Судові процедури у справах про банкрутсво

На жаль, ні Закон, ні Господарський, ні Цивільний кодекси нічого не передбачають про дію мораторію на задоволення вимог кредиторів про позовну давнину. Справа в тому, що сам факт законодавчої заборони для боржника на виконання грошових зобов'язань по суті не дає права кредитору вимагати захисту своїх прав в позовному провадженні. В цій ситуації спір не виникає, оскільки боржнику заборонено виконувати грошові зобов'язання всім без виключення конкурсним кредиторам. При цьому сплата конкурсної заборгованості буде виконуватися в порядку, передбаченому Законом як спеціальним нормативно-правовим актом. Тут конкурсним кредиторам Закон приписує, як діяти у випадку порушення справи про банкрутство боржника. Іншими словами, при введенні мораторію між конкурсними кредиторами і боржником спір не виникає, просто змінюється порядок погашення грошових зобов'язань в силу Закону. Тому після порушення справи про банкрутство позовного провадження по конкурсній заборгованості не повинно бути і, тому, позовна давнина по такій заборгованості в цій ситуації повинна призупинятися.

Цей висновок співпадає як з статтею 78 Цивільного кодексу УРСР 1963 року, так і з статтею 263 Цивільного кодексу України 2003 року.

Крім того, у новому варіанті в  комітет кредиторів вводиться представник  трудового колективу, а роль профспілок вирішальна при контролі за виконанням заходів під час процедури санації. Раніше закон був не досить соціально спрямований, оскільки його положення не дають можливості врахувати права й інтереси трудового колективу боржника повною мірою. У новому проекті підвищується статус важливих для економічної безпеки держави підприємств, які перебувають на межі банкрутства або проходять процедуру санації. Зокрема збільшуються терміни санації. Будь-які коливання навколо підприємств, що входять у систему національних інтересів та економічної безпеки, не кажучи вже про процедуру банкрутства, ведуть до підриву української економіки, дестабілізації в суспільстві. Тому Україні винятково невигідне не лише банкрутство таких підприємств, а й будь-які фінансові або менеджерські проблеми на цих підприємствах, не вигідні дії кредиторів цих підприємств, якщо вони дестабілізують їх роботу.

Як зазначають експерти комітету ВРУ  з економічної політики, головне, на що спрямований новий законопроект про банкрутство, — дати можливість боржникові розрахуватися з кредитором, при цьому всі кредитори отримують рівні права і гарантії щодо погашення боргу. Механізм «штучного банкрутства» виключається, а трудовий колектив банкрута отримує гарантію погашення заборгованості і соціального захисту на випадок звільнення.

Банкрутство, як юридична процедура, використовується кредиторами, боржниками, а також третіми особами і  при цьому кожний переслідує свої цілі.

Перші – для: реального повернення боргів в процесі ліквідаційної  процедури; списання проблемної заборгованості до спливання трьохрічного строку позовної давнини, що можливо тільки при ліквідації боржника-банкрута та виключенні його з державного реєстру підприємств та організацій України (властиво для банківської системи).

Другі - з метою припинення діяльності підприємства по причині фінансової неспроможності для цивілізованого з'ясування відносин з кредиторами та діловими партнерами. Іноді механізм (процедура) банкрутства застосовується керівниками підприємств як інструмент вибивання боргів з використанням повноважень та можливостей санаторів (ліквідаторів), господарських суддів з боржників, з яких звичайним засобом стягнути борги неможливо. Втручання арбітражних керуючих у взаємини будівельної фірми, яка відремонтувала будівлю, приміщення та тому подібне, і замовника, який не бажає здійснювати сплату згідно укладених договорів, діє навіть на виконавчі комітети, державного реєстратора та державні податкові інспекції.

Зустрічаються випадки використання банкрутства як засобу ухилення від сплати боргів численним кредиторам за рахунок відсторонення деяких з них від участі в процедурі банкрутства по причині пропуску місячного строку подання в господарські суди позовних заяв з моменту опублікування про порушення справи про банкрутство. Такими боржниками (банкрутами) ставка робиться на те, що не всі господарюючі суб'єкти виписують та читають центральні печатні видання, такі як «Голос України», «Урядовий кур'єр» та ін., в яких публікується інформація про порушення справ про банкрутство.

Треті - з метою перерозподілу  власності шляхом доведення фінансово  спроможних підприємств до реального  або фіктивного банкрутства для  наступного придбання їх як цілісного  комплексу або тільки прибуткових  підрозділів за безцінь. І такі банкрутства  були відмічені головою Вищого господарського суду України Дмитром Притикою 28 грудня 2003 року на спільному засіданні Пленуму Вищого господарського суду України та Ради суддів господарських судів України [30].

