Строки у кримінальному процессі україни

 Перерви при обчисленні поточного строку не припускаються. У строк враховується як робочий, так і неробочий час. Строк, який обчислюється годинами, закінчується після закінчення останньої повної години.

За загальним правилом при обчисленні строку добами строк закінчується о 24-й годині останньої доби. Частина 2 ст. 89 КПК передбачає по суті виняткову норму, відповідно до якої “якщо відповідну дію належить провести в суді або в органах дізнання і досудового слідства, то строк закінчується у встановлений час закінчення робочого дня в цих установах” адже ці державні організації не здійснюють свою діяльність цілодобово1.    

Строк, що обчислюється місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця (ч. З ст. 89 КПК України). Закон не містить посилання на те, що розуміти під “відповідним числом” – чи це число повинно відповідати числу першого дня строку, а не попередньому дню, або ж цей день співпадаєз числом, яким починається перебіг строку? За загальним правилом вважається, що цим “відповідним числом” є число, з якого починається перебіг строку.

Закон передбачає два винятки з цього правила, які обумовлені календарним порядком обчислення: 1) якщо останній місяць строку не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця (ч. 4 ст. 89 КПК України). Так,
двохмісячний строк тримання під вартою, перебіг якого почався, наприклад, 30 грудня 2004 р. минув в лютому 2005 р. Але оскільки в лютому немає числа, що відповідає вищевказаному числу грудня, то згідно з викладеним правилом строк минув 28 лютого (або якщо це високосний рік – 29 лютого). Аналогічні ситуації можуть виникати, якщо строк починається з 31 числа, а закінчується в такі місяці, що мають тривалість у 30 календарних днів; 2) якщо закінчення строку припадає на неробочий день (вихідний, святковий), то строк автоматично продовжується. У цьому разі “останнім днем строку вважається наступний робочий день” (ч. 4  ст. 89 КПК). Це правило не застосовується до строків, які обчислюються годинами (затримання, тримання під вартою, знаходження в медичному чи психіатричному стаціонарі) і не повинно поширюватися на випадки, коли строк обчислюється добами, днями (пред’явлення обвинувачення і допит обвинуваченого тощо).

 Правила про автоматичне скорочення та автоматичне продовження строків стосуються тільки тих з них, що обчислюються місяцями. Вони не
застосовуються до строків, які обчислюються добами і, тим більше, годинами. У випадках, коли строки обчислюються роками, застосовуються правила обчислення строків місяцями.

Чинний КПК України (ч. 5 ст. 89) встановлює правило, відповідно до якого, якщо скаргу або інший документ здано до закінчення встановленого строку на пошту, а для осіб, що тримаються під вартою, – адміністрації місця попереднього ув’язнення, то вони вважаються поданими в строк, хоча адресатом ці документи будуть отримані вже після закінчення строку. У таких випадках час подання документів на пошту визначається за штемпелем закладу зв’язку місця відправлення, а подання адміністрації місця ув’язнення – за відміткою відповідної посадової особи, що отримала скаргу або інший документ. 

Закінчення встановленого законом строку тягне за собою серйозні наслідки. Якщо через його недодержання органами дізнання та досудового слідства було обмежено або порушено права підозрюваного, обвинуваченого, то прокурор або суд може направити справу на додаткове розслідування. За певних умов (тяганина, незаконне тримання під вартою понад встановлений строк тощо) можлива відповідальність винних посадових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду.

У визначених законом ситуаціях кримінально-процесуальне законодавство України передбачає можливість поновлення та продовження строків. З цього приводу, вважаємо вірною думку В.М. Жуковського, який зазначає, що дослідження питання про достатність процесуальних строків дозволяє вважати, що в основу своєї “часової” політики законодавець обґрунтовано поставив ідею достатності строків для будь-якої справи і будь-якої ситуації, для будь-якого учасника процесу і будь-яких умов його діяльності, наділяючи всі без винятку строки “запасом міцності” і, отже, допускаючи, що у певних ситуаціях деякі з них можуть виявитися надмірними. Коли ж і згаданий “запас” буває недостатнім, існує можливість продовження та поновлення деяких строків.

Пропуск строку тягне втрату стороною здійснення процесуального права на оскарження. Неоскаржене рішення набирає законної сили, і орган (посадова особа), який його ухвалив, при надходженні клопотання повинен відхилити останнє у зв’язку з пропуском строку. Але законодавець враховує, що строк може бути пропущений через причини, що не залежать від волі особи, яка заінтересована поновити своє право. До таких осіб треба віднести тих, які залучені до сфери кримінально-процесуальної діяльності державними органами та посадовими особами, що  провадять процес, тобто це особи, які мають власний самостійний процесуальний інтерес, що знаходить свій вираз у відповідній потребі, яка проявляється в конкретній поведінці, спрямованій на досягнення вигідного результату. До заінтересованих слід віднести осіб, які перераховані в пунктах 8, 10 ст. 32 КПК України, а саме – обвинуваченого, підозрюваного, захисника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників, батьків, опікунів, піклувальників, представників установ і організацій, під опікою чи опікуванням яких перебуває певна особа. Також до цього переліку відносяться підсудний, засуджений і виправданий.

