Державний борг України

Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет ім.. Т. Шевченка

 

Кафедра грошового обігу  та фінансів

 

 

 

 

 

 

Реферат

на тему:

,,Державний борг України”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконав:

Студент  2 – го курсу, спеціальності 

,,Банківська справа” – 2

Гриценка В.Ю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2006

План

Вступ

 

1. Державний борг у системі державних фінансів

 

2. Економічні передумови  та механізм формування державного  боргу

 

3. Державний кредит  та його економічна природа

 

4.Динаміка  формування зовнішньої заборгованості  України.

 

5. Зарубіжний  досвід обслуговування державного  зовнішнього боргу та

можливості  його використання в Україні.

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 В умовах формування та функціонування ринкової економіки важливою складовою державних фінансів є державний борг. Дефіцит державного бюджету, залучення та використання позик для його покриття призвели до формування і значного зростання державного боргу в Україні. Великі розміри внутрішнього і зовнішнього боргу, а також відповідно зростання витрат на його обслуговування обумовлюють необхідність вирішення проблеми державного боргу, а відтак і пошуку шляхів вдосконалення механізму його управління. Як свідчить досвід багатьох країн, чим обтяжливішим стає для держави нагромаджений зовнішній та внутрішній борг, тим його обслуговування активніше включається у взаємодію з функціонуванням економіки та її фінансової системи.

Питання управління та обслуговування державного боргу є особливо важливим в контексті тих економічних  труднощів, які впродовж останніх років переживає Україна. Розв'язання проблеми обслуговування державного боргу є одним із ключових факторів економічної стабільності в країні. Від характеру врегулювання боргової проблеми в значній мірі залежить бюджетна дієздатність держави, стабільність її національної валюти, а відтак фінансова підтримка міжнародних фінансових організацій. Необхідність розв'язання цих питань потребує пошуку шляхів вдосконалення механізму управління та обслуговування державного боргу в Україні.

В той же час в Україні недостатньо досліджені питання, що стосуються проблем управління державним боргом, особливостей його формування і розвитку в умовах переходу до ринкової економіки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Державний борг у системі державних фінансів

 

