Статистичне дослідження собівартості продукції

       сировина й основні матеріали,

       допоміжні матеріали,

       паливо (з боку),

       енергія (з боку),

       амортизація основних фондів,

       заробітна плата,

       відрахування на соціальне страхування,

       інші витрати, не розподілені по елементах.

Співвідношення окремих економічних елементів у загальних витратах визначає структуру витрат на виробництво. У різних галузях промисловості структура витрат на виробництво неоднакова; вона залежить від специфічних умов кожної галузі.

Угруповання витрат по економічних елементах показує матеріальні і грошові витрати підприємства без розподілу їх на окремі види продукції й інші господарські нестатки. По економічних елементах не можна, як правило, визначити собівартість одиниці продукції. Тому поряд з угрупованням витрат по економічних елементах витрати на виробництво плануються і враховуються по статтях витрат (статтям калькуляції).

Угруповання витрат по статтях витрат дає можливість бачити витрати по їх місцю і призначенню, знать, у що обходиться підприємству виробництво і реалізація окремих видів продукції. Планування й облік собівартості по статтях витрат необхідні для того, щоб визначити, під впливом яких факторів сформувався даний рівень собівартості, у яких напрямках потрібно вести боротьбу за її зниження.

У промисловості застосовується наступна номенклатура основних калькуляційних статей:

1) сировина і матеріали

2) паливо й енергія на технологічні нестатки

3) основна заробітна плата виробничих робітників

4) витрати на зміст і експлуатацію устаткування

5) цехові витрати

6) загальнозаводські (загальнофабричні) витрати

7) утрати від шлюбу

8) невиробничі витрати.

Перші сім статей витрат утворять фабрично-заводську собівартість. Повна собівартість складається з фабрично-заводської собівартості і не виробничих витрат.

Витрати підприємств, що включаються в собівартість продукції, поділяються на прямі і непрямі. До прямих витрат відносяться витрати, безпосередньо зв'язані з виготовленням продукції і враховуються прямих шляхом по її окремих видах: вартість основних матеріалів, палива й енергії на технологічні нестатки, заробітна плата основних виробничих витрат і ін. До непрямих витрат відносяться витрати, що неможливо або недоцільно прямо відносити на собівартість конкретних видів продукції: витрати цехові, загальнозаводські (загальнофабричні), по змісту й експлуатації устаткування.

Цехові і загальнозаводські витрати в більшості галузей промисловості включаються в собівартість окремих видів продукції шляхом розподілу їхній пропорційно сумі заробітної плати виробничих витрат (без доплат по прогресивно-преміальній системі) і витратам на зміст і експлуатацію устаткування.

Наприклад, сума цехових витрат за місяць склала 75 млн. карбованців, а основна заробітна плата виробничих робітників - 100 млн. карбованців. Це значить, що в собівартість окремих видів продукції цехові витрати будуть включені в розмірі 75% від суми основної заробітної плати виробничих робітників, нарахованої по окремих видах продукції.

По статті «невиробничі витрати» враховуються головним чином витрати по збуті готової продукції (витрати на тару, упакування продукції і т.д.) і витрати на стандартизацію і науково-дослідні роботи, централізовані витрати по підготовці кадрів і т.п. Як правило, невиробничі витрати включаються в собівартість окремих видів продукції пропорційно їхньої фабрично-заводської собівартості.

Собівартість окремих видів продукції визначається шляхом складання калькуляцій, у яких показується величина витрат на виробництво і реалізацію одиниці продукції. Калькуляції складаються по статтях витрат, прийнятим у даній галузі промисловості. Розрізняють три види калькуляцій: планову, нормативну і звітну. У плановій калькуляції собівартість визначається шляхом розрахунку витрат по окремих статтях, а в нормативної - по діючим на даному підприємстві нормам, і тому вона на відміну від планової калькуляції в зв'язку зі зниженням нормативів у результаті проведення організаційно-технічних заходів переглядається, як правило, щомісяця. Звітна калькуляція складається на основі даних бухгалтерського обліку і показує фактичну собівартість виробу, завдяки чому стають можливими перевірка виконання плану по собівартості виробів і виявлення відхилень від плану на окремих ділянках виробництва.

