Державний борг України

Торонтські умови були замінені лондонськими умовами в грудні 1991 року, які дозволяли боржникам списання 50% боргу чи зниження процентної ставки таким чином, щоб обслуговування боргу скорочувалось на 50%. Запровадження лондонських умов дало можливість зрівняти надходження від боржника між кредиторами. Важливим досягненням цих умов є встановлення трьохрічного періоду, після якого кредитори фіксують чіткість виконання програми МВФ країною-боржником, а також порядок укладення угод з іншими кредиторами на умовах, не гірших існуючої домовленості по переоформленню заборгованості офіційним кредиторам. Кредитори повинні також впевнитись, що проведення зниження боргу не потребує додаткової реструктуризації. Лондонські умови застосовувалися до грудня 1994 року, в період терміну їх дії 23 країни реструктуризували свій борг на загальну суму 9,1 млрд. дол. [35,с.75].

Сучасний варіант програми, який пропонується в рамках Паризького клубу країнам з низьким рівнем доходу, регламентується неапольськими умовами, які вступили в силу в грудні 1994 року. Важливим нововведенням цих умов стало створення таких схем реструктуризації, які дозволяють суттєво змінити обсяг боргового тягаря у дуже обтяжених боргами бідних країнах. Програма реструктуризації передбачає одержання боржником відстрочки виплати основної частини боргу терміном до трьох років.

До категорії країн-боржників, на які розповсюджуються ці умови, належать ті, які мають середньорічний ВВП на душу населення менше 500 дол. США або відношення боргу до експорту на рівні 350%. Неапольські умови дозволяють їм списувати загальну величину боргу або процентних виплат по ньому на величину до 67%. Інші країни, обтяжені боргом, можуть провести 50 - процентне списання боргу або еквівалентне списання вартості його обслуговування.

В 1990 році введені в дію х'юстонські умови, які дозволяли країнам-боржникам Паризького клубу із середнім рівнем доходу на душу населення проводити конверсію відповідних боргів на акції, національну валюту чи обмінювати борги по ринковому курсу для вкладення їх в національні фонди на різноманітні благодійні цілі. Конвертації цілком підлягала сума державного боргу, направлена на національний розвиток. Для інших видів боргів можливості конвертації обмежувались 10% загальної суми боргу чи 10 млрд. дол. від загальної суми боргу в залежності від того, яка з цих величин була більшою. Можливість конвертувати борги не була нововведенням х'юстонських умов -;вперше ці схеми були введенні лондонські   умови   у  вересні   1991   року,   а  також   використовувались   в Неапольських умовах.

До кінця 1994 року по даних секретаріату Паризького клубу були конвертовані зобов'язання на суму 2,2 млрд. дол. Найбільша питома вага із їх суми випала на таких боржників: Єгипет, Берег слонової кістки, Перу і Танзанія. Серед кредиторів найбільш активно конвертували свої кредити Франція (974 млн. дол.), Швейцарія (726 млн. дол.), Бельгія (151 млн. дол., і Німеччина (130 млн. дол.). [37, с.65] Всі вище перераховані кредитори, на долю яких припадає більша частина із реструктуризованої заборгованості шляхом конвертації є країнами з найбільш ефективними системами управління зовнішнім боргом.

По лінії Паризького клубу з 1989 року засновується спосіб реструктуризації боргів комерційних банків. Банки йдуть на реорганізацію певної частини боргу (як правило, це зниження процентів). Реорганізація боргу здійснюється лише в тому випадку, якщо уряд країни-боржника приступить до здійснення більш радикальної програми макроекономічних та структурних перетворень в своїй країні. Кожний банк-кредитор цілком вільний у виборі тих чи. інших методів реструктуризації боргу. Ці методи, як правило, обумовлюються в умовах договору.

Застосування тих чи інших методів реструктуризації боргів, виданих по лінії приватних кредиторів, як і сама проблема їх повернення взагалі вирішується на засіданні Паризького клубу. Власне кажучи, повернення боргів - це головна ціль і завдання, що його ставлять на. своїх зустрічах члени-учасники Паризького клубу.

Умови Торонто застосовуються в  тому разі, коли країна-кредитор не бажає  або не в змозі списати частину  боргу або скоротити вимоги по його обслуговуванню. В такому випадку повернення боргу кредитору розтягується більш, як на 25 років, при цьому виплати процентів здійснюються за ринковою ставкою з канікулами на перші 16 років. На вересень 1994 року на таких умовах був реорганізований борг для 23 країн.

Умови Х'юстона були опрацьовані  в м. Х'юстоні (США) у вересні 1990 року і торкалися, як вже говорилося, країн  з більш низьким середнім рівнем доходу. Ця категорія країн знаходиться в переліку країн, де ВВП на душу населення не перевищує 1345 дол. США, і де існує високий рівень заборгованості. Згідно з х'юстонськими умовам, країнам, що одержують офіційну допомогу на розвиток (25% кредиту на розвиток дається у вигляді грантів), повернення боргу розтягується на 20 років, проценти не виплачуються протягом перших 10 років. Решті інших країн, термін погашення боргу подовжується до 15 років, з яких проценти не виплачуються протягом 8 років.

