Структура економіки регіону у статистичному вимірі

 

Міністерство освіти і  науки, молоді та спорту України

Львівський  національний університет імені  Івана Франка

Економічний факультет

 

Кафедра статистики

 

КУРСОВА РОБОТА

 

з навчальної дисципліни «Економічна статистика»

на тему:

 

«Структура економіки регіону у статистичному вимірі»

 

 

 

 

 

 

Студента з напряму «Прикладна статистика»

Групи Ект-51з заочної форми навчання

Петрини Тараса Юрійовича

Науковий  керівник

асист. Васьків Степан Федорович

 

 

 

 

 

 

Львів-2012

ЗМІСТ

ВСТУП                                                                                                                         3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ СТРУКТУРИ ЕКОНОМІКИ РЕГІОНУ                                                                                    5

1.1 Поняття економіки регіону             5

1.2 Основні види та показники структури економіки                                         11

1.3 Структура економіки як об’єкт державного регулювання                        17

РОЗДІЛ 2. СУЧАСНИЙ СТАН І ТЕНДЕНЦІЇ ЕКОНОМІЧНОГО ТА СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ

2.1 Сучасний стан структури економіки України та заходи щодо її реформування                                                20

2.2 Тенденції економічного розвитку регіонів           25

2.3 Проблеми та перспективи розвитку регіонів України на сучасному етапі

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

     Взаємовідносини центру та регіонів завжди є доленосними для розвитку держави в цілому. Вони не тільки визначають державний устрій, а й справляють вирішальний вплив на добробут народу. Відсутність у минулому власної виваженої регіональної політики призвела до значних диспропорцій у територіальній структурі української економіки, неефективного використання переваг територіального поділу праці, природно-ресурсного та науково-виробничого потенціалу регіонів, до надмірного забруднення навколишнього середовища у багатьох містах і районах. В Україні ще не створено правової бази, необхідної для досягнення регіонами оптимальної економічної самостійності, немає чіткого розмежування повноважень між центральними та місцевими органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування з питань управління соціально-економічним розвитком регіонів. Слабкою є фінансово-економічна база багатьох адміністративно-територіальних одиниць. Усе це зумовлює необхідність вжиття цілеспрямованих заходів державної регіональної економічної політики, які б забезпечили ефективне регулювання процесів регіонального розвитку, узгодження дій центральних та місцевих органів виконавчої влади щодо структурної перебудови економіки країни та послідовного впровадження ринкових відносин.

Нинішній  соціально-економічний та екологічний стан регіонів є наслідком загальної кризи економіки. Незважаючи на потужний економічний потенціал, величезні можливості для стабілізації і пожвавлення господарської діяльності, в Україні непомітні суттєві позитивні зрушення. Нераціональне і неповне використання економічного потенціалу зумовлене рядом факторів, у тому числі — недостатньою увагою до регіональних проблем, до наявних диспропорцій у розміщенні продуктивних сил. Розробку і проведення регіональної політики в країні ускладнює значна диференціація її соціально-економічного простору. Внаслідок кризової ситуації в економіці звужуються фінансові можливості уряду і гостріше проявляється розрив у рівнях, темпах розвитку, перевагах та можливостях окремих регіонів. Крім того, криза по-різному зачепила регіони у зв'язку з існуючими диспропорціями в територіальній структурі національної економіки, в темпах їх переходу до ринкових відносин. Ступінь соціальної диференціації регіонів відбивається у динаміці і структурі зайнятості, безробітті, рівні доходів та реального споживання.

В цій роботі зроблено спробу визначити  та проаналізувати основні напрямки вдосконалення управління України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1.

