Строки у кримінальному процессі україни

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що у сфері кримінально-процесуальних правовідносин юридичного значення набуває не перебіг (плин) часу взагалі, а настання певного моменту або закінчення певного строку [6]. Для обвинуваченого, наприклад, має велике значення не тільки обсяг і характер його процесуальних прав, а й момент, з настанням якого він може цими правами скористатися. Зазначений момент встановлений законом: притягнення особи як обвинуваченого може мати місце тільки тоді, коли слідчий зібрав досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою (ст. 131 КПК).

5.       Случевский В. Учебник русского уголовного процесса. – СПб., 1895. – 832 с. 

6.       Заїка С.О. Строки досудового розслідування // Теорія та практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах: Тези доп. наук.-практ. конф.: У 2-х ч. – Ч. 1. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2002. – С. 184–185.

Процесуальні строки, встановлені КПК, є нормами права. Як і інші кримінально-процесуальні норми, вони носять правозобов’язуючий характер. Це означає, що якщо один суб’єкт процесу у встановлений кримінально-процесуальним законом проміжок часу може чи зобов’язаний вчинити яку-небудь дію, то відповідно інший суб’єкт зобов’язаний надати можливість здійснити цю дію, не перешкоджати її здійсненню чи утриматися від здійснення певних дій. Необхідно при цьому не забувати, що поняття “право” завжди пов’язане і має застосовуватися зі словом “обов’язок”, адже у демократичному суспільстві права не можуть бути абсолютними і не можуть існувати без обов’язків. Якщо є право, то повинен бути механізм його реалізації. Ідея прав людини завжди повинна поєднуватися з ідеєю про обов’язок людини, не буває і не повинно бути прав без обов’язків. Іншими словами можна сказати, що кожне право – це завжди чийсь обов’язок це право забезпечити і допомогти його реалізувати, тому що права однієї особи повинні кореспондуватися з обов’язками іншої особи задовольнити це право, у протилежному випадку – реалізація таких прав зводиться нанівець.

 Необхідно зазначити, що строками визначаються часові межі існування правовідносин у кримінальному процесі, в їх межах повинно відбутися здійснення прав і виконання обов’язків суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності.  Правові норми встановлюють не тільки “що” і “як” потрібно зробити, але і “в які строки”. Отже, процесуальні строки, як правило, є обов’язковим елементом поведінки відповідного суб’єкта кримінального процесу і виступають як один з показників правомірності юридичної діяльності учасників провадження.

Оскільки строками у кримінальному процесі визначаються межі у часі для здійснення прав та обов’язків суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, можна констатувати, що будь-який процесуальний строк визначає часові межі існування того чи іншого правовідношення. Іншими словами можна сказати, що за допомогою процесуального строку можливо скорочувати або збільшувати час існування правовідносин.

Норми кримінального судочинства приписують особі, яка провадить дізнання, слідчому, прокурору, судді певну процесуальну форму для проведення тієї чи іншої процесуальної дії, а іноді – встановлюють строки для її провадження. Слід погодитися з думкою тих авторів, які вважають, що строки є різновидом процесуальної форми кримінального судочинства або мають до неї безпосереднє відношення. Адже правильно писав свого часу М. Монтень: “Я схиляюся приділяти формі не меншої уваги, ніж суті, захиснику справи не менше, ніж самій справі...”. В. Случевський з цього приводу зазначав, що строки мають близьке відношення до форм і обрядів судочинних. В.М. Шпільов щодо вказаного питання висловлювався так: “У кримінальному процесі внутрішня правова форма (процесуальні відносини) та зовнішня правова форма (форма процесуальної процедури) нерозривно пов’язані між собою і утворюють одне ціле. Процесуальні строки – це зовнішня процесуальна форма процесуальної процедури, яка охоплює не тільки сукупність умов, передбачених процесуальним законодавством для здійснення процесуальних дій, а й їх послідовність, порядок закріплення та оформлення процесуальних дій”.

А.Ф. Коні писав про те, що у кожній судовій дії поряд з питанням “що” слід провести, виникає питання про те, “як” це провести. “Необхідно наполегливо бажати, – підкреслював він, – щоб у виконанні форм і обрядів, якими супроводжується правосуддя, привносився смак, почуття міри і такт, бо суд є не тільки судилище, а й школа”. Ю.М. Грошевий щодо змісту процесуальної форми зазначав, що в ній знаходять своє відображення правові гарантії здійснення законності судової діяльності та всебічності, повноти і об’єктивності дослідження обставин справи, охорона прав і законних інтересів громадян, належне застосування норм матеріального права [7].     

