Розробити окремі пропозиції щодо вдосконалення обліку в СТОВ “Відродження” Казанківського району

В Україні, згідно зі статтею 3 Закону України “Про оплату праці”, мінімальна заробітна плата визначається як плата за просту, некваліфіковану працю, нижче за яку не може провадитись оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці. В статті 9 цього ж Закону говориться, що мінімальна зарплата встановлюється в розмірі, не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу [4].

З 1 січня 2003 року, за рішенням Верховної  Ради України було встановлено розмір мінімальної заробітної плати у  розмірі 185 гривень, а з 1 вересня 2004 року розмір мінімальної заробітної плати встановлено у розмірі 237 гривень.

Згідно з “Концепцією дальшого реформування оплати праці в Україні” передбачається поетапне наближення розміру  мінімальної заробітної плати до прожиткового мінімуму [22].

Справедлива думка доктора економічних наук Шевченка Л. про те, що: “Мінімальна заробітна плата має виконувати насамперед функцію соціального захисту, виступати державною соціальною гарантією. І саме на реалізацію цієї функції спрямовується встановлення рівня мінімальної заробітної плати [50, с.30-31].

Важливою подією в області оплати праці є прийняття Положення (стандарту)  бухгалтерського обліку 26 “Виплати працівникам”, що визначає методологічні  засади формування в бухгалтерському  обліку інформації про виплати (у  грошовій і не грошовій формах) за роботи, виконані працівниками, та її розкриття у фінансовій звітності [40]. Але на нашу думку воно потребує удосконалення і деталізації

Після того, як економіка України  почала реформуватися у напрямі  переходу до різноманітності форм власності й відмови від адміністративно – командної системи управління, дедалі наочнішою стає  невідповідність між усезростаючим рівнем змін в економіці та відносною стабільністю державної системи пенсійного забезпечення. Така штучно утримувана стабільність, а також певні потреби дещо модифікувати цю систему, щоб пристосувати до потреб окремих прошарків суспільства, призвели до накопичення низки проблем і посилення кризових явищ у цій сфері.

Як стверджує кандидат економічних  наук Партин Г.О. рівень і якість

пенсійного забезпечення є важливою складовою економічного та соціального  розвитку. У більшості розвинених країн світу пенсійне забезпечення здійснюється із трьох основних джерел: державних пенсійних систем (у  межах державного пенсійного страхування ), пенсійних систем підприємств – роботодавців, що створюють корпоративні пенсійні фонди, і через індивідуальні накопичення у незалежних пенсійних фондах, страхових компаніях на інших фінансових організаціях. Старіння населення,  постійна тенденція до зростання числа осіб пенсійного віку, що спостерігається у промислово розвинених країнах, накладає значне соціальне й фінансове навантаження на держави і є причиною підвищеної уваги до розвитку недержавних пенсійних фондів [32, с.144].

В Україні питання пенсійного забезпечення регулюється Законом України “Про загальнообов¢язкове державне пенсійне страхування”,  прийнятий 9.07.2003 р.№1058-ІV [5].

Цей Закон розроблений відповідно до Конституції України та Основ  законодавства України про загальнообов¢язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми  функціонування системи загальнообов¢язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплат пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічниих пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим Законом.

Згідно зі статтею 2 вище зазначеного  Закону система пенсійного забезпечення в Україні складається з трьох  рівнів.

Перший рівень – солідарна система  загальнообов¢язкового державного пенсійного страхування, що базується на засадах солідарності і субсидування та здійснення виплати пенсій і надання соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду.

Другий рівень – накопичувальна система загальнообов¢язкового державного пенсійного страхування, що базується на засадах накопичення коштів застрахованих осіб у Накопичувальному фонді та здійснення фінансування витрат на оплату договорів страхування довічних пенсій і одноразових виплат.

Третій рівень – система недержавного пенсійного забезпечення, що базується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об¢єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання громадянами пенсійних виплат на умовах та в порядку, передбачених законодавством про недержавне пенсійне забезпечення.

Розглядаючи систему оплати праці  та систему пенсійного забезпечення доцільно також згадати про фонди  соціального страхування, до складу яких входять:

• Фонд соціального страхування у зв¢язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;
• Фонд соціального страхування на випадок безробіття;
• Фонд соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спрчинили втрату працездатності.

