Доказування і докази при розслідуванні податкових злочинів

Серед способів збирання доказів та їх джерел слідчі та судові дії мають найбільшу питому вагу. Вичерпний перелік таких дій дано в КПК. Це затримання і допит підозрюваного (статті 106 і 107), допит свідка (статті 167, 168, 303, 304 і 307), потерпілого (статті 171 і 308), обвинуваченого і підсудного (статті 143, 300 і 438), експерта (статті 201 і 311), очна ставка (статті 172, 173 і 304), ексгумація трупа (ч. 2 ст. 192), пред'явлення для впізнання (статті 174, 175 і 309), обшук, виїмка (статті 177-188), огляд (статті 190-192, 313-315), освідування (ст. 193), відтворення обстановки та обставин події (ст. 194), призначення експертизи (статті 196-203, 310 і 312) тощо.

Фіксацію доказової  інформації — складову частину провадження  слідчих і судових дій зі збирання доказів та їх джерел — докладно врегульовано в КПК. Вона, як і провадження вказаних дій, є виключною компетенцією особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду. В необхідних випадках допомогу в цьому їм надають спеціалісти, перекладач і секретар судового засідання.

КПК містить  вичерпний перелік способів фіксації доказів та їх джерел. Це складання протоколів слідчих дій, а в суді першої інстанції та апеляційному провадженні — протоколів судового засідання, винесення постанов особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором про приєднання до справи предметів і документів, застосування фото- і кінозйомки, звуко- і відеозапису, виготовлення планів, схем, зліпків і відбитків слідів (статті 85, 851, 853, 114 КПК). Протокол може бути написаний від руки або за допомогою машинопису чи комп'ютера. Для забезпечення його повноти може бути застосовано стенографування (ч. 6 ст. 114 КПК). Розшифрований і надрукований на машинці зміст стенограми є частиною протоколу. Сам стенографічний запис за чинним КПК України до протоколу не додається.

Протокол є  основним, найбільш поширеним способом фіксації ходу і результатів слідчих і судових дій зі збирання і перевірки доказів. Поступаючись перед звуко- і відеозаписом, кіно- і фотозйомкою повнотою й точністю фіксації, протоколи все ж мають важливі позитивні якості: простота виготовлення, можливість фіксації лише даних і обставин, що стосуються справи, зорове сприйняття, і через те надійніше засвоєння записаного, краще забезпечення права учасників слідчих і судових дій робити зауваження і поправки до змісту і форми зафіксованого. Водночас звуко- і відеозапис, кінозйомка фіксують не лише результати, а й перебіг слідчих і судових дій і містять докладнішу інформацію. Тому застосування технічних засобів, і взагалі досягнень науки і техніки, в процесі кримінально-процесуального доказування повинно розширюватися, але, звичайно, в межах закону. Наприклад, при допиті заборонено застосування поліграфу, гіпнозу, наркотичних, психотропних речовин, які перетворюють допитуваного на безпорадний об'єкт маніпуляцій слідчих органів, паралізують його волю. Загальні вимоги, що визначають умови допустимості застосування в кримінальному процесі науково-технічних засобів і методів розслідування, такі: дії щодо застосування правомірні, вони передбачені законом і не суперечать йому; застосовувати їх можуть особи, спеціально на це уповноважені; можливість їх застосування безпосередньо визначається їх науковою обґрунтованістю, об'єктивністю і достовірністю одержуваних при цьому результатів, вони не повинні суперечити етичним нормам, принижувати гідність осіб, щодо яких застосовуються, їх застосування повинно відповідати вимогам безпеки1.

У КПК визначено  науково-технічні засоби, що застосовуються для фіксації певних обставин, перебігу і результатів слідчих дій, і  порівняно докладно регулюється  порядок застосування трьох із них: звукозапису, кінозйомки і відеозапису. Однак із появою кожного нового технічного засобу постає питання про допустимість і правомірність його використання для фіксації доказів, обставин кримінальної справи. Тому є цілком слушними пропозиції сформулювати в КПК загальні норми про умови допустимості використання науково-технічних засобів і в ширшому плані досягнень науки і техніки в кримінальному процесі. Однак не слід виключати вже наявні в КПК норми, що регулюють порядок застосування окремих технічних засобів і охорону прав особи при цьому, оскільки саме конкретні вказівки закону є важливими і реальними гарантіями додержання принципів кримінального судочинства.

Виготовлені під  час провадження слідчої дії  фотознімки, матеріали звуко- і відеозапису, кінозйомок, плани, схеми, зліпки та інші матеріали додаються до протоколу цих дії. як такі, що пояснюють його зміст (ч. 4 ст. 85 КПК).

Згідно з кримінально-процесуальним  законодавством зібрані по кримінальній справі ті чи інші фактичні дані (докази) повинні перевірити та оцінити орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд).

Перевірка фактичних  даних (доказів) полягає в докладному дослідженні властивостей (ознак) кожного  окремого доказу та його джерел, в підтвердженні  чи, навпаки, в їх запереченні шляхом отримання нових матеріалів, а також у зіставленні всіх наявних по справі доказів та їх джерел з метою визначення їх дійсності.

