинна готувати майбутні покоління до виконання ролі "громадян" нової нації. Тобто перед ЗМІ та державною системою освіти поставлено глобальне завдання - створити "певну систему спільної культури та громадянської ідеології, низку спільних порозумінь і сподівань, почуттів та ідей, що пов'язують населення з його рідним краєм". [33, 291-293]

     Особливу  увагу на роль ЗМІ в процесі  націотворення звертає А. Москаленко. У контексті контрпропагандистської функції, актуалізованої передусім  зовнішніми факторами, інформаційною  експансією шовіністичних сил, посиленням "психологічних" атак на позиції незалежної України, головними напрямами, на які повинні орієнтуватися ЗМІ, є: по-перше, пропаганда досвіду в розбудові правової держави, по-друге, широке висвітлення проблем національного відродження, по-третє, викриття різноманітних інсинуацій, випадків інформаційної експансії [16, 35].

     На  сучасному етапі посилення важливості інформаційного аспекту уряд не в  змозі спрямовувати суспільство  у потрібному напрямку без діяльності національної системи засобів масової  інформації. Саме вони створюють єдине інформаційне поле держави, формують спільні громадські погляди, консолідують народ навколо певної ідеї.

     Головною  особливістю засобів масової  інформації є спосіб подання матеріалу  при якому реципієнт відчуває себе у центрі подій, відчуває, що може так чи інакше змінювати ситуацію, приймати важливі рішення, тому ЗМІ є могутнім інструментом укріплення національно-державної ідентичності у громадській свідомості. З допомогою ЗМІ кожний може відчути себе приналежним до якоїсь події, чи то на державному рівні, чи на місцевому. Таким чином реципієнт залучається не тільки до окремої дії чи явища, а й до ідеї, яка закладена у основі, сприймає їх не як примусові, а скоріше як власні погляди та переконання. У цей час також підсилюється соціальна активність людини. [26, 141-149]

     Одним з найважливіших завдань Української  держави після проголошення її незалежності стало формування і забезпечення демократичних засад діяльності національної системи ЗМІ.

     Особливістю засобів масової інформації —  цієї своєрідної і наймолодшої структури української національної культури — було передусім те, що основа самого її життя в останні десятиліття була зсунута з ґрунту національного. Якраз через ЗМІ йшло викорінення національного самоусвідомлення, не без участі ЗМІ відбувалися катастрофічні для національного існування народу перекоси як у масовій свідомості, так і свідомості окремих людей.

     Динаміка  ж соціальних процесів посттоталітарного  періоду й спонукає ЗМІ до об'єктивного  погляду на перебіг суспільних подій  до активної участі у формуванні національної та суспільної свідомості.

     У період національного відродження  на сторінках газет і часописів  усе частіше з'являється термін українська національна ідея. Однак  часто у ці слова кожен вкладає  свій зміст. Тому перед засобами масової інформації постало завдання збирати все, що стосується української національної ідеї, відстоювати її, сприяти науковцям щодо структурування цього поняття в теорії. Ця ідея мала поєднати всі верстви суспільства , усі складові суспільної свідомості.

     Економічне, політичне й духовне життя України як суверенної республіки передбачає самостійність і незалежність її важливих суспільно-політичних структур, у тому числі засобів масової інформації. Керуючись демократичними нормами, ЗМІ мають виступати за консолідацію суспільства і, незважаючи на різні платформи й напрями, відстоювати засади загальнолюдських цінностей, політичною плюралізму і розкривати свій творчий потенціал з точки зору національної ідеї. Однак, незважаючи на прийнятий закон України "Про інформацію", який, ґрунтуючись на Декларації про державний суверенітет України та Акті проголошення її незалежності, ЗМІ довелось відстоювати ідею державності в умовах широкої інформаційної експансії. За цих умов четверта влада, як і три інші, повинна ефективно служити інтересам державотворення, національним інтересам українського народу. [23, 201-203]

     Аналіз  даних опитувань, проведених Київським  міжнародним інститутом соціології, свідчить, що свобода культурної ідентифікації  є важливим моментом у житті сучасного  українця. Цікаво, що право кожної людини самостійно визначати свою національну приналежність з 1523 респондентів (99,54 % вибірки) 58,37 % вважають обов’язковим; 14,77 % – важливим; 18,45 % – не були в змозі визначитись (відповідь: „Важко сказати”); і лише 8,40 % вважали це право неважливим, причому з них тільки 3,15 % позначили це право як зовсім неважливе. Тобто, значна частка громадян (більше половини) притримується обов’язковості права на національне самовизначення (особливо якщо взяти до уваги незначний процентом тих, хто з цим відверто не згоден), а це засвідчує, що українське суспільство більш схильне до конституційно-правового підходу до питання культурної ідентичності і вважає адекватним обрання національної належності за розсудом індивіда.

     Які ж ідентифікаційні пріоритети переважають сьогодні в Україні? На запитання про те, належність до якої з громад є найважливішою, відповіді засвідчили, що культурні пріоритети залишаються на першому плані. Проте, і це цілком природно, найважливішими вважаються реалії регіональних культур порівняно із загальнонаціональними. Тенденція до регіоналізації є таким самим об’єктивним процесом, як і світові глобалізаційні процеси. А ось друге місце в цьому опитуванні посідає соціально-політична ознака ідентифікації. Отже, з 1457 респондентів (99,39 % вибірки) 37,13 % вважає найважливішою належність до земляків – жителів своєї місцевості. Майже стільки ж – 33,49 % – до громадян України. Після цього спостерігається величезний розрив у цифрах: 8,72 % респондентів було важко сказати; 7,07 % позначили національність як найважливішу громаду; 6,86 % – соціальний клас. Цікаво, але віруючих своєї віри назвали 3,02 % респондентів.

     Великий розрив у відповідях про громадянство і національність обумовлений тим, що національність розуміється саме в культурному, а не в соціально-політичному контексті, про що і йшлося на початку. Слід зазначити, що мовний фактор є досить впливовим, можна сказати – домінуючим, але не єдиним. На запитання „Що визначає націю?” відповіді розподілилися так: з 1722 респондентів (95,72 вибірки) 51,10 % визначили мову; 45,59 % – спільну історію; 41,06 % – культуру; 33,28 % – територію; 18,41 % – державний суверенітет; 15,85 % – релігію; 13,30 % – економіку; 10,10 % – спільні особливості характеру; лише 2,09 % – інше.

     Це  говорить, насамперед, про те, що умови  для переходу до ідентичності, що базується  на конституційно-універсалістських  принципах, в Україні існують. Існують  і відповідні тенденції ідентифікації. Проте ці процеси є тривалими  і складними. Отже, головним гаслом тих, хто формує і спрямовує розвиток масової свідомості, а головним чином це ЗМІ, має бути відома клятва Гіппократа: „Не нароби шкоди”. [25, 173-175]

     Підсумовуючи  весь другий розділ даної курсової роботи, слід відзначити те, що діяльність сучасних національних ЗМІ має певним чином компенсаторський і разом з тим в чомусь маніпулятивний характер, тобто процес осмислення й усвідомлення своєї окремішності, процес національної ідентифікації в Україні відбувається після здобуття державної незалежності, після політичного самовизначення нації не в останню чергу через механізми впливу засобів масової інформації. Таким чином, процеси самоідентифікації особистості, інкультурація національної ідеї з допомогою українського мас-медіа є важливим засобом пришвидшення психологічної адаптації українців до своїх історичних і національних цінностей в умовах незалежної демократичної держави.