Теорія державного кредиту і державного боргу, її еволюція відображає суперечливі тенденції розвитку ринкової економіки. Державний борг становить не лише великий теоретичний інтерес, але має і практичну значимість з точки зору тенденцій соціально-економічного розвитку країн з розвинутою ринковою економікою. Фінансова наука вивчає проблеми державного боргу з того часу, як борги почали зростати швидкими темпами і виникла необхідність вирішення практичних питань їх погашення. Державний борг - важлива складова державних фінансів. Під державним боргом розуміють всю суму випущених і непогашених боргових зобов'язань держави (як внутрішніх, так і зовнішніх), включаючи видані гарантії за кредитами, що надаються іноземним позичальникам, місцевим органам влади, державним підприємствам. До появи державного боргу призводить існування державного кредиту. Призначенням державного кредиту є мобілізація державою коштів для фінансування державних видатків, особливо коли державний бюджет є дефіцитним. Державний борг підрозділяється на внутрішній і зовнішній. Державний внутрішній борг - це економічна категорія, що відображає підсистему економічних відносин між державою (включаючи місцеві органи влади) та кредиторами з числа юридичних та фізичних осіб. З чисто формального погляду під державним внутрішнім боргом розуміють всю суму випущених, але непогашених державних позик з нарахованими по них процентами. Останні мають бути сплачені власникам державних цінних паперів у визначені державою терміни. Крім суто державного внутрішнього боргу, який визначається сумою випущених центральним урядом облігацій та інших видів боргових зобов'язань, а також кредитних цінних паперів, що випущені місцевими органами влади (штати, муніципалітети, окремі великі міста, як правило адміністративні центри), до внутрішнього державного боргу включається також заборгованість державних підприємств. Проте типовою, можна сказати, класичною формою державного боргу є борг центрального уряду та місцевих органів влади. Державний внутрішній борг класифікується за видом фінансових інструментів та інституціональними ознаками.  Відтак йде поділ державного внутрішнього боргу відповідно на державний внутрішній борг центрального уряду та борг місцевих органів влади. Розміри державного боргу залежать від безлічі факторів, причому вони впливають на борг нерівнозначно, спричиняючи зростання державного внутрішнього боргу. На збільшення державного боргу також впливає невиконання зобов'язань національних об'єднань і асоціацій щодо отриманих ними валютних кредитів. Зовнішній державний борг виникає у зв'язку із залученням державою зовнішніх позик. Державний зовнішній борг класифікується по таких ознаках: по видах кредитів (банківські і фірмові); по формах їх надання (валютні і товарні); в залежності від цільового використання (інвестиційні і неінвестиційні позики); по умовах надання (пільгові, за сплатою високих процентів, на компенсаційній основі); по строках повернення заборгованості (короткострокові - до одного року, середньострокові - 5 - 10 років, довгострокові - більше 10 років); по умовах повернення боргу (одночасно, рівними чи не рівними частинами). Погляди економістів різних наукових шкіл на проблеми державного боргу завжди визначалися їх загальною економічною концепцією, яка в свою чергу виходила з конкретних історичних умов. Англійська класична політекономія негативно ставилася до державних позик. Основоположниками теорії державного кредиту були видатні представники англійської класичної політекономії А. Сміт і Д. Рікардо. В заключній частині своєї роботи "Дослідження про природу і причини багатства народів "А. Сміт досліджує державні фінанси. Проблемам державного боргу він присвячує третю главу роботи, де пише: "Ріст величезних боргів, які в даний час і в кінцевому рахунку розорять всі великі нації Європи, майже повсюди відбувається однаково. Нації, як і приватні особи, починали просто позичати, так би мовити, під свій особистий кредит, не закладаючи ніякого спеціального фонду в забезпечення сплати боргу, а коли цей спосіб відмовився слугувати, вони перейшли до позик під забезпечення чи під заставу спеціальних фондів." [1, с.21]. Таким чином А.Сміт описує еволюцію розвитку державного боргу. Звертаючи неодноразово увагу на недопустимість державного втручання в господарське життя країни, А. Сміт вважав, що необхідність державного регулювання виникає лише тоді, коли має місце реальна загроза благополуччю суспільства. Д.Рікардо в свою чергу стверджував, що немає різниці між фінансуванням приросту державних витрат через підвищення податків і через продаж державних облігацій. Причина підвищення податків, на його думку, полягала в тому, що урядові облігації являють собою податкові зобов'язання, які відповідно дорівнюють поточним податковим платежам. Д. Рікардо вважав, що державний борг призводить до відтоку капіталу, а дефіцитне фінансування скорочує приватні заощадження, тягар боргу полягає не стільки у щорічній виплаті процентів, скільки у розтраті ресурсів. Він розглядав державні позики як антиципацію податків, тобто сума державного боргу дорівнює сумі майбутніх податків. Концепція, що фінансування державних видатків за рахунок боргу рівнозначна їх фінансуванню за рахунок податків, відома як "теорема еквівалентності Рікардо". Ставлення до державних позик було у Д. Рікардо різко негативним. Характеризуючи державний борг, він писав, що борг являє собою "таке велике зло, що майже ніяка жертва не буде дуже великою, якщо вона звільнить нас від нього." [32, с.19].  