Продуктивність праці в аграрних підприємствах і фактори їх підвищення

      Отже, наведений метод проведення факторного аналізу на основі кореляційного рівняння забезпечить усунення недоліків методу ланцюгових підстановок та дозволить підняти економічні дослідження на якісно новий рівень, розширити можливості методології економічного аналізу. 
 

РОЗДІЛ 3. РЕЗЕРВИ ТА ШЛЯХИ ЗРОСТАННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ 

3.1 Технологічні чинники  підвищення продуктивності  праці 

      У радянські часи всім аспектам підвищення продуктивності праці приділялася  значна увага. Економічна політика базувалася на засадах марксистської політичної економії, що вважала підвищення продуктивності праці основним, якщо не єдиним джерелом економічного розвитку. Постійно згадувалося ленінське висловлення про те, що «Производительность труда – это, в последнем счёте, самое важное, самое главное для победы нового общественного строя». В усіх планах розвитку народного господарства, від п’ятирічних загальносоюзних до річних планів підприємств, колгоспів наводилися показники зростання продуктивності праці.

      На  загальноекономічному народногосподарському  рівні найбільш узагальнюючим вважався показник суспільної продуктивності праці. Від визначався як співвідношення виробленого національного доходу до чисельності працюючих, зайнятих у галузі матеріального виробництва, тобто на основі «чистого продукту». У промисловості будівництва, сільському господарстві продуктивність праці розраховувалася на основі «валового продукту» як співвідношення показників валової продукції цих галузей до чисельності працюючих у них. Показники зростання продуктивності праці постійно наводились у союзних та статистичних довідниках.

      Підвищення  продуктивності праці є головним чинником подолання економічного спаду, забезпечення стійкого і потужного  економічного зростання та підвищення рівня життя населення.

      Теоретична  значимість дослідження продуктивності праці зумовлена тим, що в загальному баченні, економічна наука досліджує шляхи найбільш ефективного використання ресурсів для задоволення потреб суспільства. При цьому значна увага належить праці як визначальному фактору виробництва.

      З практичної точки зору актуальність дослідження полягає в тому, що більш висока продуктивність характеризує більш ефективну форму економічного управління. Досягнутий рівень продуктивності суспільної праці виступає індикатором якості державного регулювання економічних процесів.

      Спад  продуктивності суспільної праці в 90-ті рр. мав стати сигналом для  вжиття відповідних рішучих заходів  уникнення таких ситуацій у подальшому. Однак досі не розроблено чітких рекомендацій щодо управління продуктивність праці  та створення відповідних інституційних умов для її підвищення. Це стало однією з причин вступу України у нову економічну кризу.

      Різні аспекти цієї проблеми досліджували: О. Грішнова, А. Ревенко,   А. Колот, Б. Генкін, А. Щербаков, Р. Яковлева, А. Ласкавий, Е. Лібанова,     В. Дієсперов та іншу вчені.

      Водночас  досі невирішеними залишаються проблеми формування механізму системного управління продуктивністю праці, зокрема методики її вимірювання та оцінки динаміки на макроекономічному рівні.

              Трудові ресурси в сільському господарстві досить обмежені, що ж стосується продуктивності праці, то можливості її росту, по суті, безмежні. Для успішного рішення різноманітних економічних і соціальних завдань, що стоять перед країною, немає іншого шляху, крім прискореного росту продуктивності праці, різкого підвищення ефективності всього суспільного виробництва. Особливо важливе значення таке положення має для сільського господарства, де весь приріст продукції забезпечується за рахунок підвищення продуктивності праці. Це ключове питання розвитку економіки сільського господарства.

     Підвищення  продуктивності праці прямо й  безпосередньо пов'язане з досягненнями науково-технічного прогресу, зі здійсненням  всебічної інтенсифікації виробництва.

     Інтенсифікація, а отже, і підвищення фондо- і енергооснащеності праці дозволяють у першу чергу заощаджувати живу працю, знижувати його витрати. На практиці це виражається в зростанні оброблюваних площ і поголів'я тварин на працівника, у зниженні витрата праці на одиницю земельної площі й на голову худоби й т.д.

