Структура економіки регіону у статистичному вимірі

— широке і гнучке використання державного фінансування й оподаткування підприємств з метою більш раціонального розвитку й розміщення промисловості.

Ми  воліємо збудувати європейську  країну з високим рівнем життя, з  такою формою суспільного устрою, відповідно до якої єдина мета державного втручання повинна полягати у тому, щоб допомогти громадянам. Є серйозним порушенням громадського порядку такий стан справ, коли у соціального утворення нижчого рівня відбирають засоби і функції, які воно може виконувати саме, і передають їх соціальному утворенню вищого порядку. Виходячи з цього загальний принцип державного впливу на регіональний розвиток має грунтуватися на тому, що регіону надаються права для самостійного вирішення проблем, які не зачіпають загальнодержавні інтереси і не потребують фінансування з державного бюджету. У зв'язку з цим виникає необхідність у створенні нової системи оцінки фінансових можливостей і потреб районів. Соціально-економічний механізм державного регулювання регіонального розвитку має передбачати: інтенсифікацію перепідготовки кадрів; створення соціальних інвестиційних компаній; надання додаткових ресурсів, створення фондів підтримки підприємницької діяльності; реструктуризацію підприємств, надання нових технологій; розвиток ринкової та соціальної інфраструктури.

Механізм  державного регулювання регіонального  розвитку повинен гнучко поєднувати методи прямого й опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. Прикладом прямого економічного регулювання є безповоротне цільове фінансування, пряма фінансова допомога, вибіркова фінансова допомога, надання премій, субвенції, прямі субсидії (дотації, доплати). Опосередкованими формами економічного регулювання слугують підойми кредитно-грошової, податкової, амортизаційної, валютної, зовнішньоекономічної політики.

Держава повинна впливати на інвестиційні процеси  в регіонах заходами протекціонізму, а саме: наданням інвестиційних премій за спорудження об'єктів, що поліпшують економічну структуру, стан навколишнього середовища; наданням пільгових кредитів на інвестування, гарантій на позики, допомоги у виділенні земель під будівництво; створенням територіальних консорціумів, акціонерних товариств для закінчення розпочатого будівництва; наданням податкових та амортизаційних пільг для структурної трансформації регіону.

Диспропорції  в економічному розвитку регіонів досягли  загрозливих величин. Згідно з розрахунками НДЕІ Мінекономіки України, наприклад, за показниками, що характеризують економічний потенціал і розміри грошових доходів населення, максирегіональні відмінності між Закарпатською і Дніпропетровською областями сьогодні досягають, відповідно, 66 і 90 процентних пунктів (у 1990 p. — 52 та 25 процентних пунктів). А тим часом, як показує світовий досвід, коли межа відмінності міжрегіональних рівнів становить ЗО—50 пунктів, виникає соціально-політичне напруження, починається неконтрольована міграція населення, відбуваються інші негативні явища.

Однією  з причин загострення соціальних відносин у регіонах є затримки (по півроку і більше) у виплаті заробітної плати, пенсій, стипендій тощо. Регіони України опинилися віч-на-віч з багатьма проблемами, що пов'язані з визначенням на центральному рівні управління шляхів реформування агропромислового комплексу, вугільної, машинобудівної промисловості, оборонного комплексу і т. ін.

Протягом  останніх років відбулося падіння  обсягів виробництва (послуг) у всіх без винятку галузях, і найпомітніше — у трьох провідних секторах — промисловості, сільському господарстві, капітальному будівництві, де створюється переважна частка валового внутрішнього продукту країни. Тенденція щорічного скорочення обсягів виробництва промислової продукції утвердилася майже у всіх регіонах. Найвищі темпи спаду виробництва в цілому за 6 років (1992—1997) припадають на промисловість Кіровоградської (71 %), Житомирської (68 %), Волинської (67 %), Херсонської (63 %), Чернігівської та Харківської (по 59 %) областей, проти 52 % у середньому по промисловості країни. Це в основному пов'язане з тим, що в структурі промисловості названих областей переважають підприємства машинобудівної, легкої, харчової та деяких інших галузей, де спостерігається найбільше скорочення обсягів виробництва.

Значне  скорочення відбувалося також у  тих регіонах, де провідне місце  в структурі промисловості займають підприємства базових галузей — чорної і кольорової металургії, паливної та хімічної промисловості. Так, у Луганській області зменшення обсягів виробництва промислової продукції становило 62 %, Дніпропетровській—54 %, Донецькій — 51 %, Сумській області — 58 %.