Однак у всіх випадках при практичному  здійсненні процедури банкрутства виникають проблеми, які важко вирішити, а найчастіше неможливо по об'єктивним причинам, в основі яких полягають недосконалість законодавств» України про банкрутство.

В першу чергу це стосується спрощеної  процедури банкрутства, передбаченої ст. 52 Закону України «Про поновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Головною особливістю цієї процедури є право кредитора здійснювати банкрутство підприємства через відсутність за місцем знаходження (юридичною адресою) [2]. Як правило, до подання позову до господарського суду кредитор приймав заходи до пошуку підприємства, його керівника та майна, але безрезультатно. Тому, звертаючись до суду, кредитор вважає, що їх зможе знайти ліквідатор, а якщо ні, то рішення суду про банкрутство боржника дає йому можливість швидко списати з балансу (обліку) проблемну заборгованість або обґрунтувати перед другими діловими партнерами невиконання договірних зобов'язань.

Для кредиторів з числа банківської  системи по категорії таких банкрутств характерна обставина, що їм наперед відомо про безперспективність погашення боргу, пошуку підприємства, його майна та керівників. Але наявність непогашеного кредиту зобов'язує банк створити резерв в непогашеній сумі за рахунок прибутку та вказувати його в балансі до списання. Це знижує показники банку, а відповідно рівень зарплатні його робітникам і банк поставлений в умови списати заборгованість як можна швидше, у всякому випадку не чекаючи спливу трирічного строку позовної давнини.

Аналіз практики банкрутства по спрощеній процедурі свідчить, що ефективна вона тільки спочатку, але закінчити її, довести до логічного завершення - виключення банкрута з ЄДРПОУ - практично неможливо через недосконалість чинного законодавства України. На всіх етапах роботи призначеного судом ліквідатора зустрічаються серйозні труднощі, які в кінцевому підсумку ведуть до юридичної прогалини.

Першою перепоною є неврегульованість  сплати праці ліквідатора відсутнього  підприємства. Кожний ліквідатор бажає  бути призначеним ліквідатором підприємства, яке крім боргів має будь-які активи (майно, цінні папери, права вимоги і т.п.). Це означає, що є реальні передумови на сплату його особистої праці та підлеглого йому персоналу, а також на сплату заходів, що ними виконуються (експертиз, аукціонів, аудиторських висновків та т.п.).

Підстава успіху роботи ліквідатора  в більшій ступені залежить від  швидкого та повного прийняття в  своє відання справ банкрута: документів, печаток, штампів, майна. При відсутньому  директорі або бухгалтері передача не відбувається та будь-якої інформації про активи банкрута ліквідатор не отримує. Він повинен складати односторонній акт про відсутність підприємства за місцем знаходження, про відсутність будь-якого майна або відомостей про керівництво підприємства. Але такий акт не звільняє його від обов'язку здати печатку та штампи підприємства в дозвільну систему обласних органів МВС України, так як постанова Кабінету Міністрів вимагає для відміни державної реєстрації банкрута довідку органів міліції про знищення печатки та штампів. На цьому етапі наступна робота ліквідатора по відміні державної реєстрації становиться практично нездійсненною і з площини законної переходить в площину особистих відносин ліквідатора та чиновника з відділу підприємницьких структур державного реєстратора за місцем реєстрації банкрута як суб'єкта підприємницької діяльності. Тобто, відміна державної реєстрації при відсутності довідки про знищення печаток та штампів залежить від "спритності" ліквідатора, його вміння домовлятися з чиновниками. На цьому етапі призупинена ліквідація десятків і сотень банкрутів у державних реєстраторів по всій Україні. Така реальність сьогодення.

Що стосується відшкодування боргів, ситуація також непроста. Ліквідатору  необхідна інформація про рахунки  банкрута та наявність/відсутність на них грошових коштів. Наприклад, ліквідатору з матеріалів судової справи стало відомо про рахунок банкрута, але власником інформації про стан рахунку є не фізична особа (відсутній директор), а сама юридична особа, права та обов'язки якого здійснюють його органи та в першу чергу керівник.

