Структура економіки регіону у статистичному вимірі

Поки ще інноваційний процес в Україні  не набув достатніх темпів. Інноваційну  активність промислових підприємств стримують відсутність власних коштів, труднощі із сировиною, недостатня державна підтримка вітчизняного виробника. Результати досліджень свідчать, що понад 70 відсотків промислових підприємств взагалі не займаються інноваційною 
діяльністю. Серед причин, що стримують цю діяльність, більшість підприємств (майже 86%) називають відсутність фінансування для покриття великих витрат, пов’язаних з нововведеннями.

Дефіцит бюджетного фінансування та відсутність коштів у вітчизняних  замовників призводить до постійного зростання в загальних обсягах фінансування інноваційної діяльності підприємств частки власних коштів та кредитних ресурсів (наприклад, у Волинській області станом на початок 2002р. – 78,8% і 18,5% відповідно). Як свідчать результати досліджень, майже не надходять на розвиток інноваційної діяльності кошти з державного бюджету та від вітчизняних і іноземних інвесторів. В 2000 р. у Волинській області лише одне підприємство виконувало інноваційні роботи за рахунок залучених 
іноземних інвестицій.

Практично відсутнє фінансування інноваційних проектів недержавними структурами, в тому числі комерційними банками, з причини довгостроковості таких капіталовкладень та значного комерційного ризику. Через недосконалий розвиток регіонального фондового ринку виникають додаткові труднощі для участі вітчизняних та іноземних фінансово-промислових структур у фінансуванні інноваційних проектів

Для фінансової підтримки інноваційної діяльності в регіонах доцільно створювати спеціалізовані державні та комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи, діяльність яких законодавчо закріплена Законом України «Про інноваційну діяльність» і передбачає залучення коштів як місцевих бюджетів, так і юридичних та фізичних осіб. На регіональному 
рівні необхідно стимулювати формування інноваційних кластерів, які об’єднують владу, промислові підприємства, банки, наукові організації регіону, мають високий рівень технологічної та фінансової інтеграції для реалізації інноваційно-інвестиційних проектів.

Найбільш поширеним заходом  щодо підтримки інноваційної діяльності фірм є державна або регіональна інвестиційна політика (тобто фінансова підтримка). Саме її більш за все потребують підприємства науково-інноваційного профілю, оскільки невизначеність результатів досліджень та високі витрати на їх проведення унеможливлюють функціонування 
без державної підтримки. Чітка стратегія державної науково-технічної та інноваційної політики має бути орієнтиром та стимулом нарощування інвестицій для суб’єктів господарювання. Концентруючи фінансові кошти на пріоритетних напрямах, уряд стимулює розвиток НДДКР, регулює 
розподіл ризиків, що об’єктивно притаманні інвестиційно-інноваційної діяльності. Приватний сектор підтримує проекти, що ініційовані державою, та сприяє їх подальшій комерціалізації з метою отримання прибутку.

Одним з важливих джерел інвестиційного забезпечення інноваційних процесів є  іноземні інвестиції, що здійснюються в різних формах, зокрема, як внески в статутні фонди і купівля акцій підприємств, кредити зарубіжних банків і міжнародних фінансових організацій.

Аналіз структури іноземних  інвестицій в Україні показує, що найбільший інтерес викликає вкладення капіталу в такі галузі, як харчова промисловість, внутрішня торгівля, фінансові операції. Крім того, тільки 25% від загальної суми іноземних інвестицій використано на купівлю нового обладнання і технологій, у той час як на придбання споживчих товарів – 65% вкладень. Іноземні інвестори мало зацікавлені у створенні нового національного капіталу і розвитку інноваційного процесу. Отже, не всі інвестиції корисні з національної точки зору. Корисними можна визнавати вкладення в інновації, 
якщо кошти вкладаються в уже існуюче підприємство і не переслідується мета придбати над ними контроль. Інші інвестиції на ці цілі повинні розглядатися в залежності від:

-ступеня новизни створених  підприємств;

-можливості створювати  нову науково-технічну продукцію  без імпорту основних її частин;

-забезпечення значної  економії паливно-енергетичних ресурсів  і впровадження ресурсозберігаючих технологій.

