Рецепція інституту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави у сучасному цивільному законодавстві України

Однак переважно володілець і є власником. Тому в римському праві існувала презумпція, що володілець має право на річ. Якщо ж право фактичного володільця оспорював власник, то він міг використати судовий захист, поставивши питання про право на річ [34].

Отже, римська система речових прав включає право володіння як фактичний стан; право власності як абсолютне і невідчужуване право на річ; права на чужі речі, які, з одного боку, є обмеженням права власності, а з іншого – обмеженими правами на чужі речі.

Важливим моментом у римському вченні про речові права є протиставлення власності і володіння, тобто, відповідно, права і факту, ідеї і реальності, ідеального і фактичного панування над річчю.

В українському праві здійснено рецепцію римського розуміння права власності як прямого, повного, виключного, абсолютного, єдиного, правового панування особи над річчю; запозичено римський поділ речей, елементи речового права, види прав на чужі речі. Здійснена кодифікація є свідченням пріоритетності приватноправових інтересів, що своєю чергою виступає передумовою подальшого поступального розвитку суспільства і держави [16].

Зобов'язання, які виникають внаслідок безпідставного збагачення, відповідно до концепції цивільного права західноєвропейських країн розглядаються як типовий випадок квазіконтракту, що має виникати навіть без прямої вказівки закону, під впливом ідей справедливості, які проникли у позитивне право. Цей квазіконтракт має місце, коли майно збільшилось без достатніх правових підстав (незаконно) за рахунок іншої особи яка внаслідок цього отримує позов проти того, хто збагатився, у межах отриманого останнім збагачення. Відповідно та такого підходу положення стосовно безпідставного збагачення, як правило, містяться у главах цивільних кодексів, присвячених “нібито договорам” [5].

Із римського права запозичений також принцип, згідно якому ніхто не має права збагачуватися без підстави за рахунок іншого. Тому й назва відповідного позову запозичена з римського права, де він був відомий як actio de in rem verso (позов про збагачення). Так само при проведенні законопроектних робіт у Російській імперії правило про повернення незаконного збагачення було запозичене з римського приватного права. Проект передбачав застосовування цього правила до відносин, котрих стосувалися положення книги п'ятої Цивільного уложення “Про зобов'язання”, а не до його загальної частини, з тих міркувань, що, хоча позови про повернення безпідставного збагачення можуть виникати також з вотчинних, спадкових та сімейних відносин, найширше застосування вони мають у сфері зобов'язального права, на підґрунті якого виникли свого часу й римські кондикції [29].

Разом із тим, у характері рецепції зазначених положень римського права існували певні відмінності. Якщо французька правова система притримувалася каузального принципу побудови таких зобов'язань, то німецьке, а вслід за нею і російське цивільне право більше тяжіло до абстрактних конструкцій, що ґрунтувалися на використанні загального принципу римського права щодо несправедливості збагачення за рахунок іншої особи за відсутності договору тощо.

Ідеї, котрі містилися в проекті Цивільного уложення Російської імперії, значною мірою були використані та частково розвинені вже під час першої кодифікації цивільного права у радянських республіках, в тому числі в Цивільному кодексі УСРР 1922 року, де зазначеним зобов'язанням, що називалися в ньому “Зобов'язання, які виникають внаслідок безпідставного збагачення”, був присвячений розділ XII, котрий включав три статті (ст.ст. 399-402), які слово в слово відтворювали текст ст.ст. 399-402 ЦК РРФСР, прийнятого 31 жовтня 1922 р. [5]. Головні положення зазначених зобов'язань виглядали таким чином. Збільшення без достатньої підстави майна однієї особи за рахунок іншої особи створює між цими особами юридичні відносини, які полягають у тому, що особа, збагачена за рахунок іншої особи, повинна повернути все безпідставно одержане. Таким чином, встановлене правило, згідно якого особа, що збагатилася за рахунок іншої особи, повинна повернути все, що вона одержала. Крім того, особа, що безпідставно збагатилася, повинна повернути й ті прибутки, які вона отримала від користування майном, або могла одержати.

Безпідставне збільшення майна можливе або шляхом безпідставного набуття майна або шляхом безпідставного збереження свого майна за рахунок іншої особи. Зобов'язання з безпідставного збагачення вирізняються тим, що це такі зобов'язання, де збагачення ґрунтується не на договорі чи на будь-якій іншій підставі, а відбулося без достатньої підстави. Безпідставне збагачення визнавалося двох видів: збагачення без підстави та збагачення на підставі, яка згодом відпала [15].

