інтелектуальна властність

     Рівень комп'ютерного піратства (відношення кількості одиниць піратського програмного забезпечення до загальної кількості програмного забезпечення, що використовується) в Україні та країнах СНД (крім Росії) у 2004 р. становив 91 %, що на 1 % нижче, ніж у Китаї та В'єтнамі. В Індонезії він становив 88 %, у Росії — 87 %, Польщі — 68 %, Естонії — 54 %, США—22%.

    Незважаючи на те, що в США рівень піратства найнижчий у світі, ця країна лідирує за збитками від контрафакції, які становлять 6,5 млрд. дол. (23 % від світових), 3,8 млрд. дол. втрачає щороку Китай, 2,3 млрд. дол. — Франція, 1,9 млрд. дол. — Німеччина, 1,6 млрд. дол. — Японія, 1,1 млрд. дол. — Росія. Таким чином, визначальним фактором розміру збитків є не стільки рівень піратства, скільки обсяг ринку програмного забезпечення в країні. Наприклад, 91 % програмного забезпечення, встановленого в Україні, в 2003 р. було піратським, що завдало збитків на суму 92,1 млн дол. (0,32 % загальносвітових)2.

    У дослідженні "Зростання глобальної економіки: переваги зменшення комп'ютерного піратства", оприлюдненому у 2003 р. незалежною аналітичною агенцією IDC та Асоціацією виробників програмного забезпечення BSA, зазначається, що зменшення рівня піратства у світі на 10 % сприятиме збільшенню обсягів світового ринку на 400 млрд. дол., забезпеченню податкових надходжень на суму 64 млрд. дол. та створенню 1,5 млн додаткових робочих місць. За умови зменшення піратства в Європейських країнах на 10 % до 2006 р. можливим є отримання 20 млрд. дол. податкових надходжень, 250 тис. нових робочих місць і подвоєння обсягу IT ринку. Зменшення рівня піратства в Україні на 10 % (з 87 % до 77 %), на думку авторів дослідження, дасть змогу до 2000 р. збільшити ринок IT до 1,1 млрд. дол., додатково залучити до економіки країни 600 млн дол. та отримати 47 млн дол. податків і 5 тис. нових робочих місць 3.

     У зв'язку з цим вітчизняні та зарубіжні дослідники звертають увагу на необхідність не стільки жорсткого, скільки ефективного та надійного режиму охорони прав інтелектуальної власності, здатного забезпечити баланс інтересів різних країн, гармонізацію національних законодавств і плідне міжнародне співробітництво у цій сфері. Останніми роками найважливіші заходи у сфері міжнародних економічних відносин і міжнародного права були спрямовані на подальший розвиток та удосконалення інституційного механізму комерціалізації та охорони прав інтелектуальної власності, спрощення процедури отримання такої охорони, визнання ключової ролі прав інтелектуальної власності у зростанні соціально-економічного добробуту та культурного розвитку народів світу.

Сучасні дослідники виокремлюють чотири основні  форми придбання прав інтелектуальної  власності в умовах транснаціональної  інноваційної діяльності: ліцензування; прямі іноземні інвестиції; заснування спільних підприємств; злиття (поглинання).

     На сьогодні інтелектуальна власність є об'єктом багатьох міжнародних угод, найважливіша з яких — Конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (Convention establishing the World Intellectual Property Organization), підписана в Стокгольмі 14 липня 1967 p., яка вступила в дію в 1970 р. В основу Конвенції було покладено ідею широкого співробітництва і взаємодопомоги держав при збереженні незалежних національних систем охорони та захисту прав інтелектуальної власності.

    Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ, World Intellectual Property Organization, WIPO), спеціалізована установа у системі ООН, міжурядова організація, що регулює міжнародну систему охорони прав інтелектуальної власності та виконує адміністративні функції щодо багатосторонніх угод з приводу її правових та економічних аспектів. Станом на 27 вересня 2004 р. членами ВОІВ була 181 країна. Україна є членом цієї організації з 26 квітня 1970 р.

    ВОІВ — незалежна фінансова організація, оскільки внески держав-членів становлять лише 5—6 % від її щорічних надходжень. Основні фінансові надходження ВОІВ пов'язані з оплатою послуг наданих приватному секторові (депонування міжнародних патентних заявок, міжнародна реєстрація торговельних марок і промислових зразків, сплата за послуги арбітражу тощо).