Поняття процесуальної форми передбачає відсутність непотрібних формальностей, які штучно ускладнюють кримінальне судочинство, затягують провадження в кримінальній справі. Можна сказати, що кримінально-процесуальна форма та встановлений порядок розслідування злочинів і розгляду кримінальних справ спрямовані на те, щоб забезпечити права, законні інтереси та правовий статус осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.

М.І. Сірий правильно зазначає: “Основне завдання визначених законом процедур, згідно з якими здійснюється кримінальне переслідування, полягає в тому, щоб кожен крок правоохоронної системи був зрозумілим, логічним і переконливим”. Зазначену думку варто доповнити висловлюванням експерта Ради Європи Драго Коша (Словенія), який даючи оцінку проекту КПК України, у вступі до коментарів зазначив наступне: “Кримінально-процесуальні правила – це колони, на які спираються права в усіх країнах. Відповідальність за суспільно найнебезпечніше діяння, кримінальні злочини встановлюється за цими правилами. У зв’язку з тим, що така відповідальність завжди тягне за собою обмеження прав та свобод особи, величезне значення має те, як організована уся процедура. Потрібно взяти до уваги становище, права, свободи, а також і обов’язки осіб підозрюваних, які знаходяться під слідством, обвинувачених та засуджених за вчинення злочинів, а також осіб, які стали жертвами таких злочинів, та у той же час встановити правові, чесні та справедливі правила, які дадуть змогу відповідним інституціям у кожній країні встановлювати та доказувати необхідні факти та знаходити достатньо причин для звільнення чи покарання обвинуваченого”.

 Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що кримінально-процесуальна форма – це система визначених кримінально-процесуальним законом вимог, які передбачають підстави, порядок, умови, послідовність і, саме головне, строки вчинення процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень суб’єктами кримінального процесу в межах їх визначеного правового статусу.  

7.       Гуляев А. Порядок продления срока следствия и его недостатки // Социалистическая законность. – 1970. – № 10. – С. 41–43. 

Необхідно зазначити, що у науці кримінально-процесуального права одним із перших вчених поняття строку ґрунтовно визначив І.Я. Фойницький, на думку якого під “строком у процесуальному значенні розуміється встановлений законом проміжок часу, протягом якого сторона зобов’язана здійснити певне процесуальне право, яке їй належить, під загрозою втрати цього права у випадку пропуску строку. Чим важливіше це процесуальне право, тим  важливіше і значення строку”.

Аналіз радянського законодавства, що регламентувало кримінальний процес, показує, що поняття кримінально-процесуальних строків не було розкрито в жодному із КПК радянських союзних республік. На жаль, ні чинний КПК України, ні його проект не містять визначення поняття строку, в них зазначено лише ким та яким способом він може бути встановлений, продовжений і поновлений. Поняття кримінально-процесуального строку відсутнє також і у Модельному кримінально-процесуальному кодексі для держав-учасниць СНД.

Водночас вивчення літератури з кримінального процесу свідчить про те, що до опрацювання визначення поняття строків зверталися багато вчених, і з розвитком науки кримінально-процесуального права дане поняття все більше розширювалося за рахунок включення до нього тих властивостей кримінально-процесуальних строків, якими не володіє категорія часу.

У переважній більшості підручників з кримінального процесу автори у загальній частині традиційно не приділяють достатньої уваги складній і важливій проблемі дослідження строків, насамперед, поняттю кримінально-процесуальних строків, класифікації та порядку їх обчислення, що навряд чи можна визнати правильним.

Деякі автори лише фрагментарно акцентують свою увагу на тому, що значна частина дій і рішень органів, що здійснюють кримінальне судочинство, а також осіб, які беруть в ньому участь, обмежена строками, інші – обмежуються лише твердженням про те, що у кримінальному процесі передбачені встановлені законом строки вчинення певних процесуальних дій.

Аналізуючи думки вчених  М.О. Чельцова, С. Канарського, Н.Калашникової, 

О.О. Чувільова, С.П. Щерби, В.М. Тертишника та інших, приходимо до висновку, що строком є певний проміжок часу, протягом якого повинна бути виконана та чи інша процесуальна дія.

Конкретизуючи визначення поняття строку у кримінальному процесі,        І.М. Гуткін, Л.А. Маріупольський, І.М. Шереметьєв, В.Т. Томін, Р.Х Якупов,  В.А. Дунін, О.Р. Михайленко висловлюють думку, що під кримінально-процесуальним строком слід розуміти встановлений законом час, протягом якого органи дізнання, органи досудового слідства, прокуратури, суду та учасники процесу не тільки повинні (зобов’язані), але і можуть (мають право) вчинити конкретні процесуальні дії.

