Доказування і докази при розслідуванні податкових злочинів

 Статутні  документи, накази про призначення  (звільнення) службових осіб суб`єктів  господарювання,  службові інструкції,  бухгалтерська документація, яка засвідчує факти фінансово-господарської діяльності підприємства — це непрямі (побічні) докази вчинення податкового злочину,  які тісно взаємопов`язані  між собою і створюють систему доказів вчинення злочину, передбаченого ст.212 КК України.

  Стосовно підозрювання (обвинувачення) у вченні злочину, обставин, що обтяжують або пом`якшують відповідальність,  докази  класифікуються на обвинувальні та виправдувальні.

  Обвинувальні докази вказують  на те, що злочин було вчинено саме цією особою, а також на наявність обтяжуючих обставин. [14]

 Так, при  розслідуванні податкових злочинів, виявлення доказів, які підтверджують  збільшення фактичних витрат, що  включаються до собівартості  реалізованої продукції, коли  це потягло за собою,  відповідно,  зменшення суми валових доходів, що підлягають обкладенню податком на прибуток, буде свідчити про наявність обвинувальних доказів вчинення податкового злочину підозрюваними службовими особами у кримінальній справі.

  Попередня  судимість службової особи за  злочин, передбачений ст.148-2 ч.3 КК України (у редакції КК України 1960 року), за наявності вироку, який набув законної сили, за умови, що судимість у цієї особи не знята і не погашена у встановленому законом порядку, також буде обвинувальним доказом при вчиненні аналогічного (податкового)  злочину, передбаченого ст.212 КК України,  і обтяжуючою вину обставиною.

  Обвинувальні докази, зібрані слідчим по кримінальній справі, повинні бути настільки переконливими, щоб судді отримали безсумнівне переконання у винуватості підсудного.

  Виправдувальні докази свідчать про те, що події злочину не було, або про те,  що особа до неї не причетна, чи про те, що є пом`якшуючі вину обставини. Наприклад, алібі - є прямим виправдувальним доказом. [14]

При вчиненні податкових злочинів, доказаний факт здійснення директором, без відома головного бухгалтера, фінансово-господарської операції і непередача  документів, які стосуються цієї операції,  до бухгалтерії, що потягло невідображення її результатів у регістрах бухгалтерського обліку і, як наслідок, несплату належних податків, є виправдувальним доказом непричетності головного бухгалтера до ухилення від оподаткування юридичною особою, від імені якої в цьому випадку діяв директор.

  До виправдувальних  доказів необхідно відносити  також пред’явлення всіх доказів, які “підкопують” будівлю обвинувачення. На  обвинуваченому не лежить обов'язок подавати виправдувальні докази, він має повне право обмежитися послабленням обвинувальних даних. Достатньо, коли він покаже, що обвинувальні докази не тільки не є достовірними, але не мають високої імовірності. Оскільки держава є обвинувачем, вона і повинна довести винуватість підозрюваного. Всякий сумнів у винуватості підозрюваного повинен тлумачитись на його користь. Отже, виправдувальний доказ повинен бути лише настільки сильним,  щоб порушити розумний сумнів. [7]

Таким чином, коли головний бухгалтер підприємства, несплативши  податки і бажаючи уникнути кримінальної відповідальності за свої дії, або з  інших причин, починає стверджувати що отримав на це вказівку від керівника підприємства і при цьому така вказівка нічим не посвідчена, а сам керівник заперечує свою причетність до ухилення від сплати податків, у разі відсутності інших доказів (крім показань головного бухгалтера), направлених на підтвердження вини керівника в ухиленні від оподаткування,  дії керівника слідчим будуть кваліфіковані не інакше,  як службова недбалість (за ст.367 КК України ).

За джерелом одержання відомостей про факти (докази), за характером формування джерела  доказів, останні та їх джерела бувають первинними та похідними.