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ  АСПЕКТИ СТАТИСТИЧНОГО ВИВЧЕННЯ РОБОЧОЇ СИЛИ

 

1.1.Поняття  вартості робочої сили як об’єкта статистичного вивчення

 

У класичному розумінні "економіка" — це наука про вміння раціонально  вести домашні справи. У нашому випадку таким домом є регіон, що представляє собою народне  господарство в мініатюрі, — це територія, що за сукупністю своїх елементів  відрізняється від інших територій  та характеризується єдністю, взаємопов'язаністю складових і цілісністю. У такому формулюванні термін "регіон" є  синонімом терміну "район". Найважливіша характеристика регіону — його цілісність. Регіон представляє триєдність середовищ: природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Регіональна  цілісність передбачає територіальну  цілісність та неподільність. 
З поняттям "регіон" пов'язаний термін регіональна економіка — науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. Поняття "регіональна економіка"та "розміщення продуктивних сил" близькі за змістом; усе-таки регіональна економіка більше "прив'язана" до поняття "регіон", у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загальнорегіональними проблемами. У сучасній літературі регіональну економіку прийнято вважати, перш за все, ужитковою наукою. 
Одна з функцій регіональної економіки — створення різних сервісних виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукцію міжгалузевого призначення. Регіональні органи управління можуть виконувати засновницьку функцію, тобто стати фундаторами нових типів сервісних та виробничих організацій, які згодом можуть функціонувати самостійно. У галузі науково-технічного прогресу функцією регіональної економіки є забезпечення адаптації досягнень науково-технічного прогресу до місцевих умов. На регіональному рівні можлива координація діяльності різних наукових установ та мобілізація їхніх зусиль на розв'язання завдань регіонального характеру. 
У сфері регіональної економіки має перебувати й зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля, іноземний туризм, мають регіональний характер, а інші тісно пов'язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу регіону. 
Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв'язки. 
Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування: 
— комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку; 
— єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища; 
— територіальна спільність виробництва; 
— відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню виробництва; 
— цілісність системи соціальної інфраструктури; 
— поєднання територіального та галузевого управління об'єктами. 
Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічний потенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості країни або регіону, їхню економічну спроможність. 
Сутність соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні випливає з єдності економічної та соціальної політики. Серед вихідних компонентів особливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів та структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо. 
Незалежно від конкретного регіону, до складу СЕП (соціально-економічного потенціалу) входять природно-ресурсний, демографічний, науково-технічний, виробничий, науковий, рекреаційний, інформаційний, соціальний та культурний потенціали. Структура СЕП пов'язана з особливостями місця та ролі регіону в територіальному поділі праці. Наприклад, виробничий потенціал може бути розподілений згідно з галузевою структурою матеріального виробництва. 
Виробництво матеріальних благ починається, як відомо, з вибору території, місця його організації. При цьому виникає низка складностей, що мають життєво важливе значення: якими критеріями керуватися при виборі місця господарювання? Які природні ресурси та господарські умови даної території можуть дати людині найбільшу користь? Як, у якій послідовності та навіщо використовувати ці ресурси та умови? Які види виробництва організувати на даній території та як їх сполучити тощо. Відповіді на ці питання відбиті у регіональній політиці держави. Ця політика, а також механізм її реалізації, повинні сприяти зростанню комплексності розвитку регіону, оптимізації розміщення продуктивних сил по території країни, вирівнюванню умов господарювання та життєдіяльності людини. 
