Підсудність цивільних справ

Відповідно  до Декрету Кабінету Міністрів України  «Про прибутковий податок з громадян» від 26 грудня 1992 р. іноземці вважаються такими, що мають постійне місце проживання в Україні, якщо вони проживають на території нашої держави в цілому не менше 183 днів у календарному році (ч. 2 ст. І). Вказаний строк має значення для оподаткування іноземців.

Отже, у нормативних  актах України вирішення проблематики підсудності та підвідомчості цивільних справ з участю іноземців перебуває у стадії становлення.

Посилення міграції населення України й інших  держав, зростання кількості зовнішньоекономічних операцій та деякі інші причини зумовлюють необхідність удосконалення національного законодавства, що регулює відносини з «іноземним елементом». Не є винятком цивільні процесуальні норми, які регулюють міжнародну підсудність. Це дозволить уніфікувати термінологію.

Норми про  підсудність з точки зору юридико-технічної  природи є матеріально-правовими, бо на відміну від колізійних, вони не вказують на застосування до правовідносин закону тієї чи іншої правової системи, а самі визначають підсудність. Водночас, вони не даремно мають назву колізійних, оскільки вказують на компетенцію судів певної держави. Ці колізійні норми є односторонніми, бо у них зазначено компетенцію судів тільки власної держави.

Вказані норми  формулюються з урахуванням особливостей розвитку правничої системи кожної держави, оскільки у приватному праві немає органів міжнародної юрисдикції, а відповідно немає наднаціональних норм про компетенцію судів. Існуючі міжнародні суди розглядають спори у сфері міжнародних публічно-правових відносин. Для цього вони використовують норми міжнародного юридичного процесу, тобто такі, що опосередковують міжнародні процесуальні відносини, які виникають між державами під час вирішення спорів та конфліктів. Прикладом процесуальних норм є Статут ООН, зокрема його невід'ємна частина — Статут Міжнародного Суду ООН, де зосереджені основні процесуальні норми. Цей та інші суди не приймають до провадження спори приватно-правового характеру. Тому й немає єдиної міжнародно-правової регламентації компетенції судів. Зацікавлені особи чи органи звертаються до норм національного законодавства.

 

 

 

 

4.2. Поняття та види міжнародної підсудності

 

Під міжнародною  підсудністю слід розуміти компетенцію  національних судових установ певної держави щодо розгляду і вирішення по суті цивільних справ з іноземним елементом. При цьому цей іноземний елемент може проявлятися у суб'єктному складі сторін (хоча б один учасник правовідносин - громадянин України, який постійно проживає за межами України, іноземець, особа без громадянства або іноземна юридична особа), об'єктному (об'єкт правовідносин, знаходиться на території іноземної держави), або якщо юридичний факт, що породжує, змінює чи припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави. Тобто, якщо приватноправові відносини ускладнені іноземним елементом, то при визначенні судової установи, компетентної розглядати спір щодо цих правовідносин, спочатку встановлюється: до компетенції судової системи якої держави в цілому належить розгляд спору, а потім за внутрішнім правом цієї країни визначається предметна і територіальна підсудність (а це вже виходить за межі міжнародної підсудності і є питанням національного права).

Джерелами правового  регулювання в Україні міжнародної  підсудності в цивільних справах є:

• чинне законодавство України (Конституція України, ЦПК України, ГПК України, ЗУ "Про міжнародне приватне право" (далі – Закон України "Про МПрП"), ЗУ "Про зовнішньоекономічну діяльність").
• чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 1 ст. 9 КУ). При цьому чинним міжнародним договорам надається пріоритет при вирішенні колізії між нормами вітчизняного законодавства та міжнародними договорами [12, 336].

У доктрині точаться дискусії щодо того, чи відносити міжнародний  цивільний процес та міжнародну підсудність як таку до приватного чи до публічного порядку. Однак це тема вже іншого дослідження, тож зробимо лише таке заключення, що мета міжнародного цивільного процесу міжнародної підсудності швидше приватноправова, хоча засоби швидше публічно правові. Такий висновок важливий для розуміння методу регулювання міжнародної підсудності.

Колізійний метод (у  його чистому вигляді) внаслідок  цивільно-процесуального характеру  цивільно-правових норм, не може бути у  міжнародному цивільному процесі застосованим.

Визначення міжнародної  підсудності на рівні національних законодавств здійснюється за допомогою використання сталих принципів (критеріїв), запозичених з міжнародної звичаєвої практики (найбільш поширені: встановлення підсудності за ознакою громадянства сторін або сторони у спорі, за ознакою місця проживання відповідача, за ознакою присутності відповідача або наявності його майна на території держави суду, за ознакою місця знаходження спірної речі). Такі критерії не є прив'язками як у МПрП, бо встановлюються на рівні національного законодавства імперативно: суд окреслює лише межі своєї компетенції.

