ЗМІ і проблема ідентифікації громадської думки

ролі  ЗМІ в цьому процесі, мінявся  у міру розвитку наукових методів  і шкіл. Вивчаючи ефекти і ефективність масової комунікациії, дослідники 1940-х рр. виражали сумнів відносно ступеня дії масової комунікації на аудиторію, особливо в питаннях політичної дії.

  Рубіж 1950-х - початки 1960-х рр. характеризується появою моделі «мінімальних ефектів», згідно якої масова комунікація швидше закріплює, а не змінює існуючі соціальні установки аудиторії, за винятком окремих випадків. Автор книги «Ефекти масової комунікації» Дж.Клэп-пер що вийшла в 1960 р., вважав, що масова комунікація - недостатня причина для формування змін в суспільстві. На його думку, масова комунікація є швидше доповнюючим чинником, а не єдиною причиною в процесі закріплення існуючих умов.

  В унісон Дж.Клэпперу звучала теорія «Експериментальної риторики» або переконливої комунікації Карла Ховланда, який стверджував, що масова комунікація спричиняє незначні єфекти на аудиторію. Далі в соціальній психології послідували теорії про аудиторію, що чинить опір переконуючим діям масової комунікації.

  Сплеск  наукових робіт, що характеризуються висновками про значну дію ЗМІ на аудиторію, особливо дитячу, припав на роки стрімкого розвитку і впровадження телебачення (1960- 1970-і рр.). Саме у ці роки з’явились дослідження, що пояснюють різні аспекти негативної дії телебачення, його впливи на моральне і фізичне здоров'я телеглядачів.

     Парадоксально, але психологічні дослідження масової комунікації наступного десятиліття знову характеризувалися висновками про мінімальну дію телебачення на аудиторію. Підставою для такого вердикту вчених стали виявлені ними незначні ефекти дії телебачення на аудиторію в ході політичної боротьби: вважалося, що люди дивляться телевізор головним чином з метою розваги, а не для отримання інформації про політичну ситуацію в країні. У рамках теорії «Використання і задоволення» аудиторія трактується вченими як господар положення, який використовує ЗМІ для задоволення своїх певних потреб. «Швидше люди пристосовують засоби масової інформації до своїх потреб, чим засоби масової інформації підпорядковують собі людей»

  Поліфонічность  і неоднозначність поглядів різних наукових шкіл і конкретних учених не дозволяють зробити конкретный і певний висновок про маніпулятивний вплив ЗМІ на масову аудиторію. Проте в останні десятиліття все частіше наводяться дані емпіричних досліджень, в яких простежується думка про здатність ЗМІ змінювати поведінку людей. 
 
 
 
 
 

     2. Ідентифікація громадської думки та місце ЗМІ в цьому процесі

     2.1. Проблема самоідентифікації  особистості в  інформаційному суспільстві 

     Хочемо  ми того чи ні, але беззаперечним  є той факт, що людство ступило  на поріг нового невідомого нам досі інформаційного суспільства. З’ясовано, що сутнісними рисами інформаційного суспільства є: пріоритетне значенні інформації порівняно з іншими ресурсами; домінування інформаційного сектору в загальному обсязі валового внутрішнього продукту; формування й використання нових телекомунікаційних та комп’ютерних технологій. У зв’язку з цим інформаційне суспільство може бути визначено як суспільство, в якому основними предметами праці більшості людей є інформація і знання, а знаряддями праці та управління соціальними процесами є інформаційні технології. Однак за сучасними інформаційними технологіями стоїть більш складна реальність – соціальні інститути, людська діяльність, цінності та відповідні їм картини світу.

     Інформаційне суспільство володіє всіма основними характеристиками постіндустріального суспільства (економіка послуг, центральна роль теоретичного знання, орієнтування на майбутнє, розвиток нової інтелектуальної технології). Вирішального значення для економічної та соціальної сфери, для способів здобування знаннь, а також для характеру трудової діяльності набуває становлення нового соціального устрою, заснованого на телекомунікаціях. [9, 117]

     Концепція інформаційного суспільства розроблялась, насамперед, для вирішення завдань економічного розвитку, що зумовило її дещо обмежений і прикладний характер. Однак ця концепція охоплює й ідеологічні та виховні цілі, тому що її реалізація припускає можливість управління індивідуальною й масовою свідомістю за допомогою інформаційних технологій. Це зумовило необхідність формування чіткої позиції суспільства щодо культури, духовності, моралі.

     Відомо, що при виборі напрямку розвитку обов’язково враховуються ті поняття блага та ідеали, на які орієнтовані різні форми діяльності суспільства. Якщо досліджувати розвиток технічних параметрів та засобів передачі інформації, в тому числі в мережі Інтернет, не враховуючи ціннісних критеріїв поданої інформації, то до цього розвитку можна застосувати поняття прогресу. Якщо ж цю інформацію розглядати з погляду моральної рефлексії, то виявиться, що в її загальному потоці домінує негативна і навіть відверто аморальна інформація. У такій ситуації єдиний інформаційний простір, надмірність інформації, відкритий доступ до неї спрацьовують не на усунення кризи духовності, моралі й моральності, а скоріше навпаки – сприяють її різкому посиленню.