Відпрацьована також спеціальна техніка  операцій по зниженню боргового навантаження під назвою "зниження боргу та його обслуговування". Автором цієї формули є колишній американський міністр фінансів Брейді. Спочатку формула Брейді застосовувалась при операціях по зниженню боргу на 50 %. До числа нових технічних засобів увійшли викуп країною-боржником деякої частини своїх зобов'язань (10-15 %) по різко зниженому валютному курсу (у всякому разі по ціні, яка нижче вторинного ринку).

Далі формула Брейді "зниження боргу та його обслуговування" передбачає обмін боргових зобов'язань по основному боргу та процентів на спеціальні облігації (облігації Брейді). Ці облігації можуть обмінюватися по трьох технічних варіантах зниження боргу, так що банки-кредитори можуть вибирати для себе заходи (так зване "меню"), які їх найбільшою мірою задовольняють.

План Брейді являє собою комплекс заходів державного регулювання, а також визначає систему заходів, спрямованих на зменшення вартості обслуговування зовнішнього боргу країн, що розвиваються з середнім рівнем доходу на душу населення. План Брейді як невід'ємний елемент передбачає прийняття країною-боржником і схвалення із боку МВФ і Світового банку національної програми економічного розвитку. Як правило, подібні програми включають заходи по контролю за грошовою масою, скороченню бюджетного дефіциту і темпів інфляції, проведенню чи активізації процесу приватизації з ціллю оздоровлення національної економіки.

Операції в рамках плану Брейді завершують процес реструктуризації боргу і підтримуються коштами, одержаними із офіційних джерел (кредити ЄБРР, МВФ і інших міжнародних фінансових організацій, а також кошти, одержані на двосторонній основі) для покриття першочергових витрат пов'язаних з проведенням операцій.

Проведення заходів  по зниженню боргу і його обслуговуванню передбачає такі обов'язкові заходи (так звані "меню" з опціями А, В, С).

Опція А передбачає викуп країною-боржником  певної частини своїх боргових зобов'язань (основної суми боргу і процентів  по ньому) по цінах, нижче цін вторинного ринку, тобто країна-боржник, яка  приймає план Брейді, погоджується компенсувати комерційним кредиторам певну частину свого боргу готівкою. Такі витрати складають 10 - 15% суми, що реструктуризується і являють собою первинні витрати, які фінансуються боржником із коштів, наданих міжнародними фінансовими організаціями.

Під опцією В розуміють обмін боргу (основної суми боргу і процентів по ньому) на рівні по номіналу чи дисконтні облігації - облігації Брейді з тривалими (більше 10 років) строками обертання і пільговим періодом виплати проценту нижче ринкового.

Опція С передбачає обмін частини боргових зобов'язань і процентів по них на національну (неконвертовану) валюту боржника (як правило, з ціллю створення в країні-боржнику різноманітного роду доброчинних фондів) чи акції національних компаній.

Банки-кредитори мають можливість вибирати одну опцію чи їх меню (набір). Станом на 12 вересняя!994 року операції в рамках плану Брейді були проведені 12 країнами і розповсюджувались на 190 млрд. дол. основного боргу і процентів, що відповідало 85% загальної суми заборгованості (основний борг з процентами) країн з середнім рівнем доходу на душу населення на кінець 1989 року, тобто з часу введення в дію самого плану. А до кінця 1995 року число країн, які уклали угоду по скороченню боргу і його обслуговуванню в рамках плану Брейді, досягло 23 (до числа цих країн увійшли в тому числі Польща і Болгарія).

Одним із основних елементів плану  Брейді є механізм обміну боргу на акціонерний капітал (своп), який проводиться  по двох головних напрямах: переведення частини зовнішньої заборгованості в акції підприємств країни-боржника; переведення зовнішньої заборгованості в іноземній валюті у внутрішні боргові зобов'язання. Дана процедура надає іноземним банкам-кредиторам можливість обміняти боргові зобов'язання країни-боржника на акції її промислових корпорацій чи на внутрішні боргові зобов'язання. При цьому іноземні небанківські організації одержують можливість перекуповувати боргові зобов'язання на вторинному ринку цінних паперів із знижкою за умови фінансування прямих інвестицій чи купівлі вітчизняних фінансових активів із цих коштів. У всіх випадках іноземний кредитор одержує частку в капіталі даної країни, а її внутрішня заборгованість при цьому зменшується. Таким чином, при наявності дефіциту балансу по поточних операціях існують два методи його фінансування: іноземні позики і коректування балансу руху капіталу.

При значному борговому тягарі перший спосіб є неефективним. Що ж торкається коректування балансу руху капіталу (а саме - продажу частини активів  іноземцям), то з її допомогою можна  досягти скорочення дефіциту балансу поточних операцій, не вдаючись до розширення позик за кордоном і збільшення боргового тягаря.