Враховуючи, що ліквідатор виконує  функції з управління підприємством-банкрутом, він має право запитувати в  банках інформацію про стан рахунку, тим більше, що з відкриттям ліквідаційної  процедури така інформація перестає бути комерційною таємницею, тобто фінансовий стан банкрута втрачає статус конфіденційної інформації. Часто особа, ставши ліквідатором, офіційно вимагає від банку інформацію про стан поточного рахунку банкрута і на підтвердження права вимоги надає копію рішення господарського суду про своє призначення. Однак Банк відмовляє ліквідатору в наданні інформації на законних підставах. Пункт 18.13 розділу 18 Інструкції «Про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах» (затвердженої постановою правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року N 492) вимагає від ліквідатора спочатку переоформити рахунок банкрута на себе, для чого необхідно надати відповідні документи і, нотаріально завірену картку з зразками його підпису та печатки. Тільки після цього ліквідатор стає власником, розпорядником рахунку банкрута і вправі вимагати від банку надання інформації, направляти платіжні доручення в випадку необхідності платежів та розрахунків по рахунку [8]. Але, як відомо, нотаріальні послуги (і банківські теж) платні і не всі ліквідатори переоформлюють рахунки банкрутів на себе. Ліквідатор не бажає нести не відновлювальні витрати і на цьому етапі ліквідаційна процедура призупиняється до з'ясування відносин між банком та ліквідатором. Без переоформлення карток на останнього банк в наступному не має права виконувати вимоги ліквідатора про закриття рахунку та видачу про це відповідної довідки. Остання також входить в перелік документів, без надання яких банкрут не знімається з державної реєстрації. В цій ситуації ліквідатор вимушений понести витрати і перемагає банк. Але, в практиці господарського суду Донецької області часто зустрічаються випадки, коли позов про банкрутство подають державні податкові інспекції і судді саме їх призначають ліквідатором, хоча по Закону ліквідатор - це фізична особа, яка організовує по рішенню суду ліквідаційну процедуру. Так, постановою від 25.11.02. по справі № 15335 Б про банкрутство ЧП «Ладо» ліквідатором призначена ДПІ Ворошиловського району м. Донецька.

Таке суміщення призвело до того, що начальник ДПІ на бланку інспекції, з посиланням на постанову суду та Закони «Про державну податкову службу в Україні» та «Про банки та банківську діяльність» [7], запитав інформацію про стан рахунку ЧП «Ладо». Хоча рахунок і не було переоформлено на ліквідатора, відділення АКБ «Укрсоцбанк» запит задовольнило, тому що до цього його зобов'язувала ст. 62 Закону «Про банки та банківську діяльність» [7].

Інакше вирішувався запит легітимного  ліквідатора О. Тимофієнко в Одеське центральне відділення Промінвестбанку відносно інформації по рахункам Асоціації «Регіонал-внешінвест». Банк відмовив ліквідатору на тій підставі, що він не переоформив рахунок на себе і не став розпорядником рахунку та коштів замість попереднього керівника ЧП «Ладо». Ліквідатор звернувся з позовом до господарського суду про визнання відмови банку незаконною. Рішенням суду № 17-2-21-8969 від 23.11.2001р. в задоволенні позову відмовлено, тобто, дії банку визнані правомірними. Так поступово напрацьовується практика взаємин ліквідаторів та банків в процесах про банкрутство.

Як правило, робота ліквідатора  з підприємствами, місце знаходження  яких не відомо обмежується посиланням письмових запитів в Пенсійний  фонд(ПФ), Державну податкову інспекцію(ДПІ), Бюро технічної інвентаризації, Державну автомобільну інспекцію з проханням повідомити про наявність або відсутність у боржника грошових коштів, нерухомого майна, транспортних засобів і ін. Знову ж, як правило, ці органи не поспішають з відповідями або зовсім не відповідають за різними причинами: від завантаженості персоналу роботою до відсутності коштів на сплату поштових відправлень. В кращому випадку ліквідатор направляє запити повторно, після чого через проміжок часу складає звіт про виконану роботу, ліквідаційний баланс і направляє їх позивачу-кредитору та судді, що призначив його ліквідатором. Зусиллями останніх ліквідатор приймає заходи з отримання відповідей з ПФ та ДПІ з інформацією про наявність у банкрута боргів і перед ними, після чого ліквідаційний баланс затверджується, ліквідаційна процедура визнається закінченою. Суддею приймається рішення про визнання боржника банкрутом, про ліквідацію його реєстрації як суб'єкта підприємницької діяльності та припинення провадження по справі про банкрутство. Причому, найчастіше в резолютивній частині судового рішення вказується, що банкрут зобов'язаний відшкодувати витрати по державному миту та сплаті інформаційного обслуговування, хоча в описовій частині відображено наявність багатотисячних боргів, відсутність коштів на їх погашення та відсутність самого банкрута.