Важливою проблемою для іноземних  інвесторів є узгодженість законодавства  України з оподаткування з нормами міжнародного права. Подібна невідповідність негативно впливає на інвестиційний клімат в країні та створює імідж держави з підвищеним ступенем ризику. Іноземному інвестору при відсутності яких-небудь спільних правил і принципів, які взаємопов’язані із загальноприйнятими нормами у міжнародній практиці, нелегко орієнтуватися у нашому внутрішньому законодавстві. Тому питання, що відносяться о іноземних інвестицій, повинні бути взаємопов’язані у законодавчих актах України з нормами міжнародного права. Хоч оподаткування не відноситься до числа регіональних факторів здійснення прямих іноземних інвестицій, проте дуже високі ставки податку можуть вплинути на рішення іноземного інвестора.

Одним із найважливіших та найактуальніших  аспектів інноваційної політики, пов’язаним з інвестиційними процесами, які дозволяють стимулювати прискорення іноземних інвестицій та контролювати ступінь їх впливу на національне виробництво, є інтернаціоналізація вітчизняних підприємств. Мова йде про створення інвестиційних та інноваційних умов 
для участі національних виробників у міжнародних групах та кластерах через залучення іноземного стратегічного капіталу. Доцільним є також контрольоване і часткове допущення іноземних фірм у деякі сегменти внутрішнього технологічного ринку. У свою чергу, це повинно супроводжуватися стратегією поширення внутрішнього попиту на технологічні 
продукти і створення переваг споживачам вітчизняної техніки та її виробникам.

В умовах обмежених фінансових ресурсів і дефіциту бюджету у здійсненні ефективної інвестиційно-інноваційної політики зростає значення створення інвестиційних фондів. Їх слід розглядати як форму реалізації державної та регіональної інноваційної політики. Інвестиційні науково-технічні фонди, як переконує світовий досвід, є ефективним засобом здійснення промислової, науково-технічної, інноваційної та соціальної політики.

Перспективним напрямом у створенні  стійкого джерела інвестицій є введення спеціальних банківських рахунків і рахунків оновлення для обов’язкового зарахування на них первинних фінансових джерел господарюючих суб’єктів. Безумовно, реалізація такого рішення 
також значною мірою пов’язана з вдосконаленням системи оподаткування. Як основні заходи, спеціалісти називають необхідність звільнення від оподаткування частини прибутку, яка спрямовується на інвестиції у нову техніку і технології, проведення реконструкції виробництв на якісно новій основі.

Підсумовуючи вищесказане, можна  зробити висновок, що для підвищення ефективності інноваційних процесів у регіоні необхідно, щоб інвестиційна діяльність стала основою розгортання інновацій. З цією метою органам державної влади потрібно стимулювати направлення інвестиційних ресурсів на виконання, в першу чергу, пріоритетних загальнодержавних та регіональних інноваційних програм, а також контролювати раціональність використання 
іноземних інвестиційних та інноваційних ресурсів.

2.3 Основні проблеми і перспективи розвитку регіонів України на сучасному етапі

Серед основних проблем розвитку й розміщення продуктивних сил регіонального характеру варто виділити:

— надзвичайно щільну концентрацію продуктивних сил у високоіндустріальних районах  — Донбасі і Придніпров'ї. На шість  високоіндустріальних областей — Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Луганську, Харківську, Київську припадає понад 45% основного капіталу України;

— невідповідність між природними й трудовими ресурсними потенціалами, з одного боку, і рівнем розвитку господарської діяльності та просторової її організації в межах економічних районів, областей, міських поселень — з іншого. Це стосується насамперед Подільського, Поліського, Південного регіонів;

— недостатній розвиток і збалансованість  складових транспортної системи, її нераціональну просторову диференціацію, що зумовлює неповне включення окремих регіонів та великих промислових центрів до загальнодержавного і міжнародного поділу праці;

— ігнорування на практиці принципу регіонального  господарювання, в основу якого доцільно покласти створення Фонду регіонального  розвитку для реалізації державних  програм та інших заходів, зокрема, розвитку нових форм розміщення продуктивних сил;

— складність формування ринкового середовища з причин надмірної залежності від  регіональної влади, її конкретних рішень з приватизації та ставлення до розвитку приватного бізнесу;

— неузгодженість і складність процесу  нормативного та реального розмежування власності між державними і регіональними рівнями через відсутність чіткої законодавчої системи критеріїв і процедур розподілу державної власності на рівнях державної влади і місцевого самоврядування;

— недостатню дієвість державної регіональної економічної політики, яка повинна  забезпечити розбудову соціально  спрямованої економіки та якісне піднесення на цій основі рівня життя  народу.

Щодо  окремих регіонів, де склалася вкрай  несприятлива соціально-економічна й  екологічна ситуація, що вимагає термінового  вирішення, то особливої уваги потребують Донецький, Придніпровський, Поліський, Південний та Карпатський.