На основі теорії державного кредиту англійської класичної політекономії виникла марксистська теорія державного кредиту. Вона розглядає державний кредит як одну із форм руху позичкового капіталу, підкреслюючи його невиробничий характер.  Важливий внесок в історію фінансової думки зробив англійський економіст Дж. Кейнс. Його теорія з'являється в період, коли економічна ситуація у більшості країн значно погрішилася і стало очевидним, що саморегулювання економіки неспроможне вирішити всі соціально-економічні проблеми. За браком власних коштів необхідно збільшити до певного розміру податки, а якщо податкових надходжень буде недостатньо, доцільним є здійснення державної позики.  В своїй праці "Загальна теорія зайнятості процента і грошей" Дж. Кейнс згадує і про державний борг. Вчений писав, що державний борг зовсім не залежить від розмірів національного багатства, а лише від його розподілу.  Ринок позичкових капіталів став використовуватись для досягнення ефективного попиту та зменшення дефіциту державного бюджету. Дж. Кейнс висловлює думку, що не варто боятись бюджетних дефіцитів і росту державного боргу. Американські економісти С. Вайнтрауб, Р.Масгрейв та інші вважають, що доки зростання національного доходу випереджатиме підвищення процентних платежів по обслуговуванню боргу, вага державної заборгованості, яка дорівнює процентам за боргом, зменшуватиме національний продукт. Один з відомих американських економістів А. Лернер розглядає концепцію "функціональних фінансів", у якій значну увагу приділяє державному боргу. Як відомо, англійська класична політекономія розглядала державний борг як тягар, що накладається на майбутнє покоління, підриває його накопичення.Ця теза міцно закріпилась серед економістів, що займаються проблемою державних фінансів і фінансової політики.  А. Лернер, розглядаючи наслідки   державного   боргу,   виділяє   дві   його   частини  -   внутрішній   і зовнішній борг. На його думку, внутрішній борг не можна розглядати як тягар,   накладений  на  майбутнє  покоління.   Особи  різних  вікових  груп позичають один одному певні кошти. Під час погашення боргів грошові потоки  повертаються до  власників.  У результаті рівень  споживання не зменшується, відбувається лише перерозподіл доходів [1, с.24]. Щодо зовнішнього боргу, то, на погляд А. Лернера, важливим є те, з якою метою робились позики: для фінансування поточних чи  капітальних  видатків  держави.   Якщо   позики   використовуються  для фінансування поточних видатків, то майбутнє покоління зі своїх майбутніх доходів будуть змушені погашати борг і проценти зовнішнім кредиторам. Якщо ж позики використовуються для фінансування капітальних державних витрат,    то    проблема    полягатиме    в    тому,    як    продуктивно    будуть використовуватись    отримані    кошти..'   Приріст    національного    доходу, отриманого в результаті економічного злету, дасть можливість не тільки сплатити проценти, а й збільшити доходи держави і населення. Погляди на державний борг як на явище, що не є тягарем для економіки, були різко розкритиковані після другої світової війни такими впливовими економістами, як Дж. Бьюкенен, Е. Меаде, Р. Масгрейв, Ф. Моділіані. [32, с. 18]. їх мотивація у цілому зводиться до такого: -    тягар державних видатків, що фінансуються податками, переноситься на майбутнє, оскільки примусово вилучаються ресурси у теперішніх платників податків. Але видатки, що фінансуються запозиченням, -чи то зовнішнім, чи то внутрішнім, - як правило, не стають тягарем для сучасного покоління, оскільки ресурси надаються заощаджувачами в обмін на державні облігації або інші активи.  В роботах визначного американського економіста, лауреата Нобелівської премії Дж. Б'юкенена значна увага приділена питанням державного кредиту.  Свою концепцію державного кредиту й урядової заборгованості Б'юкенен виводить із закономірностей суспільного вибору. Він відмічає, що "ніхто не може заперечувати більшу схильність політиків до нарощування державного боргу, ніж до збільшення податків" [13, с.37]. Позики розширюють фінансові можливості й сприймаються виборцями як менш тяжкі в порівнянні з податками. Тому депутати законодавчих органів охоче підтримують позичкове фінансування. На думку економіста М. Калберга, допускається підвищення державою частки запозичення у національному доході. В короткостроковому періоді це не впливає на дохід, а споживання на душу населення навіть поліпшується. Але у довгостроковому періоді дохід знижується і, як наслідок, споживання на душу населення падає.

