ЗМІ і проблема ідентифікації громадської думки

     Вагомою гарантією вираження думки громадян є конституційно закріплений  інститут звернень громадян до органів  державної влади, органів місцевого  самоврядування та посадових і службових осіб. Ретельний облік та аналіз пропозицій, що надходять від різних громадян, дає уявлення, нехай не завжди вичерпне і точне, про характер та спрямованість суспільної думки з того чи іншого питання. Гарантією дієвості громадської думки, що виражена у пропозиціях і зауваженнях громадян, стає конституційне положення про обов'язок зазначених суб'єктів у встановлений законом строк розглянути звернення громадян і дати на них обґрунтовані відповіді У зв'язку з цим принципового значення набуває гарантоване Конституцією України право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

     Громадська  думка може враховуватись державними органами та органами місцевого самоврядування різними способами. Виходячи з конституційних вимог постійного обліку громадської думки, їх можна поділити на три групи.

     Перша група - це способи, за яких громадська думка виявляється у волевиявленні  українського народу (чи інших суб'єктів  громадської думки), що має юридично обов'язковий характер. Такого характеру  набуває, наприклад, громадська думка, що формується в період функціонування інституту виборів до Верховної Ради та місцевих рад, референдуму.

     Другу групу складають способи, коли громадську думку необхідно враховувати  при прийнятті відповідних рішень, оскільки вона має важливе значення та набуває його при всеукраїнських і місцевих дорадчих опитуваннях.

     Третя група - це способи, коли громадська думка  має вивчатися і враховуватись  у повсякденній практиці державних  органів і органів місцевого  самоврядування. Серед них варто назвати виявлення думки громадян, що висловлена на зборах у трудових колективах, сходах за місцем проживання, у зверненнях тощо. [10, 84-85]

     В умовах побудови громадянського суспільства  і правової держави виявлення  громадської думки за допомогою  інститутів прямого народовладдя набуває дедалі більшого значення.

     Така  громадська думка:

• формується за допомогою інститутів, що набули найбільшого розвитку за умов незалежної, самостійної держави;
• виявляється (за допомогою республіканських, місцевих, галузевих інститутів безпосередньої демократії) на різних рівнях і в різних соціальних структурах.

     Пануюче місце в ньому посідає громадська думка широких верств населення, що виявляється через відповідні інститути на рівні країни.

     З подальшим розвитком суспільства  з'являються нові інститути прямої демократії, що дозволяють розширити коло суб'єктів і об'єктів громадської думки. Думка громадян, виявлена через інститути безпосереднього народовладдя стає важливим фактором, який обумовлює політику незалежної держави. [31, 49-51]

     Останнім  часом помітно посилився вплив  громадської думки на правотворчість. Саме у цьому дослідження громадської  думки має посісти належне  місце у системі соціологічного забезпечення правотворчості.

     Громадську думку можна і необхідно аналізувати з двох аспектів: з погляду предмета, рівнів і способів відбиття (гносеологічний аспект), а також з погляду на їхню роль у суспільному житті (соціологічний аспект). Навряд чи варто надавати перевагу одному чи іншому з вищезазначених аспектів.

     Теоретико-гносеологічні дослідження дали можливість встановити, наприклад, співвідношення громадської думки з різними формами громадської свідомості (в тому числі правової); у соціологічних дослідженнях громадської думки, зокрема було визначено її практичний характер. Нині широкого розповсюдження у науковій літературі набуло розуміння громадської думки як стану масової свідомості.

       Проте, доцільно зазначити, що  хоч категорія "масова свідомість" увійшла до понятійного апарату  соціологічної теорії громадської  думки, вона до останнього часу залишалася розпливчастою, невизначеною. Більш того, таке становище створювало передумову ототожнення цього поняття з поняттям громадської думки, що і раніше використовувалося у соціології і соціальній психології. У зв'язку з цим здійснена спроба аналізу феномена масової свідомості в умовах реформування суспільства та його структури.

     Громадська  думка на рівні буденної свідомості здебільшого формується під впливом  чуток, неадекватного розуміння  частиною населення природних труднощів  суспільного розвитку. Іншими словами, повсякденний рівень масової свідомості в сучасних умовах містить значні елементи стихійності, ілюзорності. Отже, нічого немає дивного, оскільки швидкий розвиток політичних та економічних процесів випереджає усталені залишки стереотипів і догм масової свідомості, у тому числі у сфері політичних та правових відносин. [11, 254-256]

     Нині  стало очевидним, що у нашому суспільстві  формується і функціонує різнорідна громадська думка, і неабияку роль в цьому відіграють засоби масової інформації.

     Громадська  думка не є чимось сталим, вона може змінюватися під впливом багатьох факторів. Одним із таких факторів є ЗМІ, які ще називають “четвертою владою” у суспільстві. Вони нерідко зачіпають найболючіші життєві проблеми, звертаючи на них увагу громадськості, формуючи громадську думку та лінію поведінки окремих груп населення. Вже давно доведено на практиці, що люди сприймають оточуюче соціальне середовище, спираючись на прочитане, почуте по радіо або побачене по телебаченню, особливо не турбуючись про те, щоб заглибитися в проблему і самостійно перевірити факти та правдивість інформації, що надходить по каналах засобів масової інформації.

     Громадська  думка формується в процесі руху інформації в суспільстві, відображає людське буття, суспільну практику людей і виступає як регулятор діяльності. Будучи станом суспільної свідомості, громадська думка є ніби посередницею між свідомістю і практичною діяльністю людей. Отже, виражаючи і формуючи громадську думку, засоби масової інформації, з одного боку, акумулюють досвід і волю мільйонів, а з другого — впливають не тільки на свідомість, а й на вчинки, групові дії людей.