     Підвищення  рівня технічної оснащеності  сільського господарства завдяки поліпшенню якості проведення робіт дотриманню оптимальних строків їхнього  виконання сприяє не тільки скороченню потреби в праці, але й росту  врожайності культур, продуктивності тварин.

     При насиченні сільського господарства технічними засобами, на жаль, не враховується специфіка сільськогосподарського виробництва: сезонність використання багатьох видів техніки, мобільність  робочих процесів, переміщення техніки  й вантажів усередині господарства, велика розмаїтість машин, знарядь для виробництва зерна, картоплі, інших культур і т.д. Практика передових господарств і закордонний досвід свідчать, що фондоозброєності праці в сільському господарстві повинна бути не нижче, а приблизно в 2 рази вище в порівнянні із промисловістю.

     Один  з основних шляхів росту продуктивності праці складається в прискоренні  переходу до комплексної механізації  й автоматизації виробничих процесів. Комплексна механізація дозволяє різко  скоротити витрати праці на одиницю продукції.

     Основні польові роботи повністю механізовані. Зросла технічна оснащеність сільського господарства сприяла переходу до оброблення ряду сільськогосподарських культур  по інтенсивних технологіях. Однак  створювана нова техніка не завжди відповідає пропонованим до неї вимогам, у результаті порушується технологія виробництва, допускаються більші втрати врожаю при збиранні. Повільно знижуються витрати ручної праці.

     Прискорення темпів механізації трудомістких процесів - одне з головних соціально-економічних завдань на найближчий час. Має бути здійснення заходу щодо заміни старих машин і устаткування новими, більше продуктивними.

     В одержанні максимальної кількості  сільськогосподарської продукції  при мінімальних витратах праці  на її одиницю важливу роль грає раціональне розміщення виробництва по території країни, насамперед у тих природних зонах, де за інших рівних умов забезпечується більше висока продуктивність праці.

     З ростом інтенсивності зростає цінність сільськогосподарської хвилини. Втрата її в гарячу пору приводить до більших втрат, які не надолужиш і годиною. Тому важливо домагатися, щоб жодна хвилина трудового часу не пропала, давала додаткову продукцію.

     До  числа факторів росту продуктивності праці ставиться строге дотримання трудової дисципліни. Кожний працівник зобов'язаний дотримувати технології виробництва, виконувати плани, установлені норми виробітку, дбайливо ставитися до техніки, устаткуванню й матеріальним цінностям - кормам, насінням, паливу, виконувати розпорядження керівників, строго дотримуватися правил охорони праці, дотримувати техніки безпеки.

     Матеріально-технічні фактори пов’язані з використанням  нової техніки, прогресивних технологій, нових видів сировини і матеріалів.

     Головне джерело всебічного і послідовного підвищення продуктивності праці — науково-технічний прогрес. За оцінками вітчизняних і зарубіжних учених, приріст продуктивності праці на дві третини забезпечується за рахунок науково-технічного прогресу. Під науково-технічним прогресом мають на увазі здобуття нових знань, що дають змогу по-новому комбінувати наявні ресурси з метою збільшення кінцевого випуску продукції.

     На  практиці науково-технічний прогрес  і інвестиції тісно взаємозв’язані, тобто для впровадження у виробничий процес досягнень науково-технічного прогресу потрібно спрямувати інвестиції насамперед на реконструкцію і технологічне переозброєння діючих виробництв, підвищення частки затрат на активну частину основних виробничих фондів — машини, обладнання.

     Комплекс  матеріально-технічних факторів та їх вплив на рівень продуктивності праці можна охарактеризувати наступними показниками:

• енергоозброєність праці — споживання всіх видів енергії на одного промислового робітника;
• технічна озброєність праці — об’єм основних виробничих фондів, що припадають на одного робітника;
• електроозброєність праці — споживання електроенергії на одного промислового робітника;
• рівень механізації і автоматизації — частка робітників, зайнятих механізованою і автоматизованою працею;
• хімізація виробництва — частка хімізованих процесів у загальному об’ємі виробництва, прогресивних матеріалів і хімічних процесів.