З розвитком міжнародних  відносин та співпраці держав у сфері  міжнародного права відповідно метод  уніфікації набирає обертів. Нині Україна долучається до процесу міжнародно-правової уніфікації норм інституту міжнародної підсудності шляхом участі у двосторонніх та багатосторонніх договорах (як спеціальних, так і договорів про правову допомогу, що містять спеціальні норми). Однак такий метод регулює лише певне вузьке коло питань щодо міжнародної підсудності. Як наслідок, чинна практика щодо підсудності судам України цивільних справ з іноземним елементом не є одноманітною, через урегулювання її нормами як вітчизняного права, так і конвенційними нормами [9, 378].

До видів міжнародної підсудності відносять: міжнародну загальну підсудність, міжнародну виключну підсудність, міжнародну спеціальну підсудність, міжнародну договірну підсудність.

Міжнародна загальна підсудність. Існує три системи  визначення підсудності: франко-романська (латинська) - загальна підсудність визначається за ознакою громадянства сторін спору; у германській системі - діють правила внутрішньої територіальної підсудності; в англо-американській - характерне широке трактування принципу "присутності" відповідача у державі суду. Україну віднесемо до германської системи - закріплено загальне правило "місця проживання" і "місця перебування" відповідача (п.2 от. 76 ЗУ "Про МПрП", от. 414, ст. 109 ЦПК, ч. 1 ст. 124 і ст. 15 ГПК). Позитивним аспектом є те, що ЗУ "Про МПрП" розмежовує поняття "місце проживання" фізичної особи та "місце знаходження" юридичної особи.

Міжнародна виключна підсудність. Причиною впровадження виключної  підсудності є захист юрисдикції національних судів у тих випадках, коли спори порушують питання публічного порядку, певних економічних та соціальних інтересів держави. Виключну міжнародну підсудність судам України встановлено у ст. 76 ЗУ "Про МПрП". Характерна ознака перелічених у статті випадків виключної підсудності - це зв'язок спірного цивільного правовідношення з територією України та/або діяльністю державних органів. Такі спірні правовідносини, як правило:

• включають реєстрацію або ліквідацію майнових прав, які підлягають державній реєстрації (приміром, нерухоме майно та інтелектуальна власність);
• стосуються першочергових інтересів третіх осіб або громадськості в цілому (процедура банкрутства);

- включають втручання адміністративних органів (конкурентні 
стосунки);

- стосуються таки функцій державних органів, як фіскальну, соціальне 
забезпечення та інші економічні аспекти [9, 381].

Міжнародна  спеціальна підсудність. Встановлюється з метою захисту вітчизняного відповідача. Відмінна ознака встановлених в ст. 76 ЗУ "Про МПрП" випадків міжнародної спеціальної підсудності-це зв'язок спірного цивільного правовідношення з територією України (до прикладу: у справі про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України; у справі про сплату аліментів та про встановлення батьківства, якщо позивач має місце проживання в Україні; у справах про спадкування, якщо спадкодавець мав останнє місце проживання в Україні тощо). Але писок підстав наведених уст. 76 ЗУ "Про МПрП" не є вичерпним.

Міжнародна  договірна підсудність. Встановлена  ч. 1 п.1 ст. 76 ЗУ "Про МПрП". Юрисдикційна угода (угода про підсудність) - угода, яка встановлює вибір підсудності і таким чином обумовлює, в який суд звертатимуться сторони стосовно визначеного спору, можливість укладення такої угоди відповідає характеру міжнародних приватно правових відносин. Слід відзначити, що у вітчизняному законодавстві передбачено укладання угоди про підсудність лише щодо спорів стосовно правовідносин з іноземним елементом, сторонам у спорі без іноземного елемента такого права не надається.

Міжнародна практика розрізняє два види угод про підсудність: дерогаційні та пророгаційні. При укладенні дерогаціної угоди сторони домовляються про розгляд справи підсудної українському судовому органові в іноземному суді, а при укладенні пророгаційної угоди - про розгляд вітчизняним судом справи, який прямо не належить до його компетенції. Норми українського законодавства не проводять такого розмежування.

Пророгаційна угода  не має торкатися сфер виключної  міжнародної підсудності.