У процесі розробки регіональної політики велике значення має аналіз чинних тенденцій та закономірностей розвитку окремих регіонів, вимірювання та оцінка рівнів використання їхніх соціально-економічних потенціалів, оцінка ефективності функціонування матеріального та нематеріального виробництва, виявлення специфіки та масштабів індивідуального споживання. Такий аналіз може такойс служити інформаційною основою для перерозподілу сукупного суспільного продукту та національного прибутку. 
Для здійснення регіональної політики та побудови господарства потрібний соціально-економічний аналіз у таких напрямах: комплексна оцінка дійсного соціально-економічного потенціалу регіону, виявлення джерел та масштабів розвитку, визначення та оцінка варіантів перспективного соціально-економічного розвитку регіону. 
Таким чином, однією з найважливіших задач розробки регіональної політики є визначення перспектив розвитку кожного регіону, його цільової функції з загальнодержавних позицій, враховуючи те, що економіка України є єдиний народногосподарський комплекс. Ці перспективи, враховуючи пріоритети у розвитку окремих регіонів, повинні виявлятися на основі раціоналізації розміщення продуктивних сил країни і виражатися передусім у визначенні та систематичному уточненні спеціалізації регіону. Складовою частиною регіональної політики є державні регіональні програми, які реалізуються у масштабі країни, окремих областей, систем розселення. Виконання таких програм має забезпечуватися спеціальними фондами регіонального розвитку та протекціоністською політикою держави стосовно окремих регіонів (надання пільг, розподіл фінансових коштів тощо). Вони покликані сприяти скороченню соціально-економічного розвитку між регіонами. В Україні найбільш актуальною є розробка програм для Донбасу, Придніпров'я, Причорномор'я та Криму, Карпат, Полісся, зони Чорнобильської АЕС. 
Важливим аспектом розробки економічної політики у регіоні є комплексний розвиток, що реалізується на основі раціонального використання всіх територіальних ресурсів багатоцільового призначення (трудових, земельних, водних, енергетичних, рекреаційних тощо). Для максимальної мобілізації внутрішніх ресурсів, міжрегіональних зв'язків, необхідна розробка та реалізація регіональної господарської політики на локальному рівні, що пов'язано з інвестиційною політикою у регіоні. Її наслідком має стати регіональний господарський механізм, основу якого становить система стимулів та регуляторів територіальних відношень. Це ціни й тарифи, ставки платежів за територіальні ресурси, система нормативів формування державного і місцевих бюджетів, централізовані державні й місцеві фонди розвитку тощо. Окрім того, сюди входять договірні та інші економічні форми організації територіальних стосунків. Наріжним питанням дієвості економічного механізму є така організація всіх його елементів, яка дозволяє органічно сполучати у єдиній системі централізовані, тобто державні, та децентралізовані засади територіального управління. 
Механізм централізованого економічного управління покликаний забезпечити економічними засобами проведення загальнодержавної регіональної політики, включно з розв’язанням таких завдань, як раціональне розміщення великих підприємств, поліпшення використання територіальних ресурсів. 