     Саме  тому в інформаційному суспільстві  особливо гостро стоїть проблема розвитку та самоідентифікації особистості, яку в нинішній ситуації надлишку інформації (високий рівень розвитку ЗМІ) та комунікації, інформаційних технологій, що цілеспрямовано впливають на самосвідомість людини та культури, реалізувати іншими способами дуже важко. [20, 76]

     Насамперед  потрібно розібратися із поняттям «ідентифікації»  через складність її розуміння. З цією метою доцільним стало звернення до різних теоретичних напрямків: психоаналізу; біхевіоризму; філософії розрізнення; філософії повсякдення; символічного інтеракціонізму; когнітивної психології та інш. Залучено роботи західних вчених (У.Джемс, З.Фрейд, Е.Еріксон, Е.Гоффман та інш.) і напрацювання вітчизняних дослідників (М.Бахтін, І.Кон, В.Ядов та інш.).

     В результаті визначено, що дослідження проблем ідентичності та ідентифікації так чи інакше розпочались в різних наукових галузях ще наприкінці ХІХ ст. Розгляд сучасних теоретичних підходів до дослідження процесу ідентифікації передбачив звернення до творчості Ж.Дельоза, Ю.Хабермаса, В.Хесле, Р.Баумайстера, А.Гідденса, М.Серто та ін. В результаті визначено, що основними особливостями сучасного філософського аналізу ідентичності та ідентифікації стають: приховане чи явне протиставлення людини в процесі самоідентифікації суспільству; розгляд ідентичності як набору компонентів, одиниць самовизначення, єдність яких визначає єдність смислу, значення ідентичності, забезпечуючи індивіду й континуальність, і відмінність від інших; дослідження взаємозв’язку процесу ідентифікації з людською культурою.

     На  сучасному рівні розвитку психології найбільш популярними є три підходи  до розгляду поняття ідентифікація:

• ідентифікація – це один із механізмів міжособистісного сприймання поряд із рефлексією та стереотипізацією. Так, за Дж.Тернером, ідентифікація – це засіб розуміння іншої людини через усвідомлене ототожнення його характеристикам самого суб’єкта. Іншими словами, це психологічний механізм постановки суб’єктом на місце іншого, який реалізується у вигляді перенесення індивідом себе у особистісний простір іншої людини та призводить до засвоєння її особистісних змістів; [27, 173]
• ідентифікація (зауважимо, що в цьому випадку під цим терміном розглядається самоідентифікація) – це центральний елемент самосвідомості, що пов’язаний із відповіддю на питання “Хто Я?” із фіксацією свого становища в системі суспільних зв’язків. У цьому разі підкреслюється суб’єктивне відчуття власної приналежності до різних соціальних спільностей, а також включення у свій внутрішній світ вже як власних цінностей та норм, що існують в середовищі, на яке зоорінтований суб’єкт; [29, 75]
• ідентифікація в стратометричній концепції А.В.Петровського – це показник рівня розвитку групи поряд із показниками: “згуртованість як ціннісно орієнтаційна єдність” та “об’єктивність у прийнятті відповідальності за успіхи та невдачі у спільній діяльності”. [27, 175]

     Обов’язковим елементом процесу самоідентифікації особистості є його тілесний аспект. Формування Я-концепції, уявлень про свої можливості, внутрішнього суб’єктивного світу особистості в цілому включає до себе у якості необхідного компонента становлення знань про власне тіло. Для здійснення цього процесу людина повинна протиставити собі власне тіло як зовнішній об’єкт, тобто немов би вийти за його межи.

     Закономірний характер дистанціювання людини від самої себе і власного тіла (“буття поза плоттю”, розрив границь тілесності) створює можливість відчуження та опредмечування тіла, а той факт, що навіть коли людина функціонує у якості особистості, соціального суб’єкта, вона водночас живе “як тіло” (тобто і в рамках тіла), обумовлює необхідність становлення образу тіла. Можливість осмисленого сприйняття зовнішнього тіла визначається специфічним розвитком у людини експресивної функції тілесності. Оскільки ж у ході самопізнання людина неусвідомлено прагне до побудови такого образу тіла, який би поєднував внутрішнє і зовнішнє тіла, їй необхідно розшифрувати для себе мову власного тіла і глянути на себе зі сторони, очима Іншого. Феномен Іншого є основним елементом процесу тілесної самоідентифікації. Для здійснення акту ідентифікації суб’єкт потребує Іншого, визначаючи себе через присвоєння чужого “Я” через “не-Я”. Разом з тим, Інший робить реальною нашу потенційну здібність сприймати і бути сприйнятими. Ми ніколи не дивимось на світ прямо, а завжди через Іншого, виявляючи та долаючи таким чином межі власного сприйняття. Стан “буття у плоті Іншого” має важливе значення як для встановлення міжособистісних відносин, досягнення взаєморозуміння, так і для самопізнання. [29, 142-143]

     Образ тіла, що формується у процесі, є основою самоідентифікації. В силу соціокультурної навантаженості образу тіла людина може ідентифікувати себе не тільки в якості даної тілесної істоти, але і в якості елемента деякої соціальної групи чи спільноти. В основі цього процесу лежить механізм ідентифікації “мого образу тіла” та образу тіла, зафіксованого в культурі.

     Сутнісна якість людини – прагнення до самопізнання – у сполученні зі здібністю до рефлексії і самодистанціювання надають можливість опредмечування тіла і формування цілісного, але пульсуючого, мінливого у часі і структурно складного образа тіла.

     Тілесність і уявлення про неї здійснюють принциповий – прямий чи опосередкований – вплив на формування самосвідомості й внутрішнього світу, на освоєння навколишньої реальності – природної й культурної, - на включення у світ людських відносин, на самореалізацію особистості у дії, комунікації, творчості.