Рецепція інституту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави у сучасному цивільному законодавстві України

Будучи правовим зв'язком зобов'язання у випадку добровільного його невиконання може бути реалізоване в примусовому порядку шляхом пред'явлення кредитором відповідного позову до боржника. Там же, де немає позовного захисту, немає і самого зобов'язання. Так формалізм і ретельність римського права вимагали, щоб договори укладалися в точно встановленій формі, яка часто супроводжувалася складною, з численними символічними жестами процедурою. Якщо порушувалась будь-яка з вказаних умов, право на позовний захист не набувався, а це означало, що зобов'язання не виникло.

Разом з тим спостерігалися деякі специфічні утворення, які римські джерела не визнавали як зобов'язання, але й повністю не відмовляли їм у такому визнанні. Наприклад, раб чи особа, підвладна домовладиці, за загальним правилом, не були здатними до встановлення зобов'язання від імені свого володаря. Подібні зобов'язання у всіх випадках не забезпечувалися позовним захистом, за винятком пекулія, в рамках якого необхідний захист надавався. Проте, якщо зобов'язання добровільно виконані власником раба або батьком підвладної особи, то останні не мали права вимагати повернення виконаного [24]. Отже, подібне зобов'язання не можна вважати юридично байдужим. Позбавлене позовного захисту, воно не могло бути віднесене до зобов'язань у точному розумінні цього слова. І тому, спираючись на загальний критерій природного права, римські юристи вивели з нього окреме поняття - натуральне зобов'язання. Це поняття набуло збірного значення як для зобов'язань, встановлених рабом або підвладним, так і для всіх інших зобов'язань, не наділених позовним захистом, але юридично захищених у межах їх добровільного виконання [20]. У загальному розвитку історії римських зобов'язань розрізняють два історичних простори: старе цивільне право і систему пізнішого часу. Але і тут треба зауважити, що хронологічно ці простори не відокремлені один від одного різкою межею: початки нового простору постійно переплітаються з пережитками старого, внаслідок чого сам названий поділ має умовний характер.

Римські класичні юристи намагалися звести  сукупність відомих їм юридичних фактів, які зумовлювали виникнення зобов'язань, у певну систему. Насамперед при цьому кидалося у вічі виникнення зобов'язань або з договорів, або з правопорушень. І справді, юрист Гай у своїх Інституціях говорить, що зобов'язання виникають з договору - ex contractu і правопорушення - ex delicto. Проте більш уважний погляд виявив, що цим поділом охоплюються не всі зобов'язання, і той же Гай визнавав це. І тому в іншому своєму творі, виділивши зобов'язання, які виникають з договорів і з деліктів, усі інші випадки Гай позначає загальною назвою зобов'язань, які виникають з різних видів підстав. Щоправда, в уривку з цього твору, наведеному в Дигестах, йому приписана чотиричленна класифікація зобов'язань, зокрема: 1) з договору; 2) ніби з договору; 3) з делікту; 4) ніби з делікту [13]. Але, як вважають деякі дослідники римського права, достовірність цього фрагменту Дигест досить сумнівна: що нібито подібна класифікація зобов'язань виявлена лише в Інституціях Юстиніана.

Теоретично чотиричленна система класифікації зобов'язань далеко не бездоганна, бо неможливо звести всю різновидність зобов'язань позадоговірних і поза деліктних до категорій ніби з договору і ніби з делікту. Найхарактерніший недолік цієї системи полягає, очевидно, в повній відсутності в ній зобов'язань, які виникають з односторонніх обіцянок, зокрема з публічної обіцянки винагороди за що-небудь (за знахідку загубленої речі). Цю прогалину пояснюють тим, що римське право за такими односторонніми обіцянками принципово юридичної сили не визнавало.