Оскільки кримінально-процесуальне законодавство передбачає також строки утримання від вчинення певних процесуальних дій (наприклад, при застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного обвинувачення йому має бути пред’явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред’явлене, запобіжний захід скасовується – ч. 4 ст. 148 КПК); розгляд справи в суді не може бути розпочатий раніше трьох діб з моменту вручення підсудному під розписку копії обвинувального висновку – ч. 1 ст. 254 КПК та ін.), такі вчені як А.К. Гаврилов, Р.Х. Якупов, В.А. Пономаренков, М.А. Громов, Ю.В. Францифоров, Ю.Ф. Петрунін правильно зазначають, що кримінально-процесуальний строк – це проміжок часу, протягом якого повинна бути здійснена кримінально-процесуальна дія або необхідно утриматися від її здійснення. 

Для визначення поняття строку в широкому розумінні необхідно насамперед зазначити, що процесуальними строками є строки, встановлені не тільки законами [8, 9], але і відомчими підзаконними нормативними актами (наказами, вказівками, інструкціями Генеральної прокуратури, МВС України тощо), в яких встановлюються певні строки для виконання деяких процесуальних дій, дотримання яких дає можливість уникнути порушень строків їх провадження, встановлених законом. У тих випадках, коли закон не містить прямих вказівок про строки виконання тих чи інших дій, відомчі нормативні акти, враховуючи інтереси та цілі розслідування кримінальної справи, заповнюють прогалину і встановлюють час, протягом якого повинна бути виконана певна процесуальна дія. З цього приводу С.Б. Фомін вірно зазначає, що процесуальні строки, встановлені рішеннями слідчого, прокурора й суду, як і визначені законом або відомчим підзаконним актом, однаково обов’язкові для виконання. У разі потреби вони забезпечуються силою державного примусу. Відмінність строків, визначених у законі, від встановлених відповідними рішеннями органів і осіб полягає лише у тому, що перші розраховані на всі випадки виникнення правовідносин певного виду, другі є обов’язковими лише у даних правовідносинах. При цьому важливо мати на увазі, що строки, встановлені рішеннями, лише тоді обов’язкові, якщо ці рішення є законними. Це значить, що такі рішення повинні спиратися на відповідні правові норми, що наділяють особу, яка приймає подібне рішення, відповідними повноваженнями. 

8.       Гуляев А.П. Следователь в уголовном процессе.– М.: Юрид. лит., 1981. – 192 с

9.       Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4 т. – М.: Рус., яз., 1989–1991. – Т. 4: Р–V. – 1991. – 683 с.

М. Годунов, Т.Г. Морщакова, С.П. Сереброва, Г.В. Юркова при визначенні поняття строку слушно зосереджують увагу на тому, що строки є різновидом кримінально-процесуальних  гарантій.

 Так, М. Годунов зазначає, що строки у кримінальному судочинстві – це час, встановлений законом для здійснення визначеної (або певної) судової дії, або час, протягом якого зберігається та чи інша процесуальна гарантія [10].

С.П. Сереброва, даючи визначення процесуальних строків, зазначає, що це встановлені кримінально-процесуальним законом проміжки часу, призначені для здійснення (чи нездійснення) певних процесуальних дій, які представляють собою процесуальні гарантії.

У такому ж плані, але трохи докладніше висловлюється Т.Г. Морщакова, яка  вважає, що встановлені  в  кримінально-процесуальному  законодавстві  строки  єскладовою частиною в системі діючих процесуальних гарантій і служать разом з іншими процесуальними засобами досягненню завдань кримінального судочинства у кожній справі.

 У свою чергу, Г.В. Юркова підкреслює, що чітка законодавча регламентація кримінально-процесуальних строків – це важлива гарантія прав і законних інтересів учасників процесу, що полягає в обмеженні часу для виконання тих чи інших процесуальних дій.

Незважаючи на те, що різні автори дають, як правило, дещо відмінні один від одного визначення, кожне з них, як вірно зазначає І.В. Маслов, вказує на наступні властивості кримінально-процесуальних строків: 1) кримінально-процесуальний строк є встановлений кримінально-процесуальним законом, підзаконним нормативним актом або рішенням уповноваженої на те посадової особи період (проміжок, відрізок) часу, що має у своїй основі властивості філософської категорії часу: безперервність, порядок подій, що змінюють одна одну, плин від минулого через сьогодення до майбутнього та ін.; 2) через свій формалізований припис закону, характер його тривалості, порядок обчислення, продовження, зупинення, поновлення, кримінально-процесуальний строк здобуває ряд властивостей, які не притаманні часу; 3) в період часу, що складає процесуальний строк, суб’єкти кримінально-процесуальних відносин мають право або зобов’язані вчинити певні процесуальні дії або утриматися від їх вчинення і, таким чином, процесуальні строки по своїй суті є різновидом кримінально-процесуальних гарантій.