Світовий досвід показує, що глибока централізація управління економікою регіону неефективна. Без ініціативи регіонів неможливо забезпечити ефективний розвиток їхнього господарства: з розвитком суспільства децентралізація управління економікою, у тому числі регіональною, має зростати. Одним з проявів цього є зміна відносин місцевих господарських органів та ланок вищого підпорядкування. Саме це висвітлює Закон України "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні". Згідно з цим законом територіальною основою місцевого самоврядування є місто, район у місті, селище чи село. При цьому основна цінність децентралізації полягає у можливості враховувати специфічні місцеві умови — як природні, так і господарські. Врахування природних умов дозволяє оптимі-зувати галузевий склад розміщення підприємств, сформувати вимоги до них у екологічній, соціальній сфері. Господарські умови визначають можливості кооперування й комбінування підприємств у галузі обміну продукцією, комплексного використання джерел сировини, спільного споживання послуг інфраструктури. Нормальне функціонування економіки регіону, його благополуччя не пов'язані з повним самозабезпеченням, а, навпаки, передбачає розширення масштабів виробництва профільних видів продукції та їхнє вивезення для здійснення еквівалентного міжрегіонального обміну. 
У кожному регіоні можуть бути виділені галузі, що ведуть перед у розвитку його господарства, тобто галузі спеціалізації. Регіональна спеціалізація може бути внутріш-ньорегіональною, міжрегіональною та міжнародною. Галузі спеціалізації підрозділяються на профільні, що мають значну питому вагу в структурі господарства даного регіону, та непрофільні, що мають незначну питому вагу. 
Основою визначення спеціалізації є ступінь участі регіону в територіальному поділі праці. Територіальний поділ праці — це одна з форм 'суспільного поділу праці, нерозривно пов'язана з галузевою її формою. Саме поділ праці диференціює процес виробництва, зумовлює глибину його спеціалізації, формує галузеву структуру, забезпечуючи тим самим високу ефективність індустріального розвитку. При цьому галузі розташовують свої підприємства на території, найбільш сприятливій для їхнього розвитку. 
До спеціалізованих відносяться ті галузі господарства, які зосереджують свою діяльність на обмеженій території, можуть ефективно обслуговувати потреби не лише свого, але й інших регіонів. Найбільш розвинуті міжрегіональні зв'язки у паливній, металургійній, машинобудівній, лісозаготівельній промисловості завдяки концентрації виробництва в обмеженій кількості районів. Завдяки широкому асортименту відбувається значний обмін продукцією легкої та харчової промисловості. 
Завдяки міжрегіональному обміну використовуються найбільш унікальні особливості природно-господарських регіональних комплексів, відбувається взаємодоповнення економіки. Спеціалізацією в широкому розумінні є визначення економічного профілю (індустріальний, індустріально-аграрний, аграрний). Докладніша спеціалізація характеризується галузями, підгалузями і навіть окремими виробництвами усередині сфери господарства. Таким чином, основою характеристики регіональної спеціалізації є високий рівень концентрації та висока питома вага даного виробництва у регіоні, а також ефективне обслуговування не лише свого, але й інших регіональних структур, активна участь у загальнодержавному поділі праці. 
Для визначення спеціалізації регіонів країни застосовуються такі показники: 
— частка виробництва продукції галузей спеціалізації (промисловості, сільського господарства) регіону стосовнозагального по країні виробництва продукції відповідної галузі; 
— коефіцієнт локалізації (зосередження) даної галузі (виробництва) на території регіону; 
— коефіцієнт виробництва продукції на душу населення; цей показник обчислюється за виробництвом продукції у вартісному та натуральному вираженні й розраховується як відношення виробництва на душу населення того або іншого продукту в регіоні до аналогічного показника по країні; 
— коефіцієнт товарності визначається як відношення вартості завезеної продукції до тієї, що виробляється у регіоні, а за деякими видами продукції — як відношення вивезення з району даної продукції до її виробництва у натуральних показниках. Формули розрахунку цих показників докладно описані у параграфі 2.1. 
Отже, виробниче спеціалізованими можна вважати галузі, що мають коефіцієнт локалізації та виробництва продукції на душу населення понад одиницю та продукція яких великою мірою задовольняє потреби інших регіонів країни.