   У 2004 р. у Брюсселі за сприяння ВОІВ спільно зі Світовим альянсом бізнес-лідерів у боротьбі з контрафактною продукцією (GBLAAC), Міжнародною асоціацією торгових марок (INTA), Міжнародною асоціацією управління безпекою (ISNA) та іншими впливовими міжнародними організаціями відбувався Перший Всесвітній конгрес із боротьби з підробками товарів і торговельних марок.

    Важливу роль у регулюванні міжнародних відносин у сфері інтелектуальної власності відіграє Світова організація торгівлі (COT, World Trade Organization, WTO), яка надає цим питанням першочергового значення.

Процес  створення системи міжнародних  економічних відносин, побудованих  на узгоджених правилах лібералізації  зовнішньоекономічної діяльності і  світової торгівлі зокрема, пройшов  складний шлях розвитку.

    З 1948 до 1994 р. провідну роль у регулюванні міжнародної торгівлі відігравала Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ) — багатостороння міжнародна угода, яка визначала принципи і правові норми торговельних відносин країн-учасниць на основі пристосування національного зовнішньоторговельного законодавства до єдиних вимог.

За майже  півстолітню історію ГАТТ було проведено  вісім раундів багатосторонніх  торговельних переговорів. Протягом перших трьох десятиріч діяльність ГАТТ була зосереджена на лібералізації  міжнародної торгівлі шляхом взаємного  зниження митно-тарифного захисту. Але одночасно зі зниженням митних бар'єрів у світовій торгівлі з'явилися  проблеми, пов'язані з нетарифними  обмеженнями, що потребували спільного  розв'язання. З цієї причини в  ході VII Токійського раунду багатосторонніх  переговорів (1973—1979 pp.) сфера регулювання ГАТТ була значно розширена. Було укладено пакет угод щодо врегулювання правил митної оцінки, технічних бар'єрів у торгівлі, імпортного ліцензування, введення антидемпінгових компенсаційних мит тощо.

    Однак, незважаючи на досягнуті успіхи, в регулюванні міжнародної торгівлі залишилось багато невирішених питань, більше того, поступово почали накопичуватися нові проблеми. Розвиток світогосподарських зв'язків, НТР І поглиблення валютно-фінансового співробітництва сприяли зростанню самостійної ролі й експортного потенціалу сфери послуг (телекомунікаційних, банківських, страхових, туристичних, транспортних) у міжнародній економіці. На початку 80-хроків загострилися питання торговельних аспектів прав інтелектуальної власності внаслідок зростання масштабів торгівлі товарами з підробленими товарними знаками, відео-, комп'ютерного піратства, використання чужих наукових і конструкторських розробок.

    За цих обставин відсутність загальновизнаних правил у світовій торгівлі послугами та міждержавних домовленостей щодо охорони прав інтелектуальної власності гальмує подальший розвиток міжнародних економічних відносин. Виникла також потреба у створенні ефективного міжнародного інституту, який був би в змозі охопити багатосторонніми уго­дами широкий спектр міждержавних торговельно-економічних зв'язків і мати широке коло повноважень у врегулюванні світової торгівлі.

    Обговоренню цих складних старих і нових проблем була присвячена робота VIII Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів, який тривав найдовше, — з 1986 до 1993 р. У результаті семирічних переговорів було розроблено та узгоджено пакет із 28 домовленостей та юридичних норм. Ці угоди охопили широке коло різноманітних видів діяльності й уперше набули комплексного характеру, включивши до сфери міжнародного регулювання торгівлю послу­гами, а також питання захисту прав інтелектуальної власності, інвестицій, пов'язаних із торгівлею тощо.

Важливим  результатом Уругвайського раунду стало створення Світової організації  торгівлі, до компетенції якої увій­шли нові (раніше не регульовані в рамках ГАТТ) питання. На сьогодні СОТ припадає роль міжнародного форуму для про­ведення  торговельних переговорів, арбітра  міждержавних торговельних суперечок  і здійснює нагляд за широким спектром торговельно-політичних угод, маючи  набагато ширші повноваження завдяки  вдосконаленню низки процедур щодо прийняття рішень. Водночас СОТ є  інституційним механізмом реалізації домовленостей Уругвайського раунду.