      Необхідно враховувати, що у розвитку економіки  може виникнути ситуація, коли, незважаючи на збільшення обсягу використовуваного  основного капіталу (що є умовою підвищення продуктивності праці), продуктивність праці падатиме. Відбувається це у випадку, коли чисельність робочої сили зростає скоріше, ніж сукупний обсяг капіталу, тобто в результаті зменшення фондоозброєності праці робітників.

      Уповільнення  темпів підвищення продуктивності праці може бути зумовлено браком капіталовкладень у розвиток інфраструктури (наприклад, шосейні дороги, мости, аеропорти, системи водопостачання).

      Окреме  місце серед матеріально-технічних  факторів належить підвищенню якості продукції. По-перше, задоволення суспільних потреб здійснюється меншими затратами засобів і праці, тому що вироби високої якості замінюють велику кількість виробів низької якості. По-друге, підвищення якості означає підвищення довговічності виробів, що рівнозначно збільшенню їх випуску. Матеріально-технічні фактори підвищення продуктивності праці є найважливішими, тому що забезпечують економію не тільки живої, а й уречевленої праці. 

3.2 Удосконалення системи  оплати праці 

      Актуальною  і в той же час складною є  проблема підвищення реальної заробітної плати на підприємстві. Завдання полягає в тому, щоб протягом найближчих років створити об’єктивні передумови підвищення заробітної плати, як мінімум, вдвічі. Визначальну роль в організації заробітної плати на підприємстві відіграє тарифна система. Кожне підприємство може самостійно розробляти тарифну сітку, дотримуючись державних гарантій і вимог генеральної та галузевої угод. Тому особливо гостро стоїть проблема  обґрунтування взаємодії оплати праці та певних критеріїв оцінки її результатів.

      Питанням  організації заробітної плати та її реформування присвячені праці таких  авторів: Д. Богині, А. Колота, А. Калини, Г. Кулікова,                   Е. Ліанової, Н. Павловської, та ряду інших. Міністерством праці та соціальної політики були розроблені деякі методичні рекомендації щодо організації оплати праці на підприємствах. Проте проблемі вдосконалення систем оплати праці на підприємствах у вітчизняній літературі приділялося недостатньо уваги, зокрема обґрунтуванню встановлення міжпрофесійної, міжкваліфікаційної диференціації оплати праці на основі застосування нових підходів до організації праці і її стимулювання.

      Основою організації оплати праці є тарифна  система оплати праці, яка включає  тарифні сітки, тарифні ставки, схеми  посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики. Тарифна система оплати праці використовується для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників – залежно від їх кваліфікації та за розрядами тарифної сітки. Вона є основою формування та диференціації розмірів заробітної плати.

      На  більшості вітчизняних підприємств  тарифна ставка робітника першого  розряду встановлюється у розмірі, що не забезпечує навіть мінімального прожиткового мінімуму, що свідчить про  відсутність нормального відтворення робочої сили. Забезпечення випереджаючого зростання заробітної плати на основі зростання продуктивності праці та інших чинників повинно здійснюватися шляхом підвищення обсягів виробництва на базі застосування ефективних технологій, а також встановлення тісного зв’язку між заробітною платою та результатами праці кожного працівника.

      Зокрема, у сільському господарстві найнижчий  рівень оплати праці серед усіх галузей  вітчизняної економіки. Головною причиною, яка не дозволяє довести оплату праці  до належного рівня є низька продуктивність праці. Оскільки оплата праці в сільськогосподарських підприємствах формується за залишковим принципом і часто виявляється нижчою законодавчо визначеного мінімуму. Малі та ненадійні заробітки не дозволяють освоювати прогресивні, з високим мотиваційним потенціалом, системи оплати праці.

      Рівень  життя працюючого населення залежить передусім від розміру заробітної плати. Адже, заробітна плата є, з  одного боку, основним джерелом грошових доходів найманих працівників, основою  матеріального доходу членів їхніх сімей, а з іншого – певною часткою витрат роботодавця на виробництво і найефективнішим засобом спонукання працівників до високопродуктивної і найманої праці.