 

 

1.2 Основні види та показники структури економіки

 

Можливості  економічного розвитку визначаються структурою економіки. На макроекономічному рівні  основними видами структури є: 
     відтворювальна; 
     галузева; 
     регіональна. 
Відтворювальна структура характеризується співвідношенням окремих компонентів валового випуску за вартістю (фондів заміщення, споживання і нагромадження) та за матеріально-речовим складом (засобами виробництва і предметами споживання). 
Галузева структура економіки характеризує співвідношення валових випусків окремих галузей, великих народногосподарських комплексів і визначається часткою кожної галузі у загальному валовому випуску. 
Регіональна структура характеризує співвідношення випуску по окремих адміністративно-економічних районах. 
Фонд заміщення у відтворювальній структурі включає вартість матеріальних витрат і амортизацію. Його висока частка у валовому випуску свідчить про ресурсовитратність економіки. Але треба окремо аналізувати частку матеріальних витрат і амортизації в самому фонді заміщення. Амортизація пов'язана із заміною вибуваючих основних виробничих засобів, її збільшення може свідчити про активне оновлення основного капіталу, що є позитивним. 
Фонд споживання охоплює споживчі витрати населення та інших суб'єктів ринку. Кінцеві споживчі витрати та їх структура детальніше розглянуті в наступному питанні. 
Нагромадження вирізняють валове і чисте. Валове нагромадження охоплює чисте нагромадження та амортизацію, тобто частину фонду заміщення. Чисте нагромадження є аналогом чистих інвестицій у СНР, а валове — валових інвестицій. 
Між споживанням і чистим нагромадженням існує певне протиріччя. Це пояснюється тим, що нагромадження якоюсь мірою обмежує споживання. Але чисте нагромадження в той же час є джерелом розширеного відтворення, сприяє економічному зростанню. Збільшення нагромадження веде до скорочення можливостей споживання, і навпаки. 
Основним регулюючим параметром розвитку економіки є норма нагромадження: 
                                    n=ЧН/НД     або    n=ЧН/ВВП 
(4.1) 
де п — норма нагромадження; ЧН — чисте нагромадження; НД — національний дохід; ВВП — валовий внутрішній продукт. 
Норма нагромадження вважається достатньою, якщо становить приблизно 25 % від ВВП. Якщо частка чистого нагромадження у ВВП менша, то в економіці можуть спостерігатися застійні явища, оскільки не вистачає коштів для відновлення застарілих основних засобів. Тоді процеси відтворення не ефективні. Проте надто висока норма нагромадження (більш за ЗО %) одночасно знижує можливості споживання, зменшує фонд споживання у ВВП. 
Оптимальна норма нагромадження має верхню та нижню межі. Нагромадження не повинно погіршувати рівень споживання, який вже склався. Це означає, що верхня межа норми нагромадження визначається умовою незниження досягнутого рівня матеріального добробуту населення. Нижня межа норми нагромадження обумовлюється вимогою забезпечення вищої зайнятості, тобто забезпечення розширення виробництва. Ці протиріччя не дають можливості побудувати модель оптимізації нагромадження і визначити оптимальний рівень норми нагромадження. Тому на практиці аналіз співвідношення між споживанням і нагромадженням здійснюють, враховуючи вплив на них низки чинників. 
Перш за все це ефективність нагромадження, тобто віддача з кожної гривні чистого нагромадження у вигляді приросту національного доходу або ВВП: 
  
(4.2) 
де Еф.н — ефективність нагромадження. 
Ефективність нагромадження аналогічна показнику капіталовіддачі. Чим вище ефективність нагромадження, тим менша потреба у зростанні фонду нагромадження для створення одиниці приросту національного доходу або ВВП. 
Потреба у нагромадженні залежить також від рівня фондовіддачі, яка в цілому по економіці може бути визначена як відношення національного доходу до вартості основних виробничих засобів. Підвищення фондовіддачі дозволяє створювати додатковий національний дохід без додаткового збільшення нагромадження. 
На норму нагромадження впливає амортизація, яка частково може використовуватися разом із чистим нагромадженням як джерело розширеного відтворення. Тому амортизація дозволяє зменшити загальну потребу в нагромадженні. Але за умов інтенсивного економічного розвитку збільшуються амортизаційні витрати на прискорену заміну основних засобів, отже, зменшуються можливості використання амортизації для нагромадження. 
Суттєво впливає на потребу в нагромадженні необхідність прогресивних структурних зрушень в економіці, під час яких потреба у нагромадженні підвищується. 
Розраховуються також показники середньої та приростної (An) норми нагромадження: 
(4.3) 
  
(4.4) 
За матеріально-речовим складом у структурі економіки вирізняють засоби виробництва та предмети споживання. 
Засоби виробництва — найважливіші в структурі економіки. Аналіз ринку засобів виробництва здійснюється за показниками динаміки обсягів їх виробництва у вартісному та натуральному виразах. 
Споживчі товари (товари для населення) аналізуються по окремих групах: продовольчі, легкої промисловості, культурно-побутового призначення, технічно складні, будівельні матеріали, автомобілі та інші транспортні засоби тощо. Такий аналіз здійснюється за кількісними та якісними характеристиками, а також за формами власності. 
Аналіз галузевої структури економіки дозволяє визначити превалюючий тип розвитку (промисловий, аграрно-промисловий, аграрний), а також виявити основні чинники економічного зростання, екстенсивний чи інтенсивний розвиток. Визначаючи галузеві пріоритети, треба віддавати перевагу розвитку галузей, що мають швидкий оборот капіталу. Це легка та харчова промисловість, а також галузі, що забезпечують їх сировиною. Інша група галузей, що потребує пріоритетного розвитку, — це наукомісткі галузі промисловості: машинобудування, хімічна, приладобудування. 
Регіональна структура економіки завжди багатогалузева. її аналіз включає визначення виробничої спеціалізації регіону. Галузі спеціалізації характеризуються показниками: 
коефіцієнтом спеціалізації (Rc): 
  
