Налоговая система Украины

    - фіскальна достатність - встановлення податків та зборів з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його надходженнями;

    - соціальна справедливість - установлення податків та зборів відповідно до платоспроможності платників податків;

    - економічність оподаткування - установлення податків та зборів, обсяг надходжень від сплати яких до бюджету значно перевищує витрати на їх адміністрування;

    - стабільність - зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніше, ніж за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного періоду;

    - рівномірність та зручність сплати - установлення строків сплати податків та зборів, виходячи із необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів для здійснення витрат бюджету та зручності їх сплати платниками;

    - єдиний підхід до встановлення податків та зборів - визначення на законодавчому рівні усіх обов’язкових елементів податку.

    Загальнодержавні, місцеві податки та збори, справляння яких не передбачено Кодексом, сплаті не підлягають. Податкові періоди та строки сплати податків та зборів установлюються, виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів, з урахуванням зручності виконання платником податкового обов’язку та зменшення витрат на адміністрування податків та зборів. Установлення і скасування податків та зборів, а також пільг їх платникам здійснюється відповідно до ПКУ Верховною Радою України, а також Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами у межах їх повноважень, визначених Конституцією та законами України [8]. 

    РОЗДІЛ 2

      ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ПОДАТКОВОЇ  СИСТЕМИ УКРАЇНИ ТА ЇХ ОСОБЛИВОСТІ

    2.1. Трансформація податкової  системи від Київської Русі до Запорізької Січі 

    Сучасні українські вчені дотримуються періодизації, яка була запропонована наприкінці XIX ст. І. Янжула. На їхню думку, в процесі  історичного розвитку оподаткування  можна виділити три етапи:

    • перший охоплює стародавній світ і початок середньовіччя; для  нього характерна перевага неподаткових доходів, а окремі прямі і непрямі  податки (майнові, земельні, подушне, акцизи, митні збори) застосовувалися тільки в екстрених випадках;

    • на другому (XVI–XVIII ст.) податки починають  виступати як постійне джерело фінансування доходів держави, а основна роль при цьому відводиться непрямим податками;

    • третій (XIX–XX ст.) характеризується перетворенням  податків на основне джерело державних  доходів; при цьому виникають  сучасні, більш зрілі та вдосконалені форми оподаткування, формуються податкові  системи, що включають відносно невелику кількість найбільш ефективних податків [29].

    Етапи еволюції вітчизняної податкової системи  проходили в межах історичних періодів розвитку: Київської Русі; Галицько-Волинського князівства, Великого Князівства Литовського, Української  козацької держави, Запорізької  Січі, перебування український земель у складі Австро-Угорської та Російської імперій, Радянської України, Незалежної України (Додаток А).

    Особливості характерні кожному з цих періодів відображені в Додатку Б[12, C. 20].

    У Київській Русі фінансова система  почала складатися дещо пізніше ніж в інших європейських державах, і належить до IX–XII ст. Спочатку основним джерелом прибутків княжої скарбниці була данина в натуральній і грошовій формі, яка стягувалася з підвладних племен і використовувалася для задоволення потреб князя і дружини. Государ сприймався тоді не як глава держави, а скоріше як вотчинник, і доходи його не відділялися від тих доходів, які служили для задоволення державних потреб [22].

    В часи Київської Русi (VIII ст.) податки  існували у вигляді безсистемних платежів, що мали переважно натуральну форму і називалися данина, подимне, полужне, полюддя тощо. Данину, що стягувалась на утримання княжого двору, сплачували здебільшого продуктами сiльського господарства й промислiв. Близько 1/3 зібраної данини князь брав на свої особисті потреби, а решта йшла на утримання дружини, органів управління, ведення війни. До прямих податків також належали дари та оброк.

    Найхарактернiшою  особливістю феодальної податкової системи, що виявлялась під час збирання данини, була неврегульованiсть розмiрiв  та перiодичностi збирання податкiв, їх величезна кiлькiсть i рiзнорiднiсть. – Випадковiсть i свавiлля поборiв, збирання їх особами, що мали особисту зацiкавленiсть в максимальному доходi. Все це зумовило значні зловживання, результатом яких були заворушення i навiть повстання.