Інтернаціоналізацію правової охорони промислової власності  започаткувала Паризька конвенція  про охорону промислової власності (20 березня 1883 p.), яка заснувала Союз із промислової власності. Метою  Конвенції стала гармонізація законодавства  щодо промислової власності на міжнародному рівні, створення умов, які полегшують громадянам та організаціям окремих  держав придбання та захист прав на об'єкти промислової власності.

Пізніше було підписано ще п'ять спеціальних  угод, які розвинули ідеї та принципи Паризької конвенції, зокрема: 

— Мадридську угоду про міжнародну реєстрацію знаків (1891); 

— Мадридську угоду щодо недопущення фальшивих  або таких, що можуть ввести в оману, позначень товарів (1891); 

— Гаазька  угода про міжнародне депонування  промислових зразків (1925); 

— Ніццьку  угоду про міжнародну класифікацію товарів і послуга метою реєстрації знаків (1957); 

— Лісабонську  угоду про охорону найменування місць походження та їх міжнародну реєстрацію (1958).

Станом  на 24 вересня 2004 р. учасницями Паризької  конвенції є 168 держав. Україна приєдналась  до Паризької кон­венції у грудні 1991 р. 

    Відносно охорони промислової власності громадяни кожної країни Союзу користуються в усіх інших країнах Союзу тими ж привілеями, що надаються тепер чи будуть надаватись згодом відповідними законами власним громадянам, не обмежуючи при цьому прав, спеціально передбачених цією Конвенцією. Виходячи з цього, їхні права будуть охоронятися так само, як і права громадян цієї країни, і вони будуть користуватися тими ж законними засобами захисту від будь-якого посягання на їхні права, якщо при цьому дотримуються умови та формальності, приписувані власним громадянам.

     Розвиток міжнародної патентної системи у XX ст. був підпорядкований довгостроковій меті забезпечення ефективних механізмів регулювання міжнародних відносин у сфері інтелектуальної власності шляхом запровадження простих, своєчасних і надійних процедур охорони й захисту прав інтелектуальної власності, створення стимулів для інновацій, міжнародного ліцензування, комерційних угод та інших способів поширення нових знань, інформації, технологій.

Важливим  етапом на цьому шляху стало підписання представниками 50 країн у Вашингтоні у 1970 р. Договору про патентну кооперацію (РСТ — Patent Cooperation Treaty), який набрав чинності 24 січня 1978 р. і сприяв міжнародному співробітництву щодо подання патентних заявок, пошуку та проведення експертизи, а також поширення технічної інформації, що міститься в заявках. На сьогодні Договір РСТ є наріжним каменем міжнародної патентної системи. Країни, що приєдналися до цієї системи, мають можливість шляхом подання однієї патентної заявки за процедурою РСТ одержати патентну охорону в 126 країнах — учасницях цієї системи. З лютого 2004 р. ВОІВ запроваджені нові послуги, які дозволяють здійснювати подання заявок в електронній формі, водночас скорочено розмір мит у рамках РСТ.

Національний  етап передбачає видачу патенту національним патентним відомством відповідно до національного законодавства та процедур.

Міжнародний етап передбачає: встановлення міжнародної  системи подання лише однієї заявки в одне патентне відомство однією мовою; проведення формальної експертизи міжнародної заявки цим патентним  відомством; проведення міжнародного пошуку та написання відповідного звіту, який доводиться до відома заявника, а  згодом публікується; централізовану публікацію міжнародних заявок, міжнародних  звітів про пошук тощо; у деяких випадках міжнародну попередню експертизу.

На сьогодні активно розвивається також міжнародне оформлення заявок за процедурою РСТ, згідно з якою заявки однієї країни, подані за цією процедурою, можуть діяти  у всіх країнах, які приєдналися  до Договору патентної кооперації. Якщо на початку 70-х років минулого століття до цього договору приєдналися лише 18 країн-засновниць, то тепер їх уже 123. Кожна з них гармонізувала своє інституційне середовище з метою узгодження міжнародного та національного рівнів подання заявки.

У 1994 р. у Москві була підписана Євразійська  патентна конвенція, згідно з якою було створено Євразійське патентне відомство  та ухвалено рішення про видачу єдиного  патенту, що діє на території країн — учасниць Конвенції.