Первинні докази та їх джерела ще називають першоджерела. Наприклад, оригінал накладної, поставка товарів по якій була фактично здійснена, але не відображена (проведена) у регістрах бухгалтерського обліку, є первинним доказом факту ухилення від сплати оподаткування шляхом невідображення результатів цієї фінансово-господарської угоди по бухгалтерії та податковій звітності підприємства. Також первинним джерелом доказів в цьому випадку будуть  показання свідка-очевидця укладення  угоди і подальшого виконання її умов (тобто фактичної  поставки товарів).

Похідними доказами (джерелами доказів) вважаються: копія бухгалтерського документу, показання свідка, які він дає "з чужих слів", а сам при цьому не був очевидцем подій про які свідчить. Похідні докази та джерела доказів можуть бути цінними засобами процесуального пізнання, корисними, зокрема, при перевірці повноти й правильності першоджерела (наприклад, показань свідка-очевидця, обвинуваченого, змісту оригіналу документу, наданого перевіряючим підприємством-порушником податкового чи валютного  законодавства).

Правил про  значення доказів при визнанні особи  винною у вчиненні злочину не існує, тому, що  наскільки б вони не вважались вірними, ці правила не можуть бути придатними до всіх  випадків багатообразної дійсності, тому що ніяким правилом, в якій би повній та обдуманій формі воно не було поставлено, не можна замінити живого сприйняття того що справедливо чи істинно у кожному конкретному випадку.

При оцінці зібраних у ході розслідування кримінальної справи доказів, як фактичних даних, слідчий визначається з їх допустимістю та відносністю.

Поняття допустимості та відносності є основними для вирішення питання про придатність чи непридатність фактичних даних  для використання їх в якості доказів по кримінальній справі.

Будучи взаємопов'язаними  та взаємообумовленими якостями, ознаками доказів, допустимість і відносність  характеризують різні сторони останніх.

Допустимість є придатністю доказу з точки зору законності джерел, методів та прийомів його отримання.

 Під відносністю доказу розуміється наявність зв`язку цього доказу по змісту з предметом доказування або допоміжними фактами, які сприяють його встановленню. [7]

При розслідуванні  податкових злочинів предметом доказування будуть види і суми податків, зборів та інших обов'язкових платежів, які фактично не надійшли до бюджетів та державних цільових фондів у результаті умисних дій обвинуваченого (ст.212 КК України); дії, пов`язані з незаконним виготовленням, транспортуванням, зберіганням та збутом фальсифікованих підакцизних товарів (ст.204 КК України); виготовленням, підробленням, використанням або збутом підробних марок акцизного збору чи контрольних марок (ст.216 КК України) тощо.

У ході досудового розслідування, слідчий повинен зібрати такі докази вини особи, щоб судді визначили винуватість підсудного по внутрішньому своєму переконанню, основаному на обговоренні у сукупності всіх обставин справи. Питання про те чи складає наведений факт "обставину справи", тобто чи мав він відношення до справи, вирішується у кожному окремому випадку слідчим, а в подальшому - судом, якому навряд чи при цьому  можуть бути надані для керівництва будь-які вичерпні правила.

При оцінці  джерела доказів з точки  зору його допустимості, необхідно переконатися:

1. чи передбачене воно  КПК України;
2. чи не було порушень процесуального закону при його одержанні;
3. чи позначились або могли позначитися процесуальні порушення, якщо вони були допущені, на достовірності та повноті відомостей, які містить дане джерело.

КПК України  встановлює певний порядок проведення слідчих дій та інших, передбачених законом заходів, які застосовуються з метою збирання доказів вини особи у вчиненні злочину. Тільки при дотриманні цього порядку  зібрані докази признаються допустимими.

У загальному вигляді  критерій допустимості сформульований у ч. З ст.62 Конституції України: "обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях".

КПК України  передбачає наступні види процесуальних  джерел доказів: показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів та інші документи (ч.2 ст.56 КПК України). Цей перелік джерел доказів є вичерпним.

 Посилання  суду у вироку, а слідчого у  обвинувальному висновку на дані, одержані з інших джерел, є  недопустимими, оскільки вони  не мають доказової сили.