    У 947 р. княгиня Ольга здійснила  першу реформу податкової системи  України – започаткувала стабiльне стягнення податкiв. Правнук Ольги  – князь Ярослав Мудрий – склав перший писемний звiд законiв – знамениту «Руську правду», складовою частиною якої був i «Покон вiрний», яким детально регламентувалася система оподаткування. Разом з тим варто зазначити, що навіть у ті часи були виділені категорії людей, які звільнялися від сплати данини. До них належали дружинники, князівські слуги, духовенство. З появою «Руської правди» князя Ярослава Мудрого було законодавчо закріплено сплату непрямих податків, що були важливим джерелом князівських прибутків, які існували у формі торгових і судових зборів (мита) [30, C.93].

    Пiсля  хрещення Русi було впроваджено обов'язкову церковну «десятину». З плином часу цей податок перетворився на добровiльнi благодiйнi пожертви на користь церкви. Однiєю з характерних особливостей розвитку феодальних вiдносин на Галицько-Волинських землях було видiлення серед феодалiв дуже сильної i впливової боярської верхівки, яка на змiну вiдробiтковiй рентi встановила продуктову ренту. За такої форми ренти безпосереднiй виробник стає бiльш самостiйним i дiстає змогу створювати деякий надлишок понад ту кiлькiсть продуктiв, яка задовольняє його необхiднi потреби.

    Одиницею  оподаткування був «дим», який мав  певний розмір землі (у середньому воно дорівнювало одному плугові або 15 га), 20-30 «димів складали дворище». В  основному це було об`єднання родичів, які спільно відповідали за розклад  і збір податків. Сьогодні у кожному  селі можна знайти ідеали за розклад  і збір податків. Сьогодні у кожному  селі можна виділити первісні дворища, що носять імена своїх перших засновників. «Дворища» об'єднувались у громади, на чолі яких стояли старости, які обирались  на вічі. Близько 1/3 зібраної данини князь  брав на особисті потреби, а решта  йшла на утримання дружини, органів  управління і ведення війни.

    Основою грошових надходжень були мита і штрафи. Більшість складали торговельні  мита - «вага» і «міра» - за зважування і вимір; «мит» - за провезення товарів  через міські застави; «перевіз» - перевезення  товарів через річку. «Гостинне» і «торгове» стягувалось за право  мати склади й організацію торжищ. Внутрішня торгівля велась переважно  на торгах у відведеному місці  і в певний час. У Києві, наприклад, їх було аж 8, зокрема торговище на Подолі (тепер Контрактова площа), Бабин Торжок на Горі (поблизу нинішньої  Андріївської церкви). Дуже жвавою була зовнішня торгівля. Так, через Київ проходив знаменитий шлях «із варяг  в греки».

    У першiй половинi ХІІІ ст. роздроблена  Київська Русь була завойована татаро-монголами, які встановили на деяких землях свою податкову систему i для стягнення податкiв перiодично здiйснювали переписи населення, господарств та майна. Усе чоловiче населення змушене було платити на користь завойовникiв спецiальний грошовий податок – «вихiд» з кожного чоловiка та з кожної голови худоби. Крiм того, збирачi податкiв «баскаки» стягували натуральну данину («татарщину», «ям», «тамгу» тощо), призначали примусовi роботи тощо. Проте податковий тягар на цих українських землях був слабшим, ніж на тих, де управляли українські князі і бояри [19, C. 86].

    Внаслідок міжусобиць в Золотій Орді поширився  політичний контроль Великого Князівства Литовського на всю Південно-Західну  Русь. Руські землі становили 9/10 загальної  площі князівства і мали великий  вплив на суспільно-політичне й культурне життя Великого Князівства Литовського. Тут зберігалась податкова система періоду Київської Русі та діяли закони «Руської правди» аж до другої половини XVI ст., коли ці землі внаслідок Люблінської унії Великого Князівства Литовського з Польщею (1569 р.) увійшли до складу Речі Посполитої.

    Згодом  польські феодали поширили своє панування  на більшу частину України, а на українських  землях була введена польська податкова  система, за якою шляхта і маєтки католицької церкви були звільнені від оподаткування. Коронний скарб поповнювався лише прибутками із зобов'язань сільського та міського населення, з королівських земель та самоуправління міст. Найширші маси сільського і частково міського населення були зобов'язані до панщини, натуральної данини і грошових чиншів та інших оплат безпосередньо своїм панам (шляхті). З XVI ст. під впливом польської правої системи відбувається еволюція права землеволодіння селян, у зв'язку з чим селянська земля починає належати панам або державі.