У Цивільному кодексі УРСР 1963 р. відносини, що виникають із зобов'язання внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав, регулювалися главою 42 (статті 469-471), котра за структурою та змістом у головних рисах відтворювала положення ЦК УРСР 1922 p., хоча й під іншою назвою “Зобов'язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав” [4].

Таким чином, Цивільним кодексом було визнане існування самостійних зобов'язань, відмінних як від зобов'язань з договорів, так і зобов'язань із заподіяння шкоди. При дослідженні формування відповідного інституту, автором робиться висновок про те, що в процесі загальної трансформації концепції вітчизняного цивільного законодавства, котрий почався в 90-х роках XX ст. після набуття Україною незалежності, певних змін зазнало і бачення сутності та змісту зобов'язань, які виникають внаслідок набуття або збереження майна без достатньої правової підстави. Так, у ЦК 2003 р зафіксована своєрідна, ніби проміжна, позиція стосовно зазначених зобов'язань: не повторюючи характеристики їх як “безпідставного збагачення” Кодекс, разом із тим, відходить в цьому питанні певною мірою і від підходу властивого для ЦК УРСР 1963 р. Зокрема, глава 83 ЦК України називається “Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави”. Оскільки у ЦК України немає розділу, присвяченого “нібито договорам”, відповідні норми вміщено у ньому в підрозділі 2 “Недоговірні зобов'язання” розділу третього “Окремі види зобов'язань”. Завдяки такому рішенню система недоговірних зобов'язань не прояснюється, а, навпаки, стає більш заплутаною, оскільки у ній підряд вміщені зобов'язання, підставою виникнення яких є такі різні підстави як публічна обіцянка винагороди; вчинення дій в майнових інтересах іншої особи; рятування здоров'я, життя, майна іншої особи; створення загрози життю, здоров'ю, майну іншої особи; відшкодування шкоди; набуття, збереження майна без достатньої правової підстави [29].

У зв'язку з цим пропонується з врахуванням досвіду римського права групування зобов'язань за уже відомим принципом: зобов'язання, що виникають з договорів; зобов'язання, що виникають з нібито договорів; зобов'язання, що виникають з деліктів; зобов'язання, що виникають з нібито деліктів. Це дозволить не лише виокремити однорідні зобов'язання і зробити структуру зобов'язального права більш логічною, але й зорієнтує практику на врахування сутності відповідних зобов'язань та можливість використання аналогії закону.

Аналіз впливу положень римського права на визначення поняття, видів та характерних рис зазначених зобов'язань дає підстави для висновку, що в рецепції положень римського права існують певні особливості, які, зокрема, полягають в тому, що вітчизняна цивілістика притримується не каузального принципу побудови таких зобов'язань, а вслід за німецькою цивілістикою та цивілістикою російської імперії більше тяжіє до абстрактних конструкцій, що ґрунтуються на використанні загального принципу римського права щодо несправедливості збагачення за рахунок іншої особи за відсутності договору тощо. Так, за Цивільним кодексом України (ст. 1212) особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Аналізована норма передбачає можливість виникнення недоговірних зобов'язань (котрі іноді називають “кондиційними зобов'язаннями”) двох різновидів: а) внаслідок безпідставного набуття майна за рахунок іншої особи; б) внаслідок безпідставного збереження майна за рахунок іншої особи (потерпілого) .

Необхідно відзначити, що і досі у судовій практиці у справах цієї категорії зустрічаються помилки, пов'язані з питаннями співвідношення інституту безпідставного збагачення з іншими, подібними до нього, інститутами цивільного права [35]. Особливо це стосується зобов'язань, що виникають з ведення чужих справ без доручення, з відшкодуванням шкоди.

Зобов'язання, що виникають з безпідставного збагачення, за своєю зобов'язально-правовою природою мають також спільні риси з обов'язками, що виникають внаслідок заподіяння шкоди. У трактуванні законодавцем поняття та сутності зобов'язань у зв'язку з безпідставним набуттям, збереженням майна є помітним вплив римського права, що відображається у наявності в цих зобов'язань рис нібито договорів, а також у визначенні переліку їх видів.

ЦК України 2003 р. у нормах глави 83, повернувся до концепції “достатності” підстав, чим, зроблено крок назад у розвитку концепції відповідного інституту. Але, такої вади можна було уникнути за умови більш уважного ставлення до можливості рецепції відповідних ідей та концепції римського приватного права [4].