(4.5) 
де ЧЗР„ ЧЗзаі/ — кількість зайнятих в /-й галузі спеціалізації в регіоні та по країні загалом; РСР, РСзаг — чисельність робочої сили в регіоні та по країні загалом; 
коефіцієнтом локалізації (Лл): 
  
(4.6) 
де Пр.„ Пзаг/ — продукція галузі спеціалізації по регіону і по країні загалом; Вр, Взаг — випуск промислової продукції в регіоні та по країні загалом; 
коефіцієнтом міжрегіональної товарності (RT): 
  
(4.7) 
де П/.в — продукція галузі спеціалізації, яка вивозиться за межі регіону; 
коефіцієнтом рівня споживання на душу населення  
  
(4.8) 
Галузі, по яких зазначені коефіцієнти перевищують 1, крім RT, є галузями спеціалізації даного регіону, а їх розвиток повинен стимулюватися. 
Структура економіки не є стабільною, вона постійно змінюється під впливом внутрішніх та зовнішніх чинників. Таким чином відбуваються структурні зрушення, які супроводжуються прогресивними чи депресивними змінами в економіці. Об'єктивною основою цих зрушень є невідповідність можливостей економіки її загальним потребам. 
Під впливом негативних структурних зрушень, коли занепадають провідні, базові галузі економіки, виникає тривала структурна криза, яка супроводжується макроекономічними диспропорціями. Структурна криза настає, коли можливості пропозиції не задовольняють зростаючий сукупний попит. Особливо це стосується обмеженості сировинно-енергетичних ресурсів, необхідних для виробництва тих чи інших товарів. Так, наприклад, енергетична криза вражає насамперед енергомісткі галузі, а через них і всю економіку. 
Структурна криза виникає також за умови скорочення сукупного попиту на певні види продукції або його дуже повільного зростання. Така криза гальмує економічний розвиток, супроводжується відносним перенагромадженням основного капіталу, його знеціненням, послабленням інвестиційної активності та переливом капіталу із кризових галузей у перспективні. 
Структурні диспропорції порушують пропорційність економічного розвитку. Провідні вчені-економісти вважають найсуттєвішими такі диспропорції: 
між високими темпами економічного зростання і погіршенням стану державних фінансів; 
між зростаючими основними макроекономічними показниками і погіршенням фінансового стану суб'єктів господарювання (останнє проявляється у збільшенні кількості збиткових підприємств у окремих галузях); 
між зростаючими темпами розвитку економіки та низьким рівнем доходів населення. 
Для ліквідації структурних диспропорцій потрібен тривалий час. їх подолання може здійснюватись як через перерозподіл основних економічних ресурсів між окремими галузями, так і через розвиток ринкового механізму господарювання. Цей процес структурної перебудови потребує створення сприятливих інвестиційних умов, стимулювання науково-технічного прогресу, особливо переходу до високих ресурсозберігаючих технологій, поширення комп'ютеризації, створення прогресивної виробничої інфраструктури.