1.2. Характеристика зобов'язань, що виникають внаслідок безпідставного збагачення у класичному римському праві

Розробка теорії безпідставного збагачення, що почала формуватися у класичному праві, отримує подальший розвиток і логічне завершення за Юстиніана І, за вказівкою якого у процесі систематизації римського права різноманітні випадки безпідставного збагачення об'єднуються у декілька груп: 1) condictio indebiti (позов про повернення не заборгованого), 2) condictio causa data causa non datorum (позов про повернення майнового надання, мета якого не досягнута), 3) condictio ex causa furtiva (позов, що подається на підставі “крадіжки” - зловмисного привласнення чужого майна), 4) condictio ex causa injusta (позов про повернення одержаного несправедливо чи за неправильною підставою, 5) condictio sine causa (загальний позов про повернення одержаного за відсутності правових підстав чужого майна) [35].

Джерела римського права не дають нам точного визначення терміну "зо­бов'язання ніби з договору", однак, відомо, що ним позначаються зобов'язання, які виникають між сторонами, проте вони не базуються ні на договорі, ні на правопорушенні. Ці зобов'язання здавна були подібні до договірних. І саме така подібність дала підставу для створення категорії зобов'язань "ніби з до­говору". Даючи цим зобов'язанням таку назву, римські юристи спірні питання про умови і межі відповідальності, що виникали в подібних випадках, вирішу­вали аналогічно тим, як вони вирішуються стосовно відповідних договорів [4].

Одностороння дія, з якої виникло зобов'язання ніби з договору, за своїм характером повинна бути правомірною. З недозволеної дії випливає зовсім інший тип зобов'язань - деліктні зобов'язання, про які мова йтиме далі.

У категорію зобов'язань ніби з договору входять різні випадки, з яких можна виділити такі: ведення чужих справ без доручення і зобов'язання, які виникають з безпідставного збагачення.

Ведення чужих справ без доручення - negatorium gestio. Ведення чужих справ без доручення мало місце в таких випадах, коли одна особа - гестор (gestor) веде справи іншої - домінуса (dominus) без вигоди, не маючи на це доручення цієї особи. Таке піклування про чужі справи, незважаючи на брак доручення з боку зацікавленої особи, могло бути виявлене в найрізноманітніших формах: управління майном померлої особи до появи спадкоємців, піклування про май­но іншого або сплата боргів відсутнього, надання будь-якої юридичної або фізичної послуги. Наприклад: раптово хтось помирає або в силу інших при­чин не має змоги турбуватися про свої інтереси. Сусід веде справу померлого до появи спадкоємців. У такому випадку встановлюються відносини, подібні до договору доручення, причому необхідно, щоб справа для гестора була чу­жою [26]. З самого факту ведення чужих справ за певних умов виникало зобов'язання як на стороні гестора, так і на стороні домінуса.

В одному з преторських едиктів зазначалося: "Якщо хтось буде вести справу іншої особи або померлого, я дам на цій підставі позов" [35]. Ульпіан у своєму коментарі до цього едикту називає це розпорядження єдикту важливим і необ­хідним, оскільки для відсутніх власників конче потрібно не залишитися беззахисними і не зазнати збитків у відносинах володіння і продажу речей, або не позбутися права на позов про стягнення штрафу, або втратити свою річ. [31]

Цей вид зобов'язань виникає за таких умов:

1. Як зазначено, ведення чужих справ без доручення виявляється в найріз­номанітніших діях на користь господаря. При цьому не так важливо, яку справу взяв на себе гестор - важливо те, що він виявив турботу про майно іншої осо­би, і вже це визнавалося як ведення чужих справ. Найчастіше піклувалися про майно осіб, відсутніх на місці знаходження майна. Однак відсутніть власника майна не була необхідною ознакою ведення чужих справ. Будь-яка інша особа могла взятися за ведення чужих справ тому, що безпосередньо зацікавлена в цьому особа в силу певних обставин була неспроможна це зробити.

