Автор: Пользователь скрыл имя, 18 Февраля 2013 в 15:41, курсовая работа
Захист цивільних прав здійснюється судами України. Згідно ч. 2 ст. 55 Конституції України громадяни України мають право на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя і здоров’я, на особисту свободу і майно. Судовий захист здійснюється шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях справ по спорах, що зачіпають інтереси фізичних і юридичних осіб.
Згідно законодавства про судоустрій правосуддя здійснюється тільки судом шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних справ, пов’язаних з захистом прав і законних інтересів громадян, підприємств, установ і організацій.
Вступ.
РОЗДІЛ 1. Поняття та значення підсудності цивільних справ
1.1. Поняття підсудності цивільних справ.
1.2. Значення підсудності цивільних справ.
РОЗДІЛ 2. Види підсудності цивільних справ
2.1. Підходи в теорії цивільного права до визначення видів підсудності.
2.2. Правові особливості видів підсудності.
2.2.1. Функціональна підсудність.
2.2.2. Територіальна підсудність
РОЗДІЛ 3. Наслідки порушення правил підсудності. Передача справи з одного суду до іншого
3.1. Наслідки порушення правил підсудності.
3.2. Передача справи з одного суду до іншого.
РОЗДІЛ 4. Підсудність судам України справ з іноземним елементом
4.1. Нормативно-правова база визначення підсудності справ з іноземним елементом.
4.2. Поняття та види міжнародної підсудності.
4.3. Шляхи подолання проблем застосування міжнародної підсудності
Висновок.
Якщо суддя встановить, що справа непідсудна цьому суду, він повертає позовну заяву позивачеві (заяву - заявникові) для подання до належного суду. Про повернення заяви суддя постановляє ухвалу, яка також передається позивачеві (заявникові) (ст. 115 ЦПК України). Така ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку (п. З ч. 1 ст. 293 ЦПК України).
Підлягає оскарженню також ухвала суду першої інстанції про відкриття провадження у справі з недотриманням правил підсудності (п. 5 ч. 1 ст. 293 ЦПК України).
Прийнята суддею позовна заява (заява) повинна бути розглянута по суті в суді, до якого вона подана. Проте під час провадження у справі до судового розгляду або під час судового розгляду можуть з'ясуватися або виникнути обставини, що будуть свідчити про необхідність передачі справи до іншого суду для її розгляду і вирішення.
3.2. Передача справи з одного суду до іншого
Законодавець встановив вичерпний перелік обставин, за яких можна передати справу з одного суду до іншого. При цьому, забороняється передавати до іншого суду справу, яка вже розглядається судом, за винятком випадків, встановлених ЦПК України (ст. 116 ЦПК України).
Отже, суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо:
У першому і другому випадках зрозуміло, до якого суду потрібно передавати справу (до суду за місцем проживання або місцезнаходження відповідача та до суду, якому підсудна справа). Так, наприклад, цивільна справа за позовом М. Б., що поживає в м. Києві до громадянина П. О., що проживає в м. Обухів про встановлення батьківства надійшло спочатку в місцевий Дарницький районний суд м. Києва за місцем проживання позивачки. Розгляд справи неодноразово відкладався через неявку в судове засідання відповідача. Повістки про повідомлення відповідача про день слухання справи поверталися назад у суд з оцінкою «адресат вибув», «адресат за зазначеною адресою не проживає». Суд, згідно ст. 78 ЦПК України оголосив розшук відповідача. Однак, у процесі розгляду справи з'ясувалося, що позивачка не прийняла належних заходів до встановлення місця проживання відповідача. І на прохання відповідача, що з поважних причин не міг повідомити суду своєї адреси, останній переслав справу в суд за місцем проживання відповідача для розгляду [14, 127].
Суд, який вирішує питання про передачу справи до іншого суду, постановляє про це мотивовану ухвалу, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду (п. 6 ч. 1 ст. 293 ЦПК України). Сама ж передача справи здійснюється лише після закінчення строку на оскарження такої ухвали, а в разі подання скарги - після залишення її без задоволення.
При передачі цивільної справи з одного суду до іншого між судами можуть виникнути суперечки з приводу того, хто з них повинен розглядати справу. Щоб не допустити тяганини при передачі справи, забезпечити своєчасний та швидкий її розгляд і вирішення по суті, законодавець установив імперативне правило, згідно з яким справа, передана з одного суду до іншого в установленому законом порядку, повинна бути прийнята до провадження судом, якому вона надіслана. Спори між судами про підсудність не допускаються (ст. 117 ЦПК України).