Деякі автори називають  цей елемент доказування дослідженням доказів (іноді відносячи до нього  і перевірку). Зустрічається також  трактування перевірки доказів як одного з елементів їх оцінки. Є думка, що термін «дослідження доказів» вбирає в себе фактично всю доказову діяльність.

Той факт, що немає  єдиного погляду на таке важливе  питання в загальній теорії доказів, свідчить про його недостатнє вивчення і потребує чіткого визначення цього елемента процесу доказування, усвідомлення його поняття і змісту.

На наш погляд, ототожнення понять дослідження  доказів та їх перевірки є не зовсім правомірним. Дослідження доказів  — це отримання відповідним суб'єктом інформації, що міститься в них (фактичних даних), її сприйняття (приймання), переробка. Найпростішим способом дослідження є безпосереднє сприйняття суб'єктом інформації (отримання показань під час допитів свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених). У цьому разі дослідження доказів збігається з його збиранням. Однак часто дослідження доказів вимагає застосування більш чи менш складних методів і способів (як, наприклад, при експертному дослідженні речових доказів), і тоді воно стає самостійним елементом процесу доказування.

На відміну  від дослідження перевірка доказів  — це діяльність, спрямована на підтвердження (заперечення) інформації, що міститься  в них1. Перевірити доказ — означає  зібрати дані, на основі яких можна  зробити висновок про його достовірність та допустимість. Докази можуть бути перевірені тільки за допомогою інших доказів. [16]

Отже, дослідження  доказів є первинним і обов'язковим  елементом після виявлення та закріплення доказів, необхідною й  істотною передумовою їх подальшої  перевірки. Перевіреною може бути тільки та інформація, яка отримана та є у розпорядженні органу дізнання, слідчого чи суду.

Через принципову різницю між дослідженням і перевіркою доказів, на нашу думку, доцільніше виділяти кожний із них у самостійний елемент  процесу доказування.

Предметом перевірки  доказів є, по-перше, встановлення достовірності (правдивості) інформації, що міститься  в них і, по-друге, визначення їх допустимості. В ході перевірки можна прямо  чи побічно підтвердити правильність доказової інформації, встановити справжність джерел цієї інформації, законність способів її отримання тощо.

Як правило, перевірка  починається з визначення надійності джерел інформації по справі. Перш за все  встановлюється, чи входить певне  джерело фактичних даних до переліку, який міститься в процесуальному законі, і чи може воно згідно з цим бути джерелом доказів по кримінальній справі. Потім з'ясовуються умови формування доказів, з тим, щоб ці умови могли бути враховані при визначенні достовірності фактів, що перевіряються. Необхідно перевірити відсутність у свідків особистої зацікавленості у вирішенні справи, встановити компетентність експертів і спеціалістів тощо1.

Перевірка здійснюється у ході провадження слідчих дій, збирання інших доказів, що підтверджують  чи заперечують доказ, який перевіряється.

Найважливішою складового процесу доведення і  пізнання істини в кримінальній справі є оцінка судових доказів. Вона нерозривно пов'язана з усією процесуальною  діяльністю слідчих органів і  суду з доведення та виявлення  обставин вчинення злочину. Це зумовлено тим, що докази оцінюють слідчі органи та суд протягом всього процесу слідства і вирішення справи, тобто у всіх випадках, коли вони з ними стикаються. Докази оцінюють при їх виявленні, закріпленні, перевірці, при доборі запобіжних заходів, на стадії передачі до суду та на інших стадіях процесу. Отже, оцінка доказів відбувається на всіх стадіях протягом всього процесу доведення, і відокремлюється тільки як логічна операція, коли на основі вже встановлених фактів виникає знання про обставини, що підлягають доведенню.

Оцінка доказів  — одна з найважливіших проблем  кримінального судочинства, «душа  кримінально-процесуального доведення»2. Це цілком обґрунтоване визначення, оскільки оцінка доказів дозволяє слідчому і  суду збагнути суть кримінальної справи, проаналізувати характер І причини злочину, пізнати факти об'єктивної дійсності, що стосуються злочинного вчинку, вирізнити ці факти як докази серед інших фактів, що не стосуються справи, відокремити істотні для справи обставини від неістотних, випадкове від необхідного, і на основі дослідження цих фактів зробити обґрунтовані висновки у справі.

Оцінка доказів  — це розумова діяльність слідчого, прокурора і судді, що здійснюється у певних логічних формах відповідно до закону і праворозуміння за їх внутрішнім переконанням, основаним на всебічному, повному й об'єктивному аналізі всіх обставин справи в їх сукупності, спрямована на встановлення достовірності та належності, допустимості й достатності доказів, їх взаємозв'язку і значення для вирішення питань, що становлять предмет доведення, і має на меті встановлення істини по справі.

Принципами оцінки доказів у кримінальному судочинстві  є ті найважливіші положення процесуального права, що закріплені українським законодавством як основні начала діяльності органів дізнання, досудового слідства та суду при оцінці доказів і здійсненні правосуддя. До цих принципів належать: вільна оцінка наявних доказів; всебічність, повнота й об'єктивність оцінки доказів; оцінка доказів у сукупності.