3.     Основні причини порушення строків у кримінальному процесі України

Процесуальні строки є необхідним організаційним заходом, що забезпечує оперативність та ефективність розслідування злочинів, а також судового розгляду кримінальних справ. Організуюче значення встановлених законом строків визначається тим, що вони забезпечують достатній час та обумовлюють необхідні темпи вирішення завдань, які стоять перед органами та посадовими особами, котрі безпосередньо провадять кримінальне судочинство.

Одним із найпоширеніших недоліків у роботі органів дізнання, досудового слідства та суду є порушення процесуальних строків. “Проблема процесуальних строків при здійснені вітчизняного судочинства і її взаємозв’язок з правами та охоронюваними законом інтересами учасників судового розгляду, – правильно зазначає В.О. Попелюшко, – далеко не із другорядних. Це проблема із проблем.            В усякому разі лише з огляду на цю проблему можна з впевненістю заперечувати тим, хто до засад нашого правосуддя нині відносить гуманізм. Вона потребує термінового вирішення, а вирішувати її слід не ізольовано, а в комплексі з іншими наболілими питаннями кримінального процесу”.

На стадії досудового розслідування діють жорсткі умови, встановлені законом щодо додержання строків провадження слідства і строків тримання обвинувачених під вартою. Порушення процесуальних строків призводить до зниження ефективності роботи органів дізнання та досудового слідства, оскільки злочини розкриваються несвоєчасно, розслідування їх невиправдано затягується, обвинувачені безпідставно тримаються тривалий час у слідчих ізоляторах, що в свою чергу, призводить до поширених порушень прав і свобод громадян, гарантованих Конституцією та законами України.

Слід зазначити, що проблема порушення кримінально-процесуальних строків завжди була, є і, ми впевнені, буде вкрай актуальною та важливою.

Причини порушення строків у кримінальному процесі аналізувалися у різний час вченими та практиками. Так, ще у 1958 р. В.А. Стремовський на основі аналізу тодішньої слідчої практики визначив наступні основні причини, які породжують повільність у розслідуванні кримінальних справ: 1) неправильна організація роботи окремих слідчих і відсутність належного керівництва з боку прокурора; 2) несвоєчасний початок слідства і зволікання з провадженням першочергових слідчих дій; 3) відсутність планування або неправильне планування; 4) призначення повторних експертиз, так як деякі слідчі не продумують питань, які поставлені на вирішення експертів; 5) незадовільна підготовка та оформлення слідчими матеріалів, які направляються для провадження експертиз; 6) нічим не обумовлені тривалі інтервали між виконанням окремих слідчих дій; 7) фактичне зупинення розслідування до закінчення призначеної у справі експертизи або ревізії, а також до отримання відповіді на окреме доручення; 8) ведення слідства не одночасно у всіх справах, які знаходяться у провадженні слідчого, а по черзі, через що упускається можливість своєчасного збору та закріплення доказів; 9) безпідставне внесення деякими прокурорами протестів у справах на ухвали судів про направлення справ на додаткове розслідування; 10) відсутність у окремих слідчих необхідної підготовки до провадження кожної слідчої дії; 11) неповне або поверхове розслідування, проявлення упередженості, безвідповідальності та однобічності; 12) недостатнє оволодіння окремими слідчими та прокурорами сучасними науково-технічними засобами і тактичними прийомами, які розроблені криміналістикою та опрацьовані слідчою практикою; 13) штучне утворення громіздких справ шляхом об’єднання в одне провадження матеріалів про осіб, які не пов’язані між собою єдністю злочинних дій; 14) хибна практика окремих прокурорів передавати справи без будь-яких на те підстав від одного слідчого до іншого; 15) залучення без будь-якої необхідності до провадження розслідування багатьох працівників слідства, що утворює безвідповідальність та знеособлення, не забезпечує швидкого проведення та закінчення слідства, і, як правило, стає причиною тяганини у розслідуванні; 16) тривале знаходження в органах міліції справ, які підслідні слідчим прокуратури; 17) тривала та поверхова попередня перевірка прокурорами до порушення кримінальної справи матеріалів, які надходять до прокуратури і є причиною тяганини.               

У журналі “Социалистическая законность”за 1975 р. зазначалося, що на практиці більшість недоліків у розслідуванні злочинів і судовому розгляді складних та простих справ пояснюється не проблемами процесуального закону, а неправильним його застосуванням, невиправданою тяганиною, неорганізованістю, а підчас, недосвідченістю судових та слідчих працівників, а також безконтрольністю та недостатньою вимогливістю до слідчих і суддів.