     Демократизм, політична культура несумісні з  нетерпимістю, коли автори, не соромлячись  образливих виразів, шукають і малюють  образ ворога. Полеміка ще нерідко перемішується з відкритою лайкою. Без політичної боротьби, часто гострої, принципової, демократичне суспільство обійтися не може. Держава повинна контролювати засоби масової інформації відповідно до Конституції та чинних законів, щоб нейтралізувати можливі прояви інформаційної шкоди для своїх громадян.

     Людина живе як громадянин, який користуєтьсяусіма правами, у тому числі громадянськими свободами, а саме свободою слова. Такий індивід немовби заздалегідь є учасником публічного демократичного дискурсу. З одного боку, українське суспільство ще не сформувало інститути громадянського суспільства, що перешкоджає швидкому становленню демократичного діалогу, а з другого – суспільна свідомість обтяжена стереотипами минулого. Звідси і складність ідентифікації громадської думки, оскільки кожне зважене висловлювання не має безпосередньої референції з тим чи тим сеґментом громадського життя. Роль "громадської думки", міра її впливу на вчинки політичних лідерів, на методи врядування, на владні структури є правдивим свідченням рівня демократії у країні. [11, 215-221]

     Отже, громадська думка, як і масова свідомість загалом, за своєю внутрішньою природою є складним утворенням, яке характеризує розірваність, «пористість», суперечність, здатність до швидких несподіваних змін. Ця обставина спричиняє два важливі висновки, без урахування яких соціологія громадської думки взагалі не існувала б:

     1. Громадська думка може бути  як адекватною реальному станові  речей, так і може містити  помилкові, хибні уявлення про  дійсність.

     2. Громадська думка може швидко (інколи за декілька діб, наприклад,  у період виборчих кампаній), рішуче  змінюватись, оскільки практично  постійно перебуває у стадії  формування. У цьому разі громадська  думка — це завжди певний  «процес», але не «результат». Тому при вивченні та використанні громадської думки у процесі соціального управління необхідні постійні й старанно контрольовані обстеження її.

     Наступним кроком мого дослідження стане визначення взаємозв’язку, який існує між ЗМІ та національною ідентичністю, яка є однією із проявів масової свідомості суспільства. 

     2.3. ЗМІ – один  із чинників конструювання  сучасної української  ідентичності. 

     Проблема  національної ідентичності є досить популярною серед української наукової спільноти. Це обумовлено, з одного боку, тим, що визначення української ідентичності може бути певним теоретичним засобом створення національної держави, ще одним ідеологічним кліше, за допомогою якого ті чи інші політичні сили вибудовують нові аргументи у боротьбі за владу. Проте, з іншого боку, теоретичне вирішення цієї проблеми допомагає висвітлити справжній національний інтерес, усвідомлення якого є необхідною компонентою розвитку українського суспільства, спроможного обумовити його життєздатність. Сама ця проблема не є специфічною для України. Проблема національного взагалі й національної ідентичності зокрема була досить сталою у ХХ столітті, а в нинішні часи вона тільки загострилася. Але спершу, як завжди спробуємо розібратися із ключовими поняттями даної проблеми.

     Національна ідея - своєрідний дороговказник для кожної нації. Вона є віддзеркаленням політичних вимог громадян країни, мета яких досягти підвищення свого соціального статусу шляхом національної приналежності, що базуються на тому чи іншому розумінні походження та природи національної групи. [16, 23]

     Національна ідеологія є одною з найголовніших  засад формування національної свідомості громадянина держави, складання  та укріплення у свідомості народу своєї національно-державної ідентичності.

     Сучасна філософія в багатьох працях визначає ідентичність як щось таке, що ми можемо визначити, коли порівнюємо що-небудь з ним же самим, але існуючим в інший час і в іншому місці. Ідентичність – це також те, що ми бачимо в іншому місці й іншому часі, подібне вже наявному. Можна також відзначити, що завдяки ідентичності людина порівнює дійсний і колишній стан своєї особистості. І на підставі цього порівняння можна зробити висновок, що якщо обидві ці особистості, одна з яких безвідносно іншої існує в часі, перенести в сьогодення, то ми будемо мати два абсолютно однакових індивіда. Але дві абсолютно однакових особистості не можуть існувати в одній тілесній оболонці, звідси висновок, що це та сама людина. На підставі даного міркування формується поняття ідентичності, як щось таке, що співвідноситься і що має відношення до обох цих індивідів і створює їхню нерозрізнену спільність, не дивлячись на перебування в різному часовому і просторовому стані. Тобто, ідентичність – це широка концепція, що включає в себе всі якості особистісних сполучень, обумовлена великим масивом біологічних, психологічних, соціальних і культурних факторів. [27, 174]

     Ідентичність  окремого індивіда до нації, а окремої  нації до світової співдружності  є важливим елементом функціонування усієї міжнародної системи. Національна ідентичність – це усвідомлення групи людей або окремим індивідом своєї належності до певного етносу, який характеризується спільністю історичної долі, характеру, менталітету, психології, культури. Національні звичаї та традиції, що є компонентом буденної свідомості, виступають засобом об’єднання, інтеграції національної спільноти, пробудження національної свідомості.[32; 303]

     Особливий інтерес викликає поняття так званої колективної національної ідентичності. Колективна національна ідентичність передбачає існування певної національної спільноти, яка, за визначенням професора Лондонської школи економіки Е. Сміта, „…має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам`ять, спільну масову, громадську культуру, спільну економіку й єдині юридичні права та обов`язки для всіх членів“. Вказані об`єктивні передумови й риси національної спільноти є водночас найголовнішими ознаками колективної національної ідентичності.