Правильне вирахування собівартості продукції має важливе значення: чим краще організоване облік, чим досконаліше методи калькулювання, тим легше виявити за допомогою аналізу резерви зниження собівартості продукції. На промислових підприємствах застосовуються три основних методи калькулювання собівартості й обліку витрат на виробництво: позаказний, попередній і нормативний.

Позаказний метод застосовується найчастіше в індивідуальному і дрібносерійному виробництві, а також для калькулювання собівартості робіт ремонтного й експериментального характеру. Метод цей полягає в тому, що витрати на виробництво враховуються по замовленнях на виріб або на групу виробів. Фактична собівартість замовлення визначається по закінченні виготовлення виробів або робіт, що відносяться до цього замовлення, шляхом підсумовування усіх витрат по даному замовленню. Для вирахування собівартості одиниці продукції загальна сума витрат за замовленням поділяється на кількість випущених виробів.

Попередній метод калькулювання собівартості знаходить застосування в масовому виробництві з коротким, але закінченим технологічним циклом, продукція, що випускається коли підприємством, однорідна по вихідному матеріалі і характерові обробки. Облік витрат при цьому методі здійснюється по стадіях (фазам) виробничого процесу. Наприклад, на текстильних комбінатах - по трьох стадіях: прядильне, ткацьке, оздоблювальне виробництво.

Нормативний метод обліку і калькулювання є найбільш прогресивним, тому що дозволяє вести повсякденний контроль за ходом виробничого процесу, за виконанням завдань по зниженню собівартості продукції. У цьому випадку витрати на виробництво підрозділяються на двох частин: витрати в межах норм і відхилення від норм витрати. Усі витрати в межах норм враховуються без угруповання, по окремих замовленнях. Відхилення від установлених норм враховуються по їхніх причинах і винуватцям, що дає можливість оперативно аналізувати причини відхилень, попереджати них у процесі роботи. При цьому фактична собівартість виробів при нормативному методі обліку визначається шляхом підсумовування витрат по нормах і витрат у результаті відхилень і змін поточних нормативів.

1.3. Планування собівартості продукції.

Основною метою планування собівартості є виявлення і використання наявних резервів зниження витрат виробництва і збільшення внутрішньогосподарських нагромаджень. Знижуючи витрати виробництва в результаті заощадження минулої і живої праці, промисловість домагається поряд з ростом нагромаджень збільшення обсягу випуску продукції. Плани по собівартості повинні виходити з прогресивних норм витрат праці, використання устаткування, витрати сировини, матеріалів, палива й енергії з урахуванням передового досвіду інших підприємств. Тільки при науково організованому нормуванні витрат можна виявити і використовувати резерви подальшого зниження собівартості продукції.

Планова собівартість визначається шляхом техніко-економічних розрахунків величини витрат на виробництво і реалізацію всієї товарної продукції і кожного виду виробів. У залежності від характеру виробництва застосовується ряд показників, що характеризують собівартість продукції.

При випуску одного виду продукції собівартість одиниці цієї продукції є показником рівня і динаміки витрат на її виробництво. Для характеристики собівартості різнорідної продукції в планах і звітах використовуються показники зниження собівартості порівнянної товарної продукції і витрат на 1 грн. товарної продукції. План підприємства містить також зведений кошторис витрат на виробництво і планові калькуляції собівартості окремих виробів.

Показник витрат на 1 грн. товарної продукції визначається виходячи з рівня витрат на виробництво товарної продукції стосовно вартості продукції в оптових цінах підприємства.

Допустимо, що з державного планового завдання по обсязі реалізованої продукції складає 4,35 млрд. грн., а вартість цієї продукції в оптових цінах - 5 млрд. грн. Отже, завдання за рівнем витрат на 1 грн. товарної продукції складе 87 коп. (4,35/5).

Показник витрат на 1 грн. товарної продукції не тільки характеризує планований рівень зниження собівартості, але і визначає також рівень рентабельності товарної продукції. Його величина залежить як від зниження собівартості продукції, так і від зміни оптових цін, асортименту і якості продукції.