Відмінністю плану Брейді є не лише те, що він дозволяє економікам більшості країн, які мають великий зовнішній борг, повернутись на міжнародні ринки капіталів, товарів і послуг, але і зацікавленість в даній програмі самих банківських кредиторів. Даний комплекс заходів дозволяє стягнути з країн-боржників певні кошти і підвищує імовірність оплати частини заборгованості, що залишається. Разом з тим боржник зміцнює свою платоспроможність на зовнішніх ринках, відновлює кредитоспроможність.

План Брейді можна вважати гнучкою  формою програмно-цільового управління зовнішнім боргом, що застосовувалась і застосовується для країн із середнім рівнем доходу на душу населення, які мають значний тягар зовнішнього боргу.

Однією із інтегральних частин управління зовнішнім боргом є конверсія боргів. Першою країною з високим рівнем боргового навантаження, яка прийняла програму конверсії боргів, стала Чилі (травень 1985 року). З цього часу багато країн-боржників почали використовувати подібну схему переоформлення заборгованості. Активізація операцій виникла після посилення зацікавленості комерційних банків до даної програми починаючи з травня 1987 року. Пік популярності схем конверсії боргів припадає на початок 90-х років. Найбільшу питому вагу серед конверсійних операцій має схема викупу боргу із вторинного ринку нижче ринкових цін (40% всіх операцій) і конверсія в акції корпоративних підприємств (34% всіх операцій). Механізм переводу боргу в акції являє собою конвертацію боргу приватним кредиторам в акції компанії країни-боржника. Інвестори купують борг на вторинному ринку, потім він трансформується центральним банком країни в відповідні інструменти в національній валюті для подальшої купівлі акцій. Максимальний обсяг укладення подібних угод припадає на 1989 - 1990 роки. Вони активно використовувались при переоформленні заборгованості таких країн-боржників, як Чилі, Аргентина і Мексика. Але до 1991 року обсяг цих угод значно скоротився в основному через те, що з початку 90-х років ціни боргів на вторинних ринках зросли і зацікавленість інвесторів в подібних операціях зменшилась. Операції по конверсії боргу в акції підприємств іноземними інвесторами були прибутковими доти, доки їх національна вартість була нижче світової.

В останні роки поступово  зростає інтерес кредиторів до конверсії  боргів в розвиток національних економік-боржників (в національну валюту). Ця угода фактично являє собою безоплатну допомогу. Держави-кредитори розробили програми конверсії боргів в національні валюти з ціллю довгострокового фінансування проектів розвитку. Виділяється три види таких програм: борг для охорони природи, борг для охорони здоров'я, борг для освіти. Механізм операції зводиться до того, що міжнародна неурядова організація купує борг на вторинному ринку із значним дисконтом. Потім борг обмінюється на національну валюту, часто щоб уникнути інфляційних стрибків національної валюти, на закуплену суму боргу випускаються спеціальні облігації в національній валюті, які згодом використовуються для фінансування програм розвитку.

Таким чином, для різних видів зовнішнього боргу існують  різноманітні концепції управління реструктуруванням для країн з низьким і середнім рівнем доходу на душу населення. З врахуванням класифікації, яку використовує Світовий банк (градація за рівнем доходу на душу населення і ваги боргового тягаря), найбільш прийнятним для України може стати досвід управління зовнішнім державним боргом в латиноамериканських державах. З середини 80-х до середини 90-х років було укладено близько двох десятків угод про зниження боргу і його обслуговування на загальну суму, що перевищує 120 млрд. дол. При цьому загальна сума боргу була зменшена майже наполовину, а для ряду країн - Болівії, Чилі, Мозамбіку, Філіппін та інших - борг був списаний майже повністю.

Угоду уряду з банками-кредиторами  про проведення переоформлення заборгованості приватним кредиторам в Венесуелі було підписано 20 березня 1990 року на загальну суму в 20 млрд. дол. Домовленість, зокрема, передбачала заміну простроченого боргу на облігаційні позики строком на ЗО років з щорічною купонною ставкою в розмірі 6,75% річних і з пільговими ставками протягом перших п'яти років обертання. По закінченні цього часу ставки по даних облігаціях доводились до ринкових. Угода про реструктуризацію приватних боргів з Бразилією, підписана в квітні 1994 року, стала найзначнішою із аналогічних домовленостей з країнами, що розвиваються, з обсягом угоди на суму 40,6 млрд. дол. основного боргу і 6 млрд. дол. прострочених виплат. В результаті реалізації плану Брейді більшість латиноамериканських країн змогли повернутись на міжнародний ринок капіталів.[48, с.45]

Ще більше значення для України  має досвід центральне- та східноєвропейських країн, оскільки економічні і господарські механізми колишніх країн-членів РЕВ схожі, а також вони мають подібні проблеми перехідного періоду. Країни Східної Європи після переходу до соціалістичного методу господарювання не відмовились від нагромадженого попередніми урядами боргу. Тому вони розпочали соціалістичне будівництво, маючи значний тягар боргів, на відміну від України, яка розпочала перехід до ринкових умов господарювання практично без боргів. Поряд з активізацією запозичень в більшості країн до моменту розпаду РЕВ практично всі ці країни зазнавали складності з обслуговуванням зовнішнього боргу.