Принцип вільної  оцінки доказів полягає, насамперед, у тому, що під час оцінки доказів органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) вільні в своїх оціночних судженнях, у висновках, що робляться на основі дослідження і розгляду всіх обставин справи. Вони оцінюють всі наявні докази по справі вільно, за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всій сукупності обставин справи, і не обмежені при оцінці ніякими формальними розпорядженнями. Цей принцип оцінки доказів полягає також у тому, що жоден доказ для суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання, не має наперед визначеної сили (ч. 2 ст. 67 КПК).

Найважливішим принципом оцінки доказів у кримінальному  процесі є всебічна, повна та об'єктивна  їх оцінка, що закріплено в ч. 1 ст. 67 КПК. Цей принцип вимагає від органів дізнання, досудового слідства і суду виходити при оцінці доказів з об'єктивного, всебічного і повного розгляду всіх обставин справи, перевірки всіх можливих і передбачених версій, встановлення як обвинувальних, так і виправдувальних доказів, глибокого аналізу всіх наявних доказів. Однак практика свідчить, що цих вимог не завжди додержуються органи дізнання, досудового слідства і суду в своїй роботі, що часто призводить до серйозних порушень законності, до необґрунтованого засудження невинних.

Принцип всебічної, повної та об'єктивної оцінки доказів зобов'язує слідство і суд додержуватися максимальної об'єктивності, не допускаючи жодної упередженості та тенденційності. Об'єктивність у кримінальному процесі є завданням здійснення правосуддя і зміцнення законності, важливою умовою пізнання істини і необхідною гарантією охорони інтересів громадян. Принцип об'єктивності при здійсненні правосуддя вимагає, щоб кожен, хто вчинив злочин, зазнав справедливої кари і щоб жоден безневинний не був притягнений до кримінальної відповідальності. Виходячи з цього, жодна людина не може бути визнана винною і засудженою, допоки її провину не встановлять на основі беззаперечних доказів по справі. Будь-які сумніви при доведенні провини, виходячи з презумпції невинуватості, що діє в нашому кримінальному процесі, тлумачаться на користь обвинуваченого. Закон покладає тягар доведення винуватості у вчиненні злочину на обвинувача і категорично забороняє перекладати такі обов'язки на обвинуваченого. Об'єктивність при здійсненні правосуддя виявляється у тому, що обвинувальний вирок, згідно із законом, не може бути заснований на припущеннях і ухвалюється лише за тієї умови, якщо в ході судового розгляду вину підсудного у вчиненні злочину буде доведено.

Закон також  забороняє органам слідства і суду домагатися свідчень від обвинуваченого шляхом насильства, погроз та інших незаконних засобів. Будь-яке відхилення від об'єктивності при оцінці доказів одних фактів і недооцінці інших, надання переваги одним доказам перед іншими, обвинувальний ухил у роботі слідчого і суду заважають встановленню істини, призводять на практиці до порушення законності, до винесення необґрунтованих і незаконних вироків.

Свого часу ще А. Ф. Коні зазначав, «що мета не може виправдовувати засоби, всіх цілей необхідно досягати лише моральними засобами та прийомами».

Важливе значення у кримінальному процесі також  має принцип оцінки доказів у  їх сукупності. Оцінити докази у  їх сукупності — означає зробити  висновки щодо того, наскільки правдоподібним є кожний доказ, кожен факт, що має значення для справи, і як точно він підтверджує або заперечує, у якому взаємозв'язку перебуває з іншими доказами по справі, яке значення для справи має вся сукупність зібраних доказів. Однак цей найважливіший принцип оцінки доказів ще часто порушується у слідчій діяльності.

Важко погодитися з тими авторами, які вважають, що докази у сукупності оцінює лише суд  до нарадчої кімнаті. Такий погляд, зокрема, висловлює Л. Т. Ульянова, яка  зазначає, що про оцінку доказів  у їх сукупності ми можемо говорити щодо оцінки, яку дають судді у нарадчій кімнаті при винесенні вироку. Справді, оцінка доказів за сукупністю не виникає одразу. Вона формується в процесі дослідження всіх обставин, усіх доказів по справі. Але це зовсім не означає, що оцінка доказів за сукупністю відбувається лише в нарадчій кімнаті при винесенні вироку. І слідчий, висуваючи обвинувачення, і прокурор, затверджуючи обвинувальний висновок і передаючи справу до суду, оцінюють всі зібрані по справі докази у сукупності. Якщо б вони не оцінювали доказів у сукупності щодо їх достовірності, вони були б позбавлені можливості винести правильне рішення про доведення чи недоведення обвинувачення, про завершення слідства по справі чи про вчинення додаткових слідчих дій. Отже, докази оцінюються на всіх стадіях кримінального процесу, протягом всього процесу дослідження фактичних обставин справи: на досудовому слідстві при попередньому розгляді справи суддею, при розгляді справи по суті судом першої інстанції, при перегляді вироку чи судового рішення вищим судом в апеляційному чи касаційному порядку. [17]