2. Піклування про чуже майно повинно виявлятися в певних діях, спрямо­ваних на обслуговування чужого майна. Це робиться особою для виникнення зобов'язання ніби з договору. Важливо лише те, щоб Особисто перед господа­рем справи на гесторі не було ніякого обов'язку здійснювати ці дії ні за договором, ні в силу закону. А тому не може бути ведення чужих справ, коли є доручення від господаря, або коли гестор є опікуном, який згідно з законом повинен піклуватися про свого підопічного.

3. Для того, щоб виникло зобов'язання ніби 3 договору, ведення справи по­винно відбуватися за рахунок господаря, Це треба розуміти так: особа, яка вела чужі справи, робила певні витрати з наміром віднести їх на рахунок власника. У Дигестах сказано: "Не можна вимагати повернення зроблених витрат, коли, роблячи їх, я не котів нікого зобов'язувати стосовно себе".

4. Ведення чужих справ - відносини безоплатні. Оскільки відносини між гестором та господарем засновані на взаємній довірі, повазі, то оплачувати таку послугу вважалося явищем ганебним для вільної людини.

Якщо господарем справи виявиться не той, кого вважав гестор, то це не є перешкодою для визнання юридичних наслідків ведення чужих справ без до­ручення, але тільки стосовно справжнього господаря [20].

Які ж права та обов'язки сторін у зобов'язанні ніби з договору?

В Інституціях Гая сказано: "Особа, яка провела чужу справу з користі для господаря, зобов'язує останнього своїми діями і, навпаки, гестор зобов'язаний подати звіт njpo ведення справи. При цьому гостору не досить було виявити турботу про чужі справи, а максимум турботи і обережності з найбільшою вигодою для господаря". З цього уривку Інституцій видно, що гестор повинен ставитись до чужої справи з повною доброчесністю і відповідати за будь-яку вину [35].

Отже, гестор, який взявся за ведення чужої справи, зобов'язаний був виконати її зi всiєю стараннiстю i ретельнiстю, як свою власну справу. Вiн вiдповiдав за будь-яку вину, в тому числi i за легку недбалiсть. Бiльш того, якщо дiї гестора не будуть схваленi господарем i визнанi доцiльними, вiн зобов'язаний вiдновити попереднiй стан майна, яким воно було до початку ведення справи. Проте, як уже зазначалося, гестор мав право на вiдшкодування витрат по веденню справи.  По завершеннi справи гестор зобов'язаний був повнiстю звiтуватися перед господарем i передати йому все набуте по справi [27].

При схваленнi дiй гестора господар зобов'язаний був прийняти звiт. Однак якщо суд визнає їх доцiльними, господар, навiть не схвалюючи, зобов'язаний прийняти звiт i вiдшкодувати витрати по справi. В свою чергу, вiн може вимагати вiд гестора надання повного звiту i передачi всього одержаного в результатi ведення справи [24].

Прикладом такого зобов'язання була організація похорону померлого третьою особою зважаючи тимчасової відсутності спадкоємця померлого особи. Третя особа з причини відсутності власника і його повіреного могло взяти на себе турботу про ремонт житла відсутнього. Дане зобов'язання виникало при вчиненні особою будь-яких дій (юридичних або фізичних) щодо майна іншої особи.

У житті мали місце факти збагачення майна однієї особи за рахунок майна іншої особи без юридичного обгрунтування цього. Римське право свідчило, що в даних випадках мало місце безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншого.

Вiдомi нам джерела не мiстять даних про те, чи було загальне правило, через яке той, що збагатився без достатньої для цього правової пiдстави, зобов'язаний був повернути збагачення. Проте достовiрно вiдомо, що зобов'язання, якi виникли iз безпiдставного збагачення, в римському правi були. Вони одержали захист засобами кондикцiйних позовiв чи просто кондикцiй - condictio: а) позов про повернення незаборгованого; б) позов про повернення майнового представлення, мета якого не досягнута; в) позов про повернення краденого; г) позов про повернення одержаного несправедливо чи неправильною пiдставою [29].