    У кінці XVI ст. – на початку XVII ст. широкого розповсюдження в Речі Посполитій, зокрема в Україні, набула практика здавання збирання надзвичайних і міських податків в оренду. Подібна ситуація значно збільшила нерівність і зловживання під час збирання податків, адже орендарі намагались зібрати не лише суму, яка йшла до коронної казни, а й значні кошти для себе.

    Наприкінці XV ст. на історичну арену вийшло козацтво, яке відіграло значну роль в економічному розвитку українських земель. Запорізька Січ мала свою власну податкову систему, особливістю якої було те, що вона одночасно включала до свого складу: традиційні, характерні для нашого народу фіскальні інструменти з минулого; запозичені елементи; оригінальні, що були лише в козацькій державі. Під час формування козацької податкової системи використовували досвід Київської Русі та Великого Князівства Литовського [6].

    Головними джерелами прибутку Війська Запорізького низового, крім природного багатства  чорноземного краю, були: воєнна здобич, зовнішня торгівля, продаж вина, платня від перевозів, подимний податок, і, врешті, царське хлібне і грошове  жалування.

    Першим  і прямим джерелом прибутку запорожців була здобич, добута ними на війні з  турками, татарами й поляками. Вирушаючи  в кожний похід, запорізькі козаки складали присягу перед святим Євангелієм, що жоден із них нічого не приховає із воєнної здобичі, а все добуте доставить у курінь для поділу між усім товариством.

    Другим  джерелом прибутків Війська Запорозького була найрізноманітніша торгівля: зовнішня і внутрішня. Усі торговці, купці  й промисловці, що вивозили й привозили  товари у Січ, торгували на слободах, у селах і зимівниках, вносили  певну платню у військову скарбницю  або на військову старшину: від  куфи борошна чи продуктів - карбованець; від риби впійманої в Бузі, три  перші десятки «паколі» - на полковника, писаря й осавула, які були при  рибних заводах, та чотири інші десятки - на січову старшину. Якщо ж рибу продали  чи втратили, не віддавши від неї  частку на військові чини, то рибалка  сплачував її вартість грошима. Щоб  брати мито з купців, на всіх запорізьких  базарах були особливі начальники, військові кантаржії: вони стежили  за правильністю мір і ваг, призначали ціну на привезений товар і збирали  мито з купців у військову скарбницю.

    Велике  мито давали шинки, що були поширені на землі запорозьких козаків. Через  свою життєву свободу всі запорозькі козаки мали право варити мед, пиво й продавати спиртні напої. У  документах січового архіву 1770 року у  всіх володіннях козаків налічувалося 370 шинків.

    Крім  того, з валок, що приїжджали в Січ  з України, Криму й Польщі, якщо вони привозили біле вино чи горілку, також брали мито на церкву і старшину: з кожної куфи - по карбованцю; крім грошей брали і так зване «поставне  вино» - по одному відру, яке в козаків називалось квартою, з того, хто продав вино чи горілку, або з того, хто сам купував їх, - загальною кількістю 7 відер. Лише той, хто сплачував це мито, міг продавати свій товар, та й то за ціною, визначеною Кошем.

    Важливим  джерелом прибутків козаків було також «мостове», тобто платня з  проїжджих купців, торговців, промисловиків  і чумаків за перевіз через  річки. Так само за безпеку в дорозі, за конвоювання з військовим пірначем чи булавою, а більше з прикріпленою до булави військовою печаткою.

    Козаки  та їх старшина за військову службу відстоювали свій привілей - звільнення від податків, їх сплачували лише селяни та міщани. Головний грошовий податок, який січові власті стягували з посполитих, називався «військовим окладом». Цей податок був основним прибутком  Коша Запорозької Січі. Козацька скарбниця  у дуже незначній частині поновлювалась  за рахунок прямих податків. Головне  значення мали прибутки з привізних  і вивізних мит (так звані індикти  і ефекти) та непрямі податки - оплата з млинів, гут, рудень, з тютюну, дьогтю, селітри, шинків.