Вважаю, ст. 116 ЦПК повинна бути доповнена ще однією підставою для передачі справи на розгляд до іншого суду. Це випадок, коли обидві сторони клопочуть про розгляд справи за місцезнаходженням переважної кількості доказів, доставка та дослідження яких буде утрудненою. Але при цьому не може бути змінено виключну та родову підсудність.
На закінчення необхідно звернути увагу на те, що чинне законодавство чітко регламентує порядок передачі справи з одного суду в іншій у межах України, тому судам необхідно строго дотримуватись норм чинного законодавства як про підсудність цивільних справ, так і про передачу справ на розгляд в інші суди.
Розділ 4. Підсудність судам України справ з іноземним елементом
4.1. Нормативно-правова база визначення підсудності справ з іноземним елементом
Норми, що розподіляють компетенцію між судами різних держав по розгляду цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземці, а також у спорах, в яких хоча б одна із сторін проживає за кордоном, містяться в міжнародних конвенціях (наприклад, Конвенції держав-учасниць СНД про правову допомогу й правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 7 жовтня 2002 р.) і в двосторонніх договорах України (Договір між Україною та Румунією про правову допомогу та правові відносини в цивільних справах від 30 січня 2002 р., Договір між Україною та Республікою Куба про правові відносини та правову допомогу в цивільних та кримінальних справах від 27 березня 2003 р., Договір між Україною та Корейською Народно-Демократичною Республікою про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах від 13 жовтня 2003 р. тощо).
Зокрема, відповідно до ст. 20 Договору між Україною та Республікою Куба про правові відносини та правову допомогу в цивільних та кримінальних справах, у випадку, коли даний Договір не встановлює іншого, суди кожної з Договірних Сторін компетентні розглядати цивільні справи, якщо відповідач має на її території місце проживання. За позовами до юридичних осіб вони компетентні, у разі, коли на території цієї Договірної Сторони розташований орган управління, представництво або філіал юридичної особи [18, 263].
Суди Договірних Сторін розглядають справи також в інших випадках, якщо про це є письмова угода сторін. При цьому не може бути змінена угодою сторін виключна компетенція судів.
Такі правила не поширюються на справи про відшкодування шкоди (ст. 32), спадкування (ст. 36) та ін. Крім того, цей Договір встановлює особливості компетенції судів щодо розгляду і вирішення справ про обмеження дієздатності або визнання особи недієздатною (ст. 22), визнання безвісно відсутнім, оголошення померлим та встановлення факту смерті (ст. 23), розірвання шлюбу та визнання шлюбу недійсним (ст. 26), усиновлення (ст. 28) тощо.
Наприклад, при обмеженні дієздатності особи або визнанні її недієздатною застосовується законодавство та компетентними є установи Договірної Сторони, громадянином якої є дана особа; у справах про визнання безвісно відсутнім, оголошення померлим та встановлення факту смерті компетентними є установи юстиції тієї Договірної Сторони, громадянином якої була особа у той час, коли вона за останніми відомостями була живою; при усиновленні застосовується законодавство тієї Договірної Сторони, громадянином якої є усиновлюваний під час подання заяви.
У справах із зобов'язань про відшкодування шкоди, крім тих, які випливають з договорів та інших правомірних дій, компетентним є суд Договірної Сторони, на території якої мали місце дія або інша обставина, що стали підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Потерпілий може подати позов також до суду Договірної Сторони, на території якої має місце проживання відповідач.
Щодо справ про розірвання шлюбу, то в такому разі застосовується те законодавство і є компетентними ті установи Договірної Сторони, громадянами якої подружжя було на момент подання відповідної заяви. Якщо подружжя має місце проживання на території другої Договірної Сторони, компетентними є також установи цієї Договірної Сторони. У випадку, коли на момент подання заяви про розірвання шлюбу один з подружжя є громадянином однієї Договірної Сторони, а другий - іншої Договірної Сторони і один з них проживає на території однієї, а другий - на території іншої Договірної Сторони, тоді компетентними є установи обох Договірних Сторін. При цьому вони застосовують законодавство своєї держави.
У справах про визнання шлюбу недійсним застосовується законодавство Договірної Сторони, яке застосовувалось при укладенні шлюбу, при цьому компетенція судів визначається відповідно до вищевказаних умов.
У разі порушення провадження по справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і на тих самих підставах у судах обох Договірних Сторін, що наділені відповідною компетенцією, суд, який порушив справу пізніше, має припинити провадження.