 Діяльність цих Фондів регулюється відповідними Законами України [7,8,9].

Цікаві зміни відбулися у  сфері оподаткування доходів  громадян. 13 липня 2000 року Верховна Рада України розглянула у першому, а 29 листопада 2001 року – у другому  читанні проект Податкового кодексу  України .І, нарешті, 22 травня 2003 року Верховна Рада України прийняла довгоочікуваний Закон “Про податок з доходів фізичних осіб”, який введено в дію з 1 січня 2004 року.

“Механізм оподаткування фізичних осіб, запропонований у прийнятому законі, суттєво відрізняється від раніше діючої  системи оподаткування, оскільки встановлення єдиної ставки оподаткування суттєво

зменшило податковий тиск [27, с.15].

На нашу думку єдина ставка оподаткування  спростила механізм справляння податку.

За попередніми розрахунками, від  податку на доходи фізичних осіб очікуються надходження на загальну суму близько 10 млрд гривень. Слід сподіватися й на чимало інших позитивів. Насамперед поміркована ставка оподаткування доходів фізичних осіб сприятиме вихованню правової культури у платників податків, змінить думку і ставлення громадян до податкового законодавства, допоможе їм усвідомити обов¢язковість сплати податків. В умовах активного формування приватного сектору економіки застосування максимальної ставки оподаткування у розмірі 15  % створить і сприятливіші умови для розвитку підприємницької діяльності громадян.

Розглядаючи питання оплати праці  доцільно згадати про відпустки, що відіграють не останню роль в  організації праці. Надання відпусток  регулюється Законом України  “Про відпустки” від 15 листопада 1996 року №504/96-ВР з наступними змінами і доповненнями [15].

Для відшкодування наступних (майбутніх) витрат на виплату відпусток працівникам  створюються забезпечення, що є різновидом зобов¢язання.

Методологічні засади формування в  бухгалтерському обліку інформації про зобов¢язання регламентує П(С)БО 11 “Зобов¢язання”. Воно визначає, що забезпечення – це зобов¢язання з невизначеними сумою або часом погашення на дату балансу [39].

До прийняття нових законодавчих актів щодо оподаткування доходів  громадян порядок утримання прибуткового податку визначався Декретом Кабінету Міністрів України від 26.12.92 року №13-92 “Про прибутковий податок з громадян”, Інструкцією про прибутковий податок з громадян, затвердженою наказом ДПІ України від 21.04.93 року №12 (зі змінами і доповненнями) [2,15].

Відповідно до статей 8 і 9 Декрету  оподаткування доходів громадян, отриманих ними за місцем основної роботи, провадиться у джерела  виплати таких доходів, тобто  підприємствами, установами, організаціями  всіх форм власності, фізичними особами - суб¢єктами підприємницької діяльності, з якими громадяни перебувають у трудових відносинах.

Раніше обчислення податку протягом року провадилось виходячи із суми місячного сукупного оподаткованого доходу за основною шкалою ставок, встановленою Указом Президента України від 13.09.94 року № 519/94 (зі змінами і доповненнями).

 З прийняттям Закону України  “Про податок з доходів фізичних  осіб” впроваджена нова, єдина  ставка оподаткування, що з  1 січня 2004 року становить 13% від суми доходу, а з 1 січня 2007 року планується становити ставку на рівні 15% [6].

Особливої уваги при розгляді нового Закону слід приділити поняттю соціальної пільги, що надається громадянам, дохід  яких не досягає розміру 510 гривень  в розмірі 61,50 гривень.

 Прийняття цього Закону є важливим етапом у встановленні соціальної справедливості з питань оподаткування.

Розрахунки з оплати праці являються  одним з основних об¢єктів бухгалтерського обліку. В усі часи дана тема була актуальною, так як заробітна плата є основним стимулом працівників, які безпосередньо беруть участь у процесі виробництва. Витрати на оплату праці – складова собівартості, і прямо впливають на результати фінансово – господарської діяльності підприємства, але їх збільшення при нормальній організації виробничого процесу є наслідком підвищення рівня продуктивності праці, якості продукту, доходу підприємства.