Нами уГоловному слідчому управлінні МВС України було вивчено матеріали 340 кримінальних справз питань дотримання процесуальних строків при провадженні досудового розслідування органами дізнання та досудового слідства. Вивчення та аналіз вищезазначених кримінальних справ показали, що основними причинами тяганини та тривалого розслідування є:

 неповнота дослідчих перевірок; 2)  непроведення документальних ревізій або їх низька якість; 3)  невилучення всіх необхідних бухгалтерських документів; 4) тривале проведення експертиз (так, відповідно до нашого анкетування – 77 %  опитаних назвали тривале проведення експертиз як одну з основних причин тривалого розслідування й розгляду кримінальних справ; 5) несвоєчасне створення або створення неповноцінних слідчо-оперативних груп; 6) неналежний контроль за роботою слідчо-оперативних груп, ненадання членам таких груп допомоги як в організації роботи в цілому, так і при проведенні окремих оперативно-розшукових заходів і слідчих дій; 7) відсутність належного дієвого контролю з боку начальників слідчих підрозділів та їх заступників за роботою своїх підлеглих; 8) відсутність належної взаємодії між працівниками слідства та галузевих служб; 9) неякісне складання та несвоєчасне виставлення відповідних статистичних карток і їх облік Управліннями інформаційних технологій ГУМВС-УМВС, взяття на облік кримінальних справ як таких, що розслідуються слідчими органів внутрішніх справ, тоді як вони фактично розслідувалися органами прокуратури; 10) виставлення у кримінальних справах, які розслідуються більше двох місяців, статистичних карток Ф. № 3 про продовження процесуальних строків, коли фактично ці строки не продовжувалися.

Проаналізувавши вищевикладене, можна дійти до висновку, що причини порушення строків досудового розслідування, які  були у 1958 та 1975 роках, багато в чому схожі з причинами сьогодення.   

Як свідчить аналіз практики, однією з головних причин порушення строків розслідування та тримання обвинувачених під вартою, є створення гігантських справ. В рамках таких кримінальних справ розслідуються нерідко злочинні діяння одного або декількох осіб без урахування їх взаємного зв’язку, не зважаючи на те, що їх роздільне розслідування і розгляд не відобразиться на всебічності, повноті й об’єктивності дослідження обставин справи, а у ряді випадків може призвести до більш швидкого, повного та об’єктивного її розслідування та розгляду.

Значний час віднімає збір вкрай формальних характеристик обвинувачених (особливо тих, які тривалий час не працюють, або тих, хто прибув з прилеглих держав), які нерідко не несуть в собі ніякої необхідної інформації. Показання свідків про спосіб життя та характер обвинувачених судами офіційно як характеризуючий матеріал у багатьох випадках не оцінюється. Відсутність офіційного характеризуючого матеріалу є однією з причин продовження строку досудового слідства [14].

 Набула поширення практика необґрунтованого зупинення досудового слідства на тривалий час із надуманих мотивів, зокрема через хворобу обвинуваченого або через відсутність даних про його місцезнаходження, в той час як це не відповідає дійсності. Так, за даними Генеральної прокуратури України у 2003 р. лише прокурорами було скасовано понад 43,5 тис. постанов слідчих органів про зупинення досудового слідства із зазначених причин.

Водночас варто зазначити, що підстави для зупинення іноді виникають з об’єктивних причин, особливо – зупинення досудового розслідування при встановленні особи. Реалії сучасного життя примушують людей в пошуках засобів до існування зі значною швидкістю пересуватися по території

14.    Заїка С.О. Поняття та значення строків у кримінальному процесі // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 7. – С. 125– 129.

України, а в багатьох випадках виїздити і за її межі. Серед цих осіб безсумнівно є учасники процесу, а саме – потерпілі. На практиці мають місце непоодинокі випадки, коли особа заявляє в органи про вчинений відносно неї злочин, при цьому конкретно вказує на особу, яка його скоїла, після чого залишає своє місце проживання і виїжджає на заробітки чи з інших причин і місце її знаходження невідоме. У зв’язку з цим виникає процесуальна проблема, так як слідчий не може без потерпілого виконати слідчі дії і прийняти необхідні процесуальні рішення, незважаючи на те, що особу, яка вчинила злочин, встановлено і вона готова добросовісно виконувати вимоги органу розслідування. У контексті зазначених причин деякі автори пропонують ч. 1 ст. 206 КПК (Досудове слідство в кримінальній справі зупиняється у випадках) доповнити п. 4 наступного змісту: “коли заявник, або потерпілий відсутній за місцем проживання і місце його знаходження не встановлено, а без нього неможливо прийняти рішення про кримінальну відповідальність особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, до моменту явки, але не більше ніж на 6 місяців”.