1.3 Структура економіки як об’єкт державного регулювання

 

Структура економіки — це співвідношення різних елементів економічної системи, що відображають народногосподарські  пропорції та стан суспільного поділу праці. 
Критерії визначення структури економіки: 
обсяги виробленої продукції та наданих послуг (абсолютні чи відносні); 
чисельність зайнятого населення;  
обсяг спожитого капіталу (вартість основних фондів). Показники структури економіки: 
натуральні; 
вартісні. 
Ф Відтворювальна структура характеризує: 
використання ВНП (ВВП) на відновлення основного капіталу, споживання та нагромадження; 
співвідношення між виробничим та особистим споживанням. 
Галузева структура виражає пропорції розвитку окремих галузей, підгалузей, видів діяльності, виробництв, сфер національної економіки. 
У складі національної економіки України вітчизняна статистика та управління виділяють галузі, підгалузі, міжгалузеві господарські комплекси тощо. За Класифікатором галузей економіки виділяють такі великі галузі: 
Визначальною ознакою виділення значних галузей економіки є однотипність виконання підприємствами й організаціями функцій, видів діяльності. Класифікаційною одиницею галузі є підприємство, яке має самостійний баланс та банківський рахунок. (Якщо підприємство займається різноманітними видами діяльності, то воно належить до відповідної галузі за переважаючою частиною його діяльності.) 
У складі галузей виділяють підгалузі — сукупність підприємств, що випускають однорідну продукцію чи виконують однорідні послуги. Наприклад, у сільському господарстві — тваринництво і рослинництво, на транспорті — його окремі види (автомобільний, залізничний, водний, повітряний, трубопровідний) тощо. 
За міжнародною галузевою класифікацією ООН до сфери економічної діяльності належать такі її види: 
сільське господарство, мисливство, лісове господарство і рибальство; 
гірничодобувна промисловість; 
обробна промисловість; 
електроенергетика, газо- і водопостачання;  
будівництво; 
оптова і роздрібна торгівля, ресторани, готельне господарство; 
транспорт, складське господарство і зв'язок; 
фінанси, страхування, операції з нерухомим майном, комерційні послуги; 
комунальне, суспільне та особисте обслуговування. 
Територіальна структура відображає розміщення виробництва в окремих економічних районах, що визначаються певними умовами (наявністю природних ресурсів, географічним положенням, кліматичними та іншими умовами). 
Соціальна структура характеризує співвідношення між: 
організаційно-правовими формами підприємництва з урахуванням рівня концентрації й централізації виробництва (між великими, середніми та малими підприємствами) та на основі форм власності (між приватними, державними та колективними підприємствами); 
групами населення за рівнем доходів (диференціація до 
ходів різних груп населення). 
Зовнішньоекономічна структура відображає пропорції між експортом та імпортом товарів, послуг, капіталів тощо.

 

 

РОЗДІЛ 2.

СТАТИСТИЧНА ОЦІНКА ВАРТОСТІ РОБОЧОЇ СИЛИ (НА ПРИКЛАДІ ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ)

 

2.1 Сучасний стан структури економіки України та заходи щодо її реформування

 

