Поняття, зміст та характеристика інституту відставки в державній службі

Західний регіон: Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька  області.

Центральний регіон: Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Київська, Полтавська, Сумська, Черкаська, Чернігівська області, м. Київ.

Південний регіон: АР Крим, Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області.

Східний регіон: Донецька, Луганська, Харківська області.

Чи треба відправити у відставку Уряд на чолі з Миколою Азаровим (за регіонами)

  Одні вважають, що Уряд на  чолі з Миколою Азаровим треба  відправити у відставку. Інші  дотримуються думки, що цього  не слід робити. А як Ви вважаєте?

За результатами опитування відносна більшість дорослого населення (46,1%) дотримується думки, що Уряд на чолі з  Миколою Азаровим не слід відправляти  у відставку. При цьому 38,6% громадян вважає, що Уряд треба відправити у  відставку, а 15,3% не змогли визначитись.

У Західному регіоні більшість  населення (53,2%) і в Центральному відносна більшість (48,9%) підтримують  відставку Уряду на чолі з Миколою  Азаровим. У Південному й Східному регіонах більшість населення не підтримує відставку Уряду –  відповідно 57,7% і 63% [69].

Отже, ставлення пересічних громадян до відставки нині діючого складу Уряду України є зрозумілим.  А що з приводу функціонування та відставки Уряду думають  законодавці  та вітчизняні вчені?

При аналізі конституційно-правового  регулювання процедури вираження недовіри уряду та його відставки вітчизняні вчені схильні розмежовувати конституційно-правову й політичну відповідальність уряду. Так, О.Д. Градовський вважає, що «політична відповідальність виявляється в тому, що члени кабінету Міністрів однаково відповідальні за спільні заходи, що проводяться урядом, або за загальним напрямом урядової політики. Так солідарна відповідальність проявляється в тому, що у випадку серйозної поразки  увесь склад уряду подає у відставку й замінюється іншим складом» [18, с.45].

Деякі вчені визначають конституційно-правову  відповідальність вищих органів  державної влади як юридичну відповідальність політичного характеру, що існує  у сфері конституційних відносин і реалізується у відповідальному стані суб’єктів конституційно-правових відносин (позитивний аспект) за здійснення їх правового статусу та компетенції, а у випадках його порушення – у примусовому перенесенні заходів впливу (негативна відповідальність), суть яких полягає у вилученні зі сфери політики та позбавленні права здійснювати державну владу [17, с.78].

Серьогіна С.Г. слушно зазначає, що конституційно-правова  відповідальність, будучи самостійним  видом юридичної відповідальності, може застосовуватися тільки за правопорушення (делікти) в конституційному праві, тобто підставою правової відповідальності уряду є встановлений факт правопорушення з боку урядовців, передбачений конституційним законодавством. Політична ж відповідальність має принципово інший характер, оскільки її підстава – недоцільність діяльності посадових осіб, а не вчинення ними правопорушень. Мета конституційно-правової відповідальності полягає у припиненні порушень конституційної законності, а політичної – в усуненні невідповідності між урядовою політикою й вимогами глави держави чи парламентської більшості [46, c. 78].

Політична відповідальність може носити як колективний, так і індивідуальний характер. Реалізація індивідуальної політичної відповідальності члена уряду (окрім відставки Прем’єр-міністра) не тягне обов’язкової відставки уряду в цілому. Тим самим принцип політичної солідарності членів уряду набуває по суті однобічного характеру. У таких випадках альтернативу між відставкою конкретного члена уряду й відставкою всього складу уряду визначає глава уряду, рішення якого детерміноване політичною ситуацією, що склалася.

Власне політична відповідальність уряду значною мірою є суб’єктивною. Так, С.Г. Серьогіна зазначає, що підстави політичної відповідальності можуть бути різними: зміна розстановки сил у парламенті; невідповідність дій урядовців інтересам політичної партії, членами якої вони є; підозра в неблаговидних вчинках; результати процедури інтерпеляції чи запитів депутатів, яка активно використовується в багатьох країнах світу як форма контролю за діяльністю уряду [45, с.22]. В. Мельниченко також вважає, що політична відповідальність в Україні, на відміну від юридичної, значно більшою мірою має суб’єктивний характер та відносна, оскільки немає абсолютних і формалізованих критеріїв оцінки стану державного управління на тому чи іншому етапі розвитку суспільства в тих чи інших умовах [31, с.20].