Таким чином, на підставі дослідження  державного боргу з усіх концепцій  можна виділити дві, на наш погляд, найцікавіші. Перша - А. Лернера про  зовнішній борг і його ефективність, яку можна застосувати до наших  умов. Зростання зовнішнього боргу тільки тоді стає кабалою, коли залучені фонди йдуть на поточні цілі й не призводять до створення нової вартості і багатства. Зовнішні позики, залучені на фінансування об'єктів промислового чи сільськогосподарського будівництва, тобто витрачені продуктивно, дадуть можливість повернути фонди з процентами, а залишок збільшить вартість і національне багатство. Друга концепція (кейнсіанська теорія), яку розвивають багато економістів (Р. Масгрейв, К. Макконнелл, С. Брю та ін.), полягає в тому, що державний борг є громадянським активом, складеним із фінансових активів усіх суб'єктів ринку, тобто веде до підвищення попиту і ціни інших активів. Це становище може особливо загостритися під час зниження нових емісій корпорацій. Через це зайві заощадження мають бути залучені в інвестиції державних цінних паперів.

 В даний час вітчизняна  фінансова наука формується використовуючи  теорії українських, російських  та західних вчень. Теоретичного  обгрунтування у вітчизняній  практиці потребує використання  традиційних ринкових інструментів, передусім це стосується державного боргу та державного кредиту. Свої роботи проблемам теорії і практики державних позик, державного боргу присвячують українські вчені О.Д.Василик, В.Л.Андрущенко, Г.Н. Климко, О.Д. Заруба, В.О. Степаненко, В.М. Федосов та інші, вітчизняні та російські вчені - Л.А. Дробозіна, В.М. Родіонова та інші.

Дослідженню теоретичних питань державного боргу та державного кредиту у  вітчизняній літературі приділяється недостатньо уваги, тоді як західна  фінансова наука вивчає не лише природу державного боргу, а й наслідки використання боргового фінансування на макро- і мікрорівнях. Тому ці проблеми особливо актуальні і заслуговують на ґрунтовні дослідження вітчизняною фінансовою наукою.

Підсумовуючи вищесказане, можна  відмітити, що державний борг є іманентною складовою державних фінансів у ринковій економіці. Аналізуючи еволюцію теорій державного кредиту, слід зазначити, що багато ідей фінансової думки пройшли шлях від заперечення доцільності позик у класиків до захоплення ним у кейнсіанців і знову до заперечення державного боргу у неокласиків. Вітчизняна фінансова наука про державний борг, на наш погляд, повинна рухатись шляхом загальносвітових тенденцій фінансової думки, але з урахуванням національних умов.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Економічні  передумови та механізм формування  державного боргу

 

Досліджуючи державний борг, не можна  обминути проблему бюджетного дефіциту. Існує позитивний взаємозв'язок між  розмірами бюджетного дефіциту і  державного боргу. Бюджетний дефіцит збільшує державний борг, а зростання боргу, в свою чергу, потребує додаткових витрат бюджету на його обслуговування і тим самим збільшує бюджетний дефіцит. Бюджетний дефіцит - це фінансове явище, яке не обов'язково належить до надзвичайних, виключних подій. В сучасному світі немає держави, яка б в ті чи інші періоди своєї історії не стикалася б з бюджетним дефіцитом. При утворенні дефіциту державного бюджету виникають проблеми його покриття з найменшими витратами для економіки. Є декілька шляхів:

1.Скорочення витрат держбюджету.  Цей шлях не завжди прийнятний, оскільки зменшення витрат може  посилити спад в економіці,  а скорочення соціальних програм  провокує соціальну напруженість  і веде до зменшення сукупного  попиту, що в свою чергу знижує стимули виробництва.

2. Збільшення податкового тягаря. Цей шлях призведе до зменшення  інвестицій і споживання, що в  свою чергу також знижує можливість  росту ВВП.

3. Перетворення дефіциту бюджету  в державний борг. Це відбувається  за рахунок:

- звернення держави за кредитом до національних банків;

- перетворення   кредиту   в   зовнішній   борг  при   одержанні   його   від іноземних  держав;

- випуску державних цінних паперів  - облігацій, які є зобов'язаннями  держави виплатити суму запозичених  грошей у населення з процентами.