Положення норм глави 83 ЦК України, певною мірою відображають вплив засад підходу до вирішення цих питань, вироблених у римському приватному праві, які були розглянуті у другому розділі дисертації. При цьому їх часткова рецепція у цивільне законодавство відбулася значною мірою шляхом запозичення деяких з цих положень, адаптованих німецькою цивілістичною думкою, яка ґрунтувалася на реципованих засадах римського приватного права.

Проте, рецепція зазначених положень у цивільному законодавстві України була недостатньо повною і послідовною, що зумовлює доцільність внесення деяких змін та доповнень у відповідні норми Цивільного кодексу України.

Прийняття нового ЦК України разом з упорядкуванням певних положень та усуненням прогалин поставило нові питання, що вимагають вирішення на законодавчому рівні. Зокрема: викласти ст. 1215 ЦК України в такій редакції: ст. 1215 “Майно, що не підлягає поверненню в якості набуття, збереження майна без достатньої правової підстави”. Не підлягає поверненню в якості набуття, збереження майна без достатньої правової підстави:

1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності, рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача;

2) майно, передане на виконання зобов’язання до настання строку виконання, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту (ст. 531 ЦК України);

3) майно, передане на виконання зобов’язання після закінчення строку позовної давності, у випадках, коли таке виконання допускається ст. 267 ЦК України;

4) грошові суми чи інше майно, надане у виконання неіснуючого зобов’язання, якщо набувач доведе, що потерпілий, який вимагає повернення майна, знав про відсутність зобов’язання або надав майно у цілях благодійності.

Вдалою є позиція ч. 4 ст. 390 ЦК України, що добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

Добросовісному володільцю повинна відшкодовуватись моральна шкода, яка йому завдана. Тому, доцільне доповнити ч. 4 ст. 390 ЦК України таким положенням: “Добросовісний володілець, який відплатно набув майно має право вимагати відшкодування моральної шкоди, завданої вилученням майна”.

По другому розділу, робимо висновок, що положення глави 83 ЦК застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна (протиправне присвоєння чужого майна), самого потерпілого, інших осіб чи наслідком події тощо.

Досліджуваний інститут посідає друге у системі недоговірних зобов’язань після деліктних зобов’язань. Складність застосування справ за позовами із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави на практиці полягає в тому, що умовами їх виникнення є досить широке коло підстав — односторонній правочин, адміністративний акт, протиправна поведінка контрагентів у двосторонньому правочині, а також як наслідок події. У зв’язку з відсутністю єдиної концепції застосування зобов’язань із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави суди вимушені застосовувати інші матеріально-правові норми, практично не використовуючи навіть субсидіарне їх застосування, тим самим штучно звужуючи їх значення — вони відноситься до охоронних недоговірних зобов’язань і мета їх полягає в захисті майнових прав та інтересів громадян і організацій шляхом поновлення попереднього становища.

Загальна концепція римського права, так само, як і окремі його положення, справляли вплив на розвиток законодавства європейський країн практично протягом усього часу його розвитку. У цивільному праві України рецепція положень римського приватного права стосовно зобов'язань, які виникають з безпідставного збагачення за рахунок іншої особи, має дещо непослідовний і незавершений характер, що можна пояснити відсутністю цілісної концепції рецепції принципів та положень римського зобов'язального права у цивільне законодавство України.

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження дозволило дійти висновку, що тенденція розвитку зобов'язань у Римі може бути відображена наступним чином: 1) Зобов'язання групуються у види. Підставами виникнення зобов'язань є контракти та делікти. 2) Послаблюється формалізм. Система зобов'язань приватного права охоплює не лише формальні (вербальні та літеральні) контракти, але й неформальні реальні, консенсуальні та інномінальні контракти. При вирішенні спорів щодо використання угод вже враховується не лише формальне вираження волі, але й те, що сторони дійсно мали на увазі. За наявності вад волі можна розраховувати на визнання угоди недійсною. 3) Невиконання договірних зобов'язань тягне не особисту, а майнову відповідальність боржника. Майновий аспект зобов'язання стає визначальним. Головними підставами виникнення зобов'язань у "класичний" період розвитку римського права є контракти та делікти, але з часом з'являються ще дві підстави виникнення зобов'язань: квазіделікти та квазіконтракти.