Підсумовуючи вище наведену інформацію про розрахунки з оплати праці  слід відмітити, що дана тема на сучасному  етапі є актуальною і одночасно  складною і багатогранною. Чіткого вирішення проблеми ще не досягнуто. Тому її обговорення і пошук шляхів виходу із скрутного становища триватиме і далі на сторінках періодичних видань.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Роль праці та її оплати в аграрному секторі економіки.

                                   

Умови життя населення в сільській  місцевості завжди були значно гіршими, ніж у міських поселеннях. З  посиленням економічної кризи це відставання ставало все більш  відчутним і, як наслідок, соціальна  інфраструктура села все більше занепадає.

Нинішній стан, в якому знаходиться  сільське господарство та інші галузі агропромислового комплексу, потребує обгрунтування стратегічних напрямів аграрної політики з метою припинення спаду і забезпечення нарощування  обсягів виробництва, здійснення соціально – економічних перетворень в соціальних відносинах. Тобто, в нових умовах виникає нагальна потреба в опрацюванні соціально – економічного механізму мотивації праці та розподільних відносин в агропромисловому комплексі.

Загальне регулювання трудових відносин незалежно від форм власності і виду діяльності підприємства здійснюється за нормативними документами: Кодексом законів про працю України, Законами України “Про оплату праці”, “Про колективні договори й угоди”, “Про підприємства в Україні”.

У період переходу сільськогосподарського виробництва до ринкової економіки  постала проблема нарощування обсягів  ресурсів, підвищення ефективності галузі, створення належних соціальних умов життєдіяльності трудівників села, розвитку їх особистості [41, с.17].

Основна маса науковців, що досліджують  стан трудових ресурсів та їх використання, наголошують на тісному взаємозв¢язку і залежності загального стану економіки з рівнем життя населення, який в свою чергу є залежним від доходів працівників, що в багатьох випадках складаються лише з заробітної плати, отже вона є основою благополуччя людей та основним стимулом, що спонукає дієздатне населення до праці [18, с.102].

Здебільшого робітники пов¢язують більш високу оцінку своєї діяльності з відповідною винагородою. На початку CC століття була панівною думка про безпосередній стимулюючий вплив заробітку. Пізніші дослідження соціальних психологів показали, що грошова винагорода опосередковується соціальними установками працівників, а отже, її стимулюючий вплив носить непрямий характер. Але практично всі дослідники виділяють мотиваційну цінність грошової винагороди (заробітку), причому останнє здатне, на їх думку, задовольняти людські потреби більш низького порядку (існування та захисту), а частина вчених вважає, що за допомогою грошових доходів людина задовольняє і більш високі потреби. Крім того, постійно порівнюючи характер своїх зусиль з рівнем винагороди як грошової, так і моральної, працівник оцінює, наскільки справедливо з ним обійшлися роботодавці та суспільство [29, с.13].

Неможливо не погодитися з думкою Саблука П. Т., який стверджує: “І досі кризові явища, якими супроводжувалися трансформаційні процеси в економіці  завдають відчутних збитків. Заробітна  плата сільських працівників (в  середньому 111 гривень) є найнижчою порівняно з іншими галузями економіки ї становить менше половини від середнього рівня заробітної плати в Україні. Крім того, рівень реальної заробітної плати, незважаючи на певні позитивні зрушення в економіці, що відбулися протягом останніх років, продовжує знижуватися [42, с.125].

Ця думка підтверджується висловом Президента України на Всеукраїнській нараді з питань стратегії розвитку аграрного сектора економіки, де він стверджує: “Важливим пріоритетом  у розвитку аграрного сектора  залишається розв¢язання соціальних проблем села. Найгостріша з

 них – заробітна плата  селян, яка найнижча серед галузей.  Досі не погашено заборгованість  із зарплати. Хоча залишилося  зовсім небагато – 340 мільйонів  гривень, але темпи погашення  різко сповільнилися [25, с.3].

Обговорюючи питання оплати праці  в сільському господарстві треба  погодитися з думкою кандидата економічних  наук Бородіною О. М., яка відзначає, що: “На такому низькому рівні заробітна плата не може бути достатнім джерелом інвестування в індивідуальний людський капітал, в його

нагромадження та якісне оновлення. Більше того заробітна плата та механізм соціального захисту селян нездатні виконувати свою основну функцію  – створювати умови для забезпечення рівня життя, гідного людини, а  також формування людського капіталу в сім¢ї” [1, с.106].