Також КПК України містить вичерпний перелік способів фіксації доказів та їх джерел. Це - складання протоколів слідчих дій, розпорядчих і судових засідань суду першої інстанції (ст.84 КІК України), винесення постанов і ухвал про приєднання до справи предметів, грошей, цінностей і документів, застосування фото- і кінозйомок, звуко- і відеозапису, виготовлення планів, схем, зліпків і відбитків слідів (ст.ст.79, 85, 85-1,85-2,114 КПК України ).

Докази та їхні джерела, одержані з грубим порушенням норм КПК України, які регулюють процес доказування, конституційних та інших прав громадян, а тим більше одержані шляхом злочинного порушення норм, які визначають умови і порядок збирання і перевірки доказів та джерел доказів, завжди викликають сумнів щодо їх достовірності й недопустимі для використання в кримінальному процесі (наприклад, наявність ксерокопій бухгалтерських документів у сторонніх осіб, при відсутності їх оригіналів у підприємства-платника податків, і при неможливості віднайти органами податкової міліції інших доказів та їх джерел, які підтверджували б причетність перевіряємого підприємства до укладення угод та отримання матеріальних цінностей згідно документів, ксерокопії яких надані органам податкової міліції, не може бути підставою для порушення кримінальної справи за ознаками ст. 212 КК України стосовно службових осіб перевіряємого підприємства по причині неможливості визначитися із законністю джерел отримання документів).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.4. Способи  збирання, перевірки й оцінки  доказів та їх процесуальних  джерел

 

Збирання доказів —  необхідний елемент процесу доказування. У процесуальній та криміналістичній літературі по-різному визначається сутність збирання доказів. А. І. Вінберг  визначає зміст цих понять як «сукупність  дій зі знаходження, фіксації, вилучення  та збереження різних доказів».

Хоча термін «збирання  доказів» є процесуальним і прямо  згадується в КПК (ст. 66), процесуалісти  ним користуються значно рідше, ніж  криміналісти, загалом оперуючи значно ширшим поняттям процесу доказування. М. С. Строгович зазначав, що процес доказування складається з розшуку доказів, їх розгляду та процесуального закріплення, перевірки та оцінки.

На мою думку, найбільш правильним є погляд М. С. Строговича. Збирання доказів — поняття комплексне. Воно охоплює дії з розгляду, процесуального закріплення та оцінки.

Виявлені докази передбачають їх оцінку. Ця оцінка має попередній характер, бо остаточно судити про  доказове значення факту можна тільки після його дослідження.

Фіксація доказів  — це закріплення доказів в  установленому законом порядку. Кримінально-процесуальний закон передбачає як форми процесуального закріплення доказів складання протоколу, безпосереднє залучення доказів до справ, фотографування, складання планів та схем, моделювання та виготовлення копій. Доказами можуть бути тільки ті фактичні дані, що зафіксовані одним із зазначених способів.

Окрім надання  виявленим фактам доказової сили фіксація доказів має на меті зберегти їх зміст, ознаки; вона є засобом  збереження доказів для наступного дослідження, оцінки та використання в доказуванні.

Вилучення доказів  має забезпечити можливість їх використання для доказування, приєднання їх до справи, а також є засобом їх збереження для суду.

Збереження доказів  полягає у застосуванні заходів, спрямованих на збереження самих доказів або їх доказових властивостей, а також має на меті забезпечити можливість використання їх у потрібний момент слідчим та судом.

Способи збирання доказів передбачено в ст. 66 КПК, в якій зазначено, що особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, мають право викликати в порядку, передбаченому КПК, будь-яких осіб як свідків і потерпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, що можуть встановити необхідні в справі фактичні дані; вимагати проведення ревізій. Виконання цих вимог є обов'язковим для всіх громадян, підприємств, установ і організацій. Докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами та організаціями.

У передбачених законом випадках особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, мають право доручити підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукові заходи, використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.

Отже, способами  збирання доказів та їх джерел є  слідчі та судові дії (допити, обшуки, огляди тощо), інші процесуальні дії (зокрема, вимога осіб і органів, які ведуть процес, пред'явити предмети і документи  або провести ревізію), а також подання доказів (фактично — предметів і документів) із власної ініціативи учасниками процесу, іншими громадянами, підприємствами, установами, організаціями.