Якщо цивільна справа по спору, в якому беруть участь іноземці, а також по спору, в якому хоча б одна із сторін проживає за кордоном, буде розглядатися в судах України, то відповідно до ст. 414 ЦПК України її підсудність, визначається законами України.
У теорії права та законодавстві різних держав до визначення поняття підсудності, підвідомчості застосовують неоднакову термінологію: «підсудність», «юрисдикція», «компетенція», «міжнародна підсудність». На відміну від законодавства багатьох держав, цивільне процесуальне законодавство України містить уніфіковану термінологію. Позитивним є використання у чинному Цивільному процесуальному кодексі України терміна «підсудність» (наприклад, у гл. 15 за назвою «Підсудність», у ст. 424 «Підсудність судам України цивільних справ по спорах, в яких беруть участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства і організації, а також по спорах, в яких хоча б одна з сторін проживає за кордоном») [9, 261].
Законодавство України щодо визначення підсудності спорів з «іноземним елементом» перейняло норми ст. 60 Основ цивільного судочинства СРСР і союзних республік «Підсудність судам СРСР цивільних справ по спорах, у яких беруть участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства і організації, а також по спорах, по яких хоч би одна з сторін проживає за кордоном». Міжнародна підсудність визначається за законодавством України. Йдеться про підсудність цивільних справ по спорах за участю іноземних громадян, осіб без громадянства, іноземних підприємств та організацій, а також, якщо хоча б одна з сторін проживає за кордоном. Відповідно до ст. 125 ЦПК щодо цивільних спорів з «іноземним елементом» діють правила загальної територіальної підсудності, за якими позов може бути пред'явлений до суду за місцем проживання громадянина-відповідача або місцем знаходження органу управління юридичної особи-відповідача. Зазначена стаття має назву: «Підсудність справ за місцем знаходження відповідача». У тексті норми використано поняття «місцепроживання» відповідача — фізичної особи. Проте поняття «місце знаходження» та «місце проживання» є різними за змістом. Місцем проживання фізичної особи визнається місце, де громадянин постійно або тимчасово проживає При визначенні місця проживання особи у судовій практиці беруть до уваги юридичний факт — прописку громадян і реєстрацію іноземців в Україні.
Правники України запропонували вихід з даної двозначності: використати у цивільному законодавстві термінологію: «місце проживання» та «звичайне місце перебування» відповідача. Стосовно фізичних осіб (як громадян України, так і не громадян) пропонується визнати їх місцем проживання місце, де фізична особа постійно або переважно проживає. Місцем знаходження юридичної особи може бути місце проживання одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою, що підтверджується договором оренди або іншим відповідним договором [16, 202].
Крім термінології «місце знаходження відповідача» та «місце проживання», у законодавстві України розрізняють постійність та тимчасовість перебування осіб в Україні, застосовуючи терміни: «постійне проживання», «постійне» та «тимчасове перебування». Конституція України вказує на перебування на території України, свободу пересування й вільний вибір місця проживання (статті 26, 33). У ст. 8 Закону України «Про підприємництво» поняття «місцезнаходження» прирівнювалось за змістом до поняття «місце проживання». Закон України «Про правовий статус іноземців» вказує на «постійне проживання» та «тимчасове перебування» іноземців в Україні. Цей Закон встановлює критерії розмежування постійного і тимчасового проживання в Україні, які ґрунтуються на особистих, майнових та інших зв'язках іноземців з громадянами України. Водночас правовий статус іноземців в Україні, як і в будь-якій іншій державі, зумовлюється багатьма причинами. Наприклад, він може змінюватися згідно з Правилами в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р. Відповідно до їх норм статус іноземця, який прибув у приватних справах в Україну, може бути змінено органом внутрішніх справ за письмовим клопотанням заінтересованої організації чи фізичної особи, якщо інше не передбачено законодавством України. Іноземці, які в'їхали в Україну для тимчасового перебування, можуть отримати посвідку на постійне проживання в установленому порядку. Загальний строк перебування в Україні іноземців, які прибули у приватних справах, не може перевищувати одного року. З правової точки зору не зовсім зрозуміло, яким слід вважати такий період перебування іноземців в Україні — тимчасовим чи постійним.
Із статей Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. випливає, що фізична особа — суб'єкт господарської діяльності, повинна проживати на території держави не менше одного року за умови відсутності її постійного місця проживання на території інших держав та за наявності її наміру проживати на території цієї держави протягом необмеженого терміну. Таке проживання не повинно обмежуватися певною метою і бути наслідком виконання нею службових обов'язків або зобов'язань за договором (контрактом). Відповідно до цього Закону зазначена особа вважається такою, що постійно проживає в Україні [16, 204].