В основi виникнення зазначених зобов'язань лежать врештi-решт дозволенi, правомiрнi дiї, проте мотиви їх здiйснення неправомiрнi або через помилку, або через iншi фактори. Вони наближаються до реальних договорiв - зобов'язання в обох випадках виникають з моменту фактичної передачi якого-небудь майна однiєю стороною другiй. Однак мiж зобов'язаннями iз реальних договорiв i зобов'язаннями з безпiдставного збагачення iснують суттєвi вiдмiнностi. Вони полягають в тому, що в реальних договорах передача майна здiйснюється на законнiй пiдставi (угода сторiн), i тому одержане за договором майно не може визнаватися безпiдставним збагаченням. Зобов'язання iз безпiдставного збагачення виникає саме через те, що певна особа одержала майно за рахунок iншої, тобто збагатилася без достатнiх для цього правових пiдстав [3].

Позов про повернення незаборгованого - condictio indebiti. Якщо одна особа сплачує iншiй неiснуючий борг, то ця друга особа збагачується за рахунок першої без достатнiх для цього правових пiдстав i зобов'язана повернути безпiдставно одержане. Iз фактичного складу випливає зобов'язання, за яким безпiдставно збагачений зобов'язаний повернути все одержане особi, за рахунок якої вiн збагатився. Це зобов'язання вiдноситься до зобов'язань з безпiдставного збагачення тому, що в даному випадку немає правової пiдстави для платежу, бо немає i самого боргу.

Характернi елементи пiдстави виникнення зобов'язання iз помилкового платежу.

1. Здiйснення платежу по неiснуючому боргу. Форма провадження такого платежу значення не має. Це могла бути вiдмова вiд певної вимоги (тодi збагаченому залишалося певне майно чи сума грошей), передача суми або iншого майна особi, що не мала права на його отримання. Платiж мiг виражатися в безоплатному виконаннi робiт на користь певної особи, внаслiдок чого вона неправомiрно зберегла за собою якусь суму грошей тощо.

2. Вiдсутнiсть боргу, що також може виражатися в рiзноманiтних формах: повна вiдсутнiсть боргу; борг iснує, але плата по ньому вiдшкодована не кредитору, а iншiй особi, яка мовчазно прийняла платiж, який їй не належав. До цих випадкiв незаборгованого платежу прирiвнюється сплата боргу не зобов'язаним боржником, а iншою особою, а також плата умовного боргу до настання умови.

Проте плата боргу достроково, плата по натуральному зобов'язанню не визнавалися платою по неiснуючому боргу.

3. В основу плати по неiснуючому боргу покладено вибачну помилку, помилку особи, яка здiйснила цей платiж. Бажання одарити iншу особу (animus donandi), вiдмова вiд вимоги з цiєю ж метою не можуть бути пiдставою виникнення даного зобов'язання [14].

Iз факту сплати не заборгованого виникало зобов'язання повернути неправомiрно отримане, яке за своїм змiстом наближалося до договiрного. Внаслiдок цiєї причини дане зобов'язання було вiднесене до групи нiби договiрних, квазiконтрактних.

Позов про повернення майнового представлення, мета якого недосягнута - condictio causa data causa non datorum. Квазiконтрактом є зобов'язання, через яке особа, що одержала майнове надання з певною мiрою, яка не здiйснилась, зобов'язана повернути його тому, вiд кого це майно одержано. Це одностороннє зобов'язання, що виникає з огляду на одностороннє волевиявлення. Його пiдставами могли бути рiзноманiтнi надання майнової вигоди однiєю особою другiй з певною метою. Наприклад, видача боргової розписки в передбаченнi одержання позики, встановлення приданого до шлюбу, дарування на випадок смертi, якщо дарувальник пережив того, кому дарував.