Необхідність застосування політичної відповідальності в Україні повинно визначатися не лише потребами конкретної політики, а й критеріями законності. Але, насправді характер і значення такої відповідальності в умовах сьогодення визначаються лише реальними політичними інтересами.

На сьогоднішній день в Україні є певна процедура притягнення уряду до політичної відповідальності. Так рішення щодо недовіри уряду має бути прийняте абсолютною більшістю голосів у парламенті. Недовіра главі уряду означає й недовіру всьому його складу та тягне за собою їх відставку. Конституція держави обмежує можливість повторного внесення питання щодо недовіри протягом певного терміну роботи представницького органу [1].

Актуальним для нашої країни є конституційне закріплення  такої форми парламентського контролю за діяльністю уряду як інтерпеляція, що полягає в запиті парламентаря, частіше групи парламентарів, до міністра з тим, щоб він пояснив здійснювану ним політику або окремі акції, або до Прем’єр-міністра – для пояснення загальної політики уряду [13, с.191]. На відміну ж від звичайного парламентського запиту, за результатами розгляду відповіді на інтерпеляцію може бути поставлене питання про висловлення недовіри уряду.

Іншим непростим питанням, яке потребує чіткої процедури, є  діяльність уряду в період припиненням ним повноважень та виконання функцій уряду на період формування його нового складу. Важливим також є визначення статусу «тимчасового» уряду.

Процедура вираження недовіри уряду  в нашій країні, в результаті чого

ставитиметься питання про його відставку, повинна передбачати  й застосування інтерпеляції парламенту. Запровадження подібної процедури  й у Конституції України сприятиме, на наш погляд, вдосконаленню процедури  вираження недовіри Кабінету Міністрів. Це пов’язано з тим, що досить часто Кабінет Міністрів відправляється у відставку внаслідок певних політичних домовленостей, незрозумілих для більшості громадян, завдяки чому виникає деструктивна реакція як в економічному, так і політичному житті країни. Натомість внаслідок запровадження процедури інтерпеляції можна досягти більшої прозорості при висловленні резолюції недовіри, оскільки причини відставки будуть мати більш економічний, ніж суто політичний характер, що є значною запорукою підвищення ефективності державного управління на трансформаційному етапі розвитку країни.

Висновки

Результатом написання даної курсової роботи стало поглиблення та закріплення  теоретичних знань і набуття  практичних навичок самостійного вивчення та аналізу нормативно-правової бази щодо порядку та особливостей відставки державного службовця в Україні.

В результаті написання даної роботи було розкрито питання, які ставилися  на початку роботи.

1. Проаналізовано місце інституту відставки в державній службі.

Встановлено, що відставка як правовий інститут являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини, які складаються в процесі припинення виконання повноважень державних службовців, діяльність яких пов’язана з реалізацією завдань та функцій держави. Характер відставки, як соціального інституту, ми розкрили через аналіз її функцій в державній службі. Соціальний характер інституту відставки в державній службі значною мірою визначається політичними, професійними і особистими якостями державних службовців. Місце інституту відставки в державній службі визначено такими ознаками: застосування її в публічно-правовій сфері; її суб’єктами є лише державні службовці; вона завжди пов’язана з припиненням повноважень та тягне за собою їх безповоротну втрату; а також застосовується з метою припинення правовідносин. Таким чином, відставка – це добровільне або вимушене припинення повноважень державного службовця, що тягне за собою втрату повноважень суб’єктами відставки.

Дослідженням інституту відставки  на теренах нашої країни на сьогоднішній день приділено мало уваги. Є потреба  фундаментально проаналізувати галузеве та регіональне вивчення інституту  відставки, що в свою чергу дасть  можливість для подальшого вивчення загального та спеціального в інституті відставки.

2. Визначено функціональне призначення відставки державного службовця.