Нерівномірність розвитку кризових явищ по окремих  галузях промисловості, різкі відмінності у підвищенні цін на продукцію базових галузей спричинили подальшу диференціацію промислових потенціалів регіонів та рівнів їхньої економіки. За цей період зросла питома вага 'індустріальне розвинутих областей — Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської. Якщо у 1991 p. сумарна частка їх становила 36,6 %, то у 1997 p.—52,6 %. Тобто сьогодні на 4 названі області припадає більш як половина всього промислового потенціалу країни, що свідчить не стільки про нерівномірне розміщення промисловості по території, скільки про слабку керованість з боку держави економічними процесами, особливо у сфері цінової та інвестиційної політики. Натомість дуже знизився рівень Львівської, Одеської, Харківської областей, бо їхні потужні машинобудівні та оборонні комплекси, зорієнтовані раніше на загальносоюзний ринок, зазнали найбільшого удару від руйнування колишніх економічних зв'язків.

Зменшилася  також питома вага практично всіх західних областей (крім Рівненської); зокрема, частка Волинської, Закарпатської, Тернопільської (а також Чернігівської) областей становить менше 1 %, що ч свідченням катастрофічного згортання промислового виробництва у Західному регіоні, де його становлення почалося лише наприкінці 50-х та у 60—70-х роках, і тому не встиг утворитися потрібний потенціал.

Протягом 6 років реформування відбувалися  негативні явища у сільському господарстві. Обсяги виробництва продукції  аграрного сектора скоротилися в усіх 25 мезорегіонах (24 областях та в Автономній Республіці Крим). Найбільше падіння сталося у Кіровоградській, Запорізькій, Луганській, Миколаївській областях. Автономній Республіці Крим (понад 50 % у кожному мезорегіоні, проти 40 % по Україні в цілому). Помірнішими темпами цей процес ішов у західних та подільських областях, де темпи падіння становили 20—35 % і активніше реформувалися економічні відносини в аграрній сфері.

Відбулися деякі зміни у динаміці територіальних пропорцій аграрного сектора. Зокрема, зросла питома вага Вінницької, Івано-Франківської, Закарпатської, Київської, Львівської, Хмельницької, Черкаської областей, тобто тих, які спеціалізувалися на виробництві зерна і цукрових буряків. Водночас знизилася частка Автономної Республіки Крим, Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Луганської, Харківської, Чернігівської областей, де економічні перетворення в аграрно-промисловому комплексі проводилися непослідовно.

У цілому зрушення у територіальних пропорціях розвитку сільського господарства були не такі масштабні, як у промисловості. Це пояснюється більш рівномірним розміщенням господарств цього сектора економіки по території країни і більш стабільним ціновим становищем усередині нього.

Економічна  криза не обминула і капітального будівництва. За 1992—1997 pp. обсяги капітальних  вкладень у народне господарство України зменшилися в цілому у 4,4 раза; у господарство західних областей — в 5 разів, у тому числі Чернівецької області — у 9 разів, Закарпатської — у 8,8 раза, Волинської — у 6 разів. Різке скорочення обсягів капітального будівництва було характерним для деяких приморських та центральних територій: в Автономній Республіці Крим—в 11 разів, в Одеській області — 7,5 раза, Кіровоградській та Житомирській — у 9 разів. Це спричинило зменшення обсягів будівництва і введення в експлуатацію об'єктів соціальної та виробничої інфраструктури, що негативно позначилося на забезпеченні потреб населення. Зокрема, обсяги введення жилих будинків у 1997 p. скоротилися по країні у 2,4 раза проти 1990 p., а по Дніпропетровській і Чернігівській областях — у 4,6 раза, Миколаївській і Херсонській — у 3,9 раза, Запорізькій — в 3,5 раза. Донецькій — у 3,6 раза, по Києву — більш як у 2 рази. Зменшення інвестицій у соціально-культурне будівництво, нестача фінансових ресурсів на підтримання у належному стані діючих об'єктів призвели до послаблення матеріально-технічної бази соціальної інфраструктури, погіршення показників забезпечення потреб населення послугами, особливо у сільській місцевості.

Стислий аналіз соціально-економічного розвитку регіонів протягом 1992—1997 pp. свідчить про  руйнацію територіальних пропорцій, які  складалися й усталювалися десятиліттями. Перехід економіки регіонів до ринкових відносин відбувається, на жаль, стихійно, нерегульовано, поза державним централізованим контролем. Внаслідок цього замість поступового нівелювання (зближення) рівнів соціально-економічного розвитку регіонів відбувається їх диференціація. Через слабку керованість з боку держави процесами регіонального розвитку, під впливом економічних, соціальних, екологічних та інших причин у багатьох регіонах (зокрема, західних) практично перестали діяти стимули саморозвитку, і це призвело до майже депресивного стану. Стала тенденція зниження обсягів виробництва промислової та сільськогосподарської продукції, капітального будівництва, значне зменшення реальних доходів населення спостерігаються також у Житомирській, Кіровоградській, Херсонській областях, Автономній Республіці Крим.