 

4.3. Шляхи подолання проблем застосування  міжнародної підсудності

 

Видається необхідною конкретизація положень ЗУ "Про МПрП" щодо наступного:

• часу укладення угоди про підсудність (можливість укласти угоду про підсудність як до виникнення спору, так і вже під час виникнення основного спору);
• форми угоди (письмова форма);
• автономності угоди (така угода не має бути залежати від основних правовідносин, а отже недійсність угоди щодо основних правовідносин між сторонами не має автоматично спричинювати недійсність угоди про підсудність спору щодо цих правовідносин);
• врегулювання конфлікту підсудності (юрисдикції) між судом, 
  обраним угодою, та судом, уповноваженим законом розглядати спір. Сьогодні постала необхідність запровадити норму, яка б передбачала можливість відсилання до системи вітчизняних судів взагалі без вказівки на конкретний суд (у такому разу справа є такою, що підпадає під юрисдикцію судів України, а її внутрішня територіальна підсудність визначається на основі правил ст. 109-110 ЦПК України [2].

Оскільки кожна держава, користуючись суверенітетом, на власний розсуд встановлює підсудність справ національним судовим установам, то є ймовірність виникнення конфлікту юрисдикцій (або конфлікту підсудностей). Це питання може бути вирішене шляхом уніфікації, як через міжнародні договори, так і шляхом закріплення у внутрішньому законодавстві звичаєвих норм. Розглянемо вирішення в законодавстві України наступних проблемних аспектів міжнародної підсудності, наприклад, проблеми підсудності  зустрічного позову.

Ч. 2 ст. 75 ЗУ "Про МПрП" врегульовує проблему відмови суду у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; або вже є рішення у такій справі. Основною метою цього положення є уникнення ситуації, коли з однієї справи винесено декілька судових рішень, які суперечать одне одному. Необхідно враховувати, що така ситуація може виникнути лише у тому випадку, коли іноземне судове рішення має таку саму юридичну силу, як і рішення українського суду. З врахуванням положень ст. 390 ЦПК України, закріплене правило слід поширювати на випадки порушення провадження з тотожної справи в українському суді та в суді іноземної держави лише якщо на рішення суду цієї іноземної держави поширюються положення укладених Україною міжнародних договорів про визнання і виконання іноземних судових рішень, або якщо між Україною та цієї державою існує домовленість ай пос про взаємне виконання судових рішень.

Ч. 1 ст. 75 ЗУ "Про  МПрП" вирішила питання встановлення правила неприпустимості зміни підсудності у цивільному процесі. Підсудність визначається на час відкриття провадження у справі, і не залежить від того, чи в ході провадження такі підстави відпали чи ні.

Питання підсудності зустрічного позову не врегульоване в ЗУ "Про МПрП", норми щодо нього міститься в національному законодавстві (правові основи в ч. 2 ст. 113, ст. 123 ЦПК; ст. 60 ГПК) у вигляді загального правила: зустрічний позов і вимога про зарахування, які випливають з того самого правовідношення, що і основний позов, підлягають розгляду в тому суді, в якому розглядається основний позов (також можна додати - при умові, якщо обидва позови взаємопов'язані та їх сумісний розгляд є доцільним). При цьому слід ураховувати мету інституту підсудності зустрічного позову як такого - забезпечення захисту суб'єктивних прав відповідача, полегшення розгляду взаємних вимог сторін, усунення можливості постановлення протилежних рішень, поєднання в одному провадженні двох справ, що сприяє економії процесуальних засобів. Вбачаємо доцільним запровадження в ЗУ "Про МПрП" спеціальної норми, яка б чітко встановлювала правило підсудності зустрічного позову.

Чинне законодавство  вирішує частину питань, пов'язаних з міжнародною підсудністю. Однак існує доцільність звести норми з врегулювання питань підсудності судам України цивільних справ з іноземним елементом в один нормативний документ (чи принаймні до однієї частини ЗУ "Про МПрП") та доопрацювати їх (приділивши належну увагу регулюванню пророгаційних угод та визначенню підсудності зустрічних позовів). Це дасть змогу зменшити випадки колізій у чинному законодавстві та зробить застосування норм про міжнародну підсудність [15, 228].

У законодавстві України необхідно вказати єдині критерії для визначення місцезнаходження юридичної особи. Спробою встановлення таких критеріїв є пропозиція вчених, висловлена у статтях Цивільного кодексу. В ній місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації та вказується в її установчих документах. Прийняття цієї пропозиції дозволить уніфікувати нормативні акти України стосовно визначення місцезнаходження юридичної особи, оскільки міжнародна підсудність та підвідомчість спорів часто пов'язуються з цим поняттям у законодавстві України та міжнародних договорах за її участю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Цивільні правовідносини є найбільш поширені в сучасному  правовому полі. Саме тому судова реформа 2001 року започаткувала створення  спеціалізованих цивільних судів. Цивільний процесуальний кодекс України регулює порядок визначення підсудності, підвідомчості справ, особливості їхнього розгляду. Цивільний процес визначає порядок провадження у справах, що пов’язані із захистом майнових або особистих немайнових прав.