4. Виплата державного боргу за  рахунок збільшення пропозиції  грошей на основі їх емісії. Це самий небезпечний шлях  погашення бюджетного дефіциту, тому що він веде до інфляції. До такого методу покриття  бюджетного дефіциту держави  вдаються у випадку неможливості або невміння використовувати інші джерела. По суті, це є спосіб відмови від частини боргу, оскільки його виплата здійснюється знеціненими грішми. Інфляційним джерелом фінансування бюджетного дефіциту є монетизація дефіциту, яка відбувається в результаті позик центрального банку урядові та купівлі центральним банком державних цінних паперів. В     аналітичному     вигляді     фінансування     дефіциту     державного фінансування можна показати таким чином: ВД = МВ + Д + еД *, [17, с.325] де ВД - показник дефіциту бюджету; МВ - грошова база; Д - внутрішній борг; Д* - зовнішній борг в іноземній валюті; е - валютний курс. Характер фінансування державного сектора і бюджетного дефіциту має різні макроекономічні наслідки. Найбільш негативний вплив справляє монетизація дефіциту. Фінансування дефіциту через центральний банк безпосередньо впливає на грошову базу та розмір грошової маси. При монетизації дефіциту держава отримує сеньйораж - дохід від друкування грошей. Сеньйораж виникає в умовах перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП, наслідком чого є зростання середнього рівня цін. Факт існування державного боргу не дає уявлення про реальний фінансово-економічний стан держави.          

Зростання державного боргу - це складне явище, зумовлене цілою низкою факторів, яке в умовах окремої держави може мати свою специфіку. Як правило, зростання державного боргу є наслідком існування бюджетного дефіциту. Проте боротьба з окремими дефіцитами не усуває причини, що породжують ці дефіцити. Бюджетні дефіцити через неправильні способи боротьби з ними спричиняються до розладу всієї системи фінансових відносин. Це пояснюється систематичною нестачею коштів у уряду, і тому він змушений постійно посилювати податковий прес і водночас удаватися до позик, до випуску паперових грошей та до інших надзвичайних способів і джерел.

 Фактично, власну бюджетну політику  Україна почала проводити, ще  перебуваючи у складі СРСР, а  саме у 1990 році, коли уряд дозволив  Міністерству фінансів покривати  поточні бюджетні витрати за рахунок емісії Державного банку [10, с.325]. Такий порядок бюджетного фінансування застосовувався близько двох років. Наслідки цього для України були трагічними: темпи інфляції досягли 10,5 тис. процентів річних, а борг перед Росією - 2,5 млрд. дол. США [10, с.326].

Посиленню кризових явищ слугував і  затратний механізм управління бюджетними витратами, у результаті чого з'явилась  необмежена кількість будов соціально-культурної сфери та об'єктів незавершеного  будівництва і невстановленого обладнання. Таке неефективне використання державних фінансів порушило фінансові відносини, за якими завжди стоять реальні матеріальні цінності, оскільки рух фінансових ресурсів відображає процес утворення, розподілу і використання національного доходу та його вагомої частки - державного бюджету, що й спричинило постійний дефіцит бюджету. Економічна криза колишнього Союзу була спричинена великим попитом на товари і відсутністю пропозиції, виникненням інфляційних процесів, які ведуть до неконтрольованого різкого зростання дефіциту бюджету.  Глибокі кризові процеси в економіці України, що пов'язані з руйнуванням старих, адміністративно-командних структур та формування нових засад ринкових відносин, спричинили різке скорочення виробництва і відповідно ВВП. Динаміку ВВП за 1992-1999 роки наведено в табл. 1.1.

Таблиця 1.1

Динаміка  ВВП України

	1992р.	1993р.	1994р.	1995р.	1996р.	1997р.	1998р.	1999р.
Реальний
ВВП    (індекс 1990р. = 100)	82,13	60,07	36,04	33,53	31,42	31,28	30,27	30,03
Темп
зростання
реального ВВП            до відповідного		73,1	60,0	93,0	93,7	99,6	96,8	99,2
періоду
минулого року, %