Деформація  територіальних пропорцій стає наслідком  не лише загальної кризи різних галузевих господарських структур, а й затримок із впровадженням заходів державної регіональної економічної політики, застосуванням нових механізмів для регулювання територіального розвитку країни.

Спираючись  на аналіз соціально-економічного розвитку регіонів на сучасному етапі економічного реформування, можна виділити декілька найбільш характерних регіональних проблем, вирішення яких вимагає цілеспрямованих дій центральних, регіональних та місцевих органів влади.

По-перше, це стосується нестабільності функціонування підприємств сфери матеріального виробництва, яке супроводжується щорічним падінням фізичних обсягів виробництва продукції і виконання робіт. (Навіть у 1997 p. лише у 12 регіонах із 25 обсяги промислового виробництва мали тенденцію до зростання проти попереднього року, тобто і 1997 p. не позначився стабілізацією промислового виробництва у всіх регіонах). Це, в кінцевому підсумку, призвело за шестирічний період до значного скорочення обсягів виробництва у кожному регіоні, нераціонального використання виробничих фондів і матеріальних ресурсів, зниження економічного потенціалу територіальних комплексів і країни в цілому.

По-друге, значно загострилася проблема ефективної зайнятості трудових ресурсів. Внаслідок скорочення обсягів виробництва та будівництва спостерігається щорічне підвищення рівня безробіття у всіх областях (особливо помітно — там, де значно скорочувались обсяги виробництва продукції машинобудування, ВПК, легкої і промисловості будівельних матеріалів).

За 1991—1996 pp. кількість офіційно зареєстрованих безробітних збільшилася по Україні  в 54 рази і становила в 1996 p. 351 тис. чол. За 1997 p. кількість безробітних  зросла більш як удвічі (найпомітніше — у західних областях, особливо у Львівській, Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, а також у  східних індустріальне розвинутих областях—Донецькій, Луганській, Харківській).

По-третє, триває скорочення інвестицій у невиробничу  сферу, що призводить до зниження обсягів  введення в експлуатацію нових об'єктів житлово-комунального і соціально-побутового призначення і погіршення забезпеченості потреб населення (обсяги введення житлових будинків по країні у 1997 p. скоротилися проти 1990 p. у 2,4 раза, загальноосвітніх шкіл — у 7,2 раза, амбулаторно-поліклінічних закладів — у 6 разів).

За  розрахунками НДЕІ Мінекономіки України, інтегрований рівень розвитку соціальної інфраструктури становив у країні на початку 90-х років 40—60 % від передбаченого нормативами. При цьому мали місце помітні розбіжності між областями щодо рівнів забезпечення житлом, лікарняними ліжками, амбулаторно-поліклінічними закладами, підприємствами побутового обслуговування та ін. За 6 років реформування економіки, на жаль, позитивних зрушень у розвитку соціальної сфери не відбулося.

По-четверте, практично скрізь значно погіршилася  демографічна ситуація. Економічна криза, недостатній соціальний захист громадян призвели протягом 1991—1997 pp. до перевищення  показників смертності над показниками народжуваності, скорочення тривалості життя населення і зменшення абсолютної його чисельності. З 1991 p. у країні йде невпинний процес падіння природного приросту населення і зменшення його загальної чисельності по регіонах. У 1997 p. депопуляції населення не було лише у Закарпатській області. Найпомітніше знижується кількість населення у Дніпропетровській, Донецькій, Кіровоградській, Луганській, Харківській, Полтавській, Черкаській, Чернігівській областях, де від'ємні коефіцієнти природного приросту населення вищі, ніж у середньому по Україні.

По-п'яте, спостерігається істотне погіршення реальних умов життя абсолютної більшості  населення у всіх без винятку  регіонах. За розрахунками вчених Академії наук України, життєвий рівень населення за роки реформування знизився щонайменше у 3—4 рази, його купівельна спроможність нині становить 20 % від загальноєвропейської норми. За показниками рівня життя Україна займає 95-те місце у світі.

За  роки перебудовчих процесів у регіонах нагромадилися й інші досить складні проблеми, які також треба невідкладно вирішувати. Найгостріші з них такі: неплатежі за поставлені товари; неплатежі державі та населенню; нестача коштів у місцевих бюджетах для вирішення територіальних соціально-економічних завдань; нестабільна робота комунального господарства, міського транспорту і зв'язку; збої в енергопостачанні. У деяких регіонах повільно йдуть приватизація держмайна, аграрна реформа, розвиток малого підприємництва тощо.

ВИСНОВКИ:

Щоб створити умови для ефективної керованості  соціально-економічним розвитком  регіонів, для поетапного досягнення позитивних зрушень у територіальних пропорціях, необхідно здійснити комплекс заходів як на центральному, так і на регіональному та місцевому рівнях управління.