У плані витрати розраховуються на плановий обсяг і асортимент продукції, але фактичний її асортимент може відрізнятися від планового. Тому планове завдання по витратах на 1 грн. продукції перераховується на фактичний асортимент і потім уже зіставляється з даними про витрати на 1 грн. продукції.

План по собівартості промислової продукції складається по єдиним для всіх підприємств правилам, встановленим в інструкціях із планування, облікові і калькулюванню собівартості промислової продукції. У цих інструкціях утримується перелік витрат, що включаються в собівартість продукції, і визначаються способи калькулювання собівартості.

Установлення загальних, єдиних для всіх підприємств правил має важливе значення для правильного планування й обліку собівартості продукції. Зокрема, загальним для всіх галузей промисловості є порядок включення в собівартість продукції тільки тих витрат, що прямо або побічно зв'язані з виробництвом продукції. Тому не можна включати в планову собівартість продукції витрати, що не відносяться до виробництва продукції, наприклад витрати, зв'язані з обслуговуванням побутових нестатків підприємства (зміст житлово-комунальних господарств, витрати інших непромислових господарств і т.д.), по капітальному ремонті і будівельно-монтажних роботах, а також витрати культурно-побутового призначення.

Деякі витрати хоча і враховуються у фактичних витратах на виробництво, однак у силу їхнього особливого характеру також не можуть включатися в планову собівартість продукції. До таких витрат відносяться різного роду непродуктивні витрати і втрати, наприклад обумовлений відступами від установленого технологічного процесу виробничий шлюб (утрати від шлюбу плануються тільки лише в ливарних, термічних, вакуумних, скляних, оптичних, керамічних і консервних виробництвах, а також в особливо складних виробництвах новітньої техніки в мінімальних розмірах по нормах, установлюваним вищестоящою організацією).

Планова собівартість продукції визначається шляхом відповідних розрахунків техніко-економічних факторів. Методичними вказівками по розробці 11-ого п'ятирічного плану визначений наступний типовий перелік техніко-економічних факторів, що обумовлюють зниження собівартості продукції:

1) підвищення технічного рівня виробництва;

2) поліпшення організації виробництва і праці;

3) зміна обсягу, структури і розміщення виробництва;

4) поліпшення використання природних ресурсів;

5) розвиток виробництва.

У плані по собівартості продукції на підприємстві поряд з витратами на 1 грн. товарної продукції маються наступні показники: собівартість окремих видів продукції, собівартість товарної продукції, зниження собівартості порівнянної продукції.

Визначення планової собівартості окремих видів продукції є основою планування витрат на виробництво. Планова собівартість усієї товарної продукції розраховується на основі даних про обсяг випуску товарної продукції і планової собівартості окремих видів виробів.

Оцінка виконання плану по собівартості всієї товарної продукції здійснюється з обліком змін цін, що виникли в плані звітного року, на матеріали і тарифів на перевезення й енергію.

Уся товарна продукція при плануванні й обліку собівартості на підприємствах підрозділяється на порівнянну і непорівнянну. Порівнянної вважається продукція, що випускалася в попередньому (стосовно планового) рокові, а також виробу з тривалим циклом виробництва, що випускалися торік в одиничних екземплярах. До складу порівнянної продукції не включаються роботи з замовленням на сторону, послуги, зроблені своєму капітальному будівництву, роботи з капітального ремонту і продукція, що виготовлялася в досвідченому порядку. До непорівнянного відноситься продукція, освоєна виробництвом у поточному році.

У плані підприємства визначається завдання по зниженню собівартості порівнянної продукції. Воно виражається відсотком зниження собівартості продукції стосовно минулого року. Поряд з цим може бути зазначена і сума планованої економії в результаті зниження собівартості порівнянної продукції.

Для визначення завдання по зниженню собівартості порівнянної товарної продукції складається розрахунок собівартості по всій номенклатурі виробів виходячи з передбаченого планом підприємства обсягу продукції і з урахуванням планового показника за рівнем витрат на 1 грн. товарної продукції в оптових цінах.

Якщо, наприклад, підприємство виготовляє тільки два типи порівнянної продукції, то цей розрахунок буде мати такий вигляд.