Основне завдання структурної перебудови економіки України — формування сучасної, ефективної, раціональної, екологічно безпечної структури економіки  та створення конкурентноздатного  вітчизняного виробництва на основі реалізації абсолютних та відносних  переваг країни. 
Для удосконалення відтворювальних пропорцій потрібні: 
модернізація виробництва, його технічне та технологічне оновлення; 
зниження ресурсомісткості (фондо-, матеріало-, енерго-, працемісткості) виробництва; 
зміна співвідношення між виробництвом засобів виробництва та предметів споживання на користь останнього; 
створення умов для розширеного відтворення (інвестування); 
посилення технологічної цілісності підприємств та галузей, забезпечення закінченого (замкненого) циклу виробництва. 
Формування ефективної галузевої структури економіки передбачає: 
усунення гіпертрофованих диспропорцій між реальним та фінансовим секторами економіки, а також всередині кожного з них; переважний розвиток галузей, що задовольняють потреби людей; 
широкий розвиток сфери послуг; 
створення та розвиток наукомістких та високотехнологічних галузей і виробництв; 
розвиток переробних галузей економіки на новій технічній та технологічній базі; 
конверсія військового виробництва; 
і — розвиток експортних та імпортозамінних виробництв; 
розвиток пріоритетних (ключових) галузей національної економіки. 
Оптимізація територіальної структури економіки передбачає: 
забезпечення комплексного і пропорційного розвитку всіх районів та регіонів країни на основі раціонального використання конкретних умов, наявних ресурсів (трудових, земельних, водних, енергетичних тощо); 
усунення диспропорцій у розвитку окремих територій, забезпечення вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку; 
гармонізація загальнодержавних та регіональних інтересів. Зовнішньоекономічна структура економіки потребує: 
збільшення експортного потенціалу країни; 
зменшення в експорті частки сировини та матеріалів і збільшення частки продукції переробних галузей; 
збільшення в імпорті частки прогресивного обладнання та машин і зменшення продуктів харчування і продукції, що може вироблятися на вітчизняних підприємствах. 
Соціальна структура економіки потребує: 
подальших змін у системі власності (роздержавлення, приватизація, вдосконалення функціонування державного сектору, розвиток малого і середнього бізнесу) та формування ефективного власника; 
регулювання доходів населення, створення ефективного мотиваційного механізму високопродуктивної праці, усунення великої диференціації доходів та соціальний захист вразливих верств населення. 
Заходи держави щодо структурного реформування економіки: 
вдосконалення нормативно-правового забезпечення структурної перебудови; 
створення сприятливих умов для реалізації конкурентних переваг, формування реального національного капіталу; 
виділення пріоритетних галузей і виробництв, їх державна підтримка; 
макроекономічна стабілізація, стимулювання прогресивних структурних зрушень в економіці; 
ефективна державна інвестиційна та інноваційна політика; 
розробка макроекономічних прогнозів щодо формування сучасної структури економіки; 
розробка загальнонаціональних та галузевих програм структурних перетворень; 
раціональне залучення іноземного капіталу, здатного забезпечити реформування структури економіки; 
інформатизація суспільства, оволодіння сучасними інформаційними технологіями. 
Конкурентні переваги — наявність специфічних ресурсів, використання яких за відповідних умов забезпечує додатковий ефект завдяки нижчим витратам на одиницю продукції. 
Конкурентні переваги України: 
кваліфіковані трудові ресурси; 
значні запаси чорнозему, вигідно розташовані сільськогосподарські угіддя та сприятливі природно-кліматичні умови; 
значні вільні виробничі площі, використання яких дає можливість нарощувати виробництво з відносно невеликими витратами; 
вигідне географічне положення та транспортна інфраструктура; 
значний науково-технологічний потенціал (наукові школи, унікальні сучасні технології виробництва). 
Метод ключових галузей — визначення галузей із сильними зворотними зв'язками, здатних викликати відповідну ланцюгову реакцію економічного розвитку, обумовити позитивні зрушення в економіці і забезпечити реалізацію цілей економічної політики держави. 
Пріоритетна галузь (лат. prior — перший, перевага) — галузь, розвиткові якої держава надає перевагу, враховуючи її роль і важливість для економіки країни. 
Пріоритети структурної політики України (за використанням конкурентних переваг) 
1 група — наукомісткі та технологічні галузі (ракетно-космічна техніка, літако- та моторобудування, електрозварювання, порошкова металургія, біотехнологія, мікроелектроніка, робототехніка, машинобудування, окремі виробництва ВПК); 
2 група — галузі та підгалузі агропромислового комплексу (зокрема переробні), що мають унікальні природні основи, традиції виробництва та експорту різноманітних продуктів харчування (харчова, борошномельно-круп'яна, кондитерська, овочево-консервна, комбікормова, галузі легкої промисловості, які спеціалізуються на первинній переробці сільськогосподарської сировини тощо); 
3 група — транзитні перевезення вантажів, транспортування нафти, газу, електроенергії, надання міжнародних послуг у галузі транспорту, зв'язку, телекомунікацій; 
4 група — рекреаційно-туристичний та оздоровчо-лікувальний комплекси Карпат, Причорномор'я, Приазов'я, інших регіонів країни; 
5 група — види діяльності, пов'язані із забезпеченням здоров'я людини і охороною навколишнього середовища.