В результаті аналізу функціонального  призначення відставки можна  виділити такі її види: індивідуальну (відставка окремих посадових  осіб), колективну (відставка усього складу Уряду) та змішану відставку, а в залежності від характеру волевиявлення суб’єктом відставки: добровільна та примусова відставка. Функціональне призначення відставки державного службовця полягає у тимчасовому або постійному припиненні державно-службових відносин за заявою державного службовця. Специфіка відставки як форми припинення державно-службових відносин полягає головним чином у мотивах звільнення державного службовця і збереженні за ним при цьому деяких прав і обов’язків. Ця форма припинення державної служби характерна лише для посад першої та другої категорії державних службовців, які в свою чергу можна поділити на дві групи: посади державної служби та політичні посади.

3. Проаналізовано нормативно-правове регулювання процедури відставки державного службовця.

На сьогоднішній день загальні положення  процедури відставки державних  політичних діячів та державних службовців передбачено в Конституції України, Законі України «Про державну службу», «Про місцеві державні адміністрації», «Про Кабінет Міністрів України» тощо, але, на жаль, чітких процедур та особливостей  для подання у відставку немає. Тому є необхідність в розробці спеціального закону про відставку державних службовців та державних політичних діячів, адже прописувати такі положення у Конституції або вже існуючих законах, на нашу думку, є недоцільним. В Законі України “Про державну службу” доцільно було б передбачити відставку як форму припинення державної служби у разі: визнання державного службовця  обмежено дієздатним рішенням суду, що набрав чинності; позбавлення права займати державні посади на протязі певного строку рішенням суду, що набрав чинності; наявності підтвердженого висновком медичної установи захворювання, що перешкоджає виконанню посадових обов’язків. Підстави відставки повинні бути чітко розписані в нормативно-правових актах, що стосуються окремих категорій державних службовців. Також варто розробити систему гарантій при відставці окремих категорій посад державних службовців.

Адже на сьогоднішній день Закон України “Про державну службу” не містить чіткої процедури регулювання відставки посад державних службовців першої та другої категорій.  Тому є необхідність прийняття загального закону про відставку, який містив би притаманні усім видам державної служби принципи відставки; цілі та задачі відставки; гарантії законності відставки; вимоги до процедури реалізації відставки державними службовцями. На основі цього закону можна було б говорити про розробку закону про відставку окремих її суб’єктів. Також поряд з цим є необхідність розробки Кодексу етики поведінки державних службовців - єдиного законодавчого акту, що регулював би поведінку всіх категорій державних службовців та встановлював основні принципи їх професійної відповідальності.

4. Проаналізовано  використання відставки державних політичних діячів на практиці.

Як показує українська політична  практика, відправити уряд у відставку -  відносно легко, набагато складніше - зробити це конституційним шляхом. Протягом останніх п’яти років мали місце випадки вирішення цього питання у спосіб, конституційність якого викликає сумніви. Неоднозначні, з точки зору Конституції України, рішення стосувалися урядів Ю. Тимошенко (2005, 2007-2010 рр.). Відкритим є питання щодо їхньої конституційності, оскільки запекла політична боротьба, яка характеризувала ситуацію, за якої вони приймалися, та недосконалість положень Основного Закону, що стали їхнім правовим підґрунтям, викликають сумніви щодо відповідності їх законодавству України.

При аналізі конституційно-правового  поля відставки державних політичних діячів необхідно враховувати їх конституційно-правову та політичну відповідальність. Необхідність застосування політичної відповідальності в Україні повинно визначатися не лише потребами конкретної політики, а й критеріями законності. Але, насправді характер і значення такої відповідальності в умовах сьогодення визначаються лише реальними політичними інтересами.

На сьогоднішній день в Україні  є певна процедура притягнення  державних політичних діячів до політичної відповідальності, але актуальним залишається питання розробки та прийняття нормативно-правових актів, які передбачали б закріплення такої форми парламентського контролю за діяльністю уряду як інтерпеляція; містили б чітку процедуру діяльності уряду в період припиненням ним повноважень та виконання функцій уряду на період формування його нового складу. Важливим також є визначення статусу «тимчасового» уряду. Законодавче закріплення таких процедур дозволить досягти більшої прозорості при висловленні резолюції недовіри, оскільки причини відставки стануть запорукою підвищення ефективності та прозорості державного управління на трансформаційному етапі розвитку країни.