У Донецькому регіоні найбільш актуальною серед економічних проблем є ефективна реструктуризація підприємств вугільної, хімічної, коксохімічної промисловості, чорної і кольорової металургії, важкого машинобудування та електроенергетики. Зношеність основних фондів у промисловості тут сягає 60—80%. Застаріле обладнання, недосконалі технології, некомплексне використання сировини, надмірна кількість відходів загострюють економічну й екологічну ситуацію. Ускладнилася на цьому фоні і соціальна ситуація. Вона проявляється у перевищенні (у 2 рази) смертності над народжуваністю та у від'ємному сальдо міграції.

Аналогічна  картина спостерігається у Придніпровському регіоні. Чорна та кольорова металургія, гірничодобувна, коксохімічна галузі, важке машинобудування створили й тут надмірне навантаження на природне середовище. Це доповнюється загостренням соціальних проблем.

Складною  проблемою Поліського регіону є  реабілітація радіаційне забруднених територій.

У Південному регіоні несе загрозу  підняття рівня грунтових вод, що може спричинити підтоплення всього низинного півдня України, докорінно змінити економічну та соціальну ситуацію. Серед невідкладних проблем — розвиток сфери зайнятості депортованих народів, їх соціального облаштування.

Животрепетні  проблеми Карпатського регіону —  припинення деіндустріалізації, збільшення зайнятості (тут — найвищий рівень безробіття в Україні), активізація демографічної політики та її збалансування з економічним розвитком, екологія (зокрема, завчасна готовність до природних і недопущення техногенних катастроф) тощо.

Нині  різниця у доходах на душу населення  між окремими областями становить 30—45%. Принагідне зауважимо, що за міжнародним  стандартом розрив у рівнях розвитку регіонів не повинен перевищувати 20%.

Аналіз  зарубіжних досліджень з проблем  територіального розвитку свідчить про різноманітність методів усунення або скорочення регіональної нерівності в розвинутих країнах. Викликає безперечний інтерес досвід розміщення підприємств високотехнологічних галузей в економічно та соціально відсталих районах з надлишками трудових ресурсів, природними обмеженнями цілорічної сільськогосподарської зайнятості (створення технопарків, центрів нововведень, «технополісів»). Одним з методів, які широко практикуються в регіональній політиці, є створення «полюсів росту»: обираються пункти, найсприятливіші щодо ресурсів або географічного положення; у подальшому кожен такий пункт, будучи забезпеченим інфраструктурними спорудами і виробничими підприємствами, перетворюється на «центр розвитку». Таке перетворення стає важливим фактором регіонального економічного розвитку, багато в чому воно пов'язане з тією роллю, яку «полюси» відіграють у доведенні розробок, здійснюваних вищими учбовими закладами, а також у виготовленні нових видів промислової продукції, придатних для реалізації на ринку. Такі «полюси росту» проблемних регіонів покликані поступово вивести їхню економіку зі стану депресії.

Важлива частина системи державного управління територіальним розвитком — цільові програми загальнонаціонального, регіонального, місцевого рівнів. Вони дуже поширені у країнах ЄС. Так, у Німеччині за допомогою державних цільових програм розвиваються дві третини земель; для нових федеральних земель розроблено цільові програми «Поліпшення регіональної господарської структури», чим створено умови для стимулювання інвестицій шляхом субсидій на розвиток промисловості й інфраструктури з федерального та земельних бюджетів, а також Європейського фонду регіонального розвитку. Через державні програми стимулюється розвиток 40% територій у Великобританії, 90% — у Норвегії. Програми регіонального розвитку, регіональні бюджетні фонди створено в усіх країнах ЄС.

У сучасних умовах регіональні програми мають виконувати роль активного методу регулювання ринкової економіки, інтеграції державних, колективних, індивідуальних інтересів і відносин, мобілізації зусиль для проведення активної регіональної політики. Регіональні цільові програми,— якщо вони, звичайно, виконуються,— це інструмент прямого впливу держави на формування ринкової економіки того чи іншого регіону, забезпечення принципів саморегулювання і цілеспрямованості в його розвитку.

Особливу  роль у регіональній політиці, поряд  з адміністративними та законодавчими  заходами, повинно відігравати економічне стимулювання розміщення виробництва. Воно перш за все включає:

— створення сприятливих умов для  розміщення і функціонування підприємств шляхом поліпшення промислової і соціальної інфраструктури у районах концентрації виробництва, тобто в економічно освоєних районах, і випереджаючого зростання промислової або соціальної інфраструктури у відсталих або неперспективних для подальшого розвитку районах;