Ця  система складається, з одного боку, з законів, які діють у межах національних господарств, насамперед, найрозвиненіших країн світу, але мають інтернаціональні форми свого вияву, а з другого — з нових економічних законів, які виникають у процесі інтернаціоналізації технологічного способу виробництва та відносин економічної власності й господарського механізму

     До  законів національних господарств належать закон вартості, закон попиту і пропозиції, закон грошового обігу, закон концентрації капіталу та ін. Водночас слід зазначити, що специфіка їхньої дії ще мало досліджена в економічній літературі. До нових законів цієї сфери належать закон інтернаціоналізації виробництва, закон інтернаціоналізації обігу, закон інтернаціоналізації продуктивних сил, закон транснаціоналізації (посилення ролі ТНК у сфері міжнародних економічних відносин), закон інтернаціоналізації технологічного способу виробництва та ін., більшість із яких також необхідно обґрунтувати економічні науці.

       Міжнародний  поділ  праці   міжнародне  усуспільнення  виробництва  знаходять  конкретний  вияв  у  міжнародній  спеціалізації,  кооперації, комбінуванні, концентрації  виробництва  тощо. Ці  процеси  формують  важливий  елемент  господарського  механізму  на  інтернаціональному  рівні.

     Інтернаціоналізація  виробництва  нерозривно  пов’язана  з  переходом  міжнародного  поділу  праці  від  часткового  до  одиничного. Загальний  поділ  праці, на  мою  думку,  ґрунтується  на   спеціалізації цілих сфер  суспільного виробництва,  частковий – на  предметній  спеціалізації окремих виробничих  одиниць.

     Розвиток  часткового  поділу  праці  відбувається  як у  межах  національних  країн,  так  і в  міжнародному  масштабі (інтернаціоналізація  одиничного  поділу  праці)  через  ринкові  та  поза ринкові  зв’язки між підприємствами,  які виробляють  взаємообумовлену  продукцію.

     У  зв’язку  з  цим  у  процесі  міжнародного  усуспільнення  виробництва  розвиваються  сталі  та  тісні  зв’язки  між  підприємствами,  які  кооперуються. Причому  ці зв’язки  мало  залежать  від  стихії  товарного  обміну  на  світовому  ринку.

     Це  свідчить  про  дію  закону  інтернаціоналізації  виробництва,  його  різну  інтенсивність  у  тих  чи  інших  регіонах  світового  господарства.  Щоб  дати  простір  дії  цього  закону,  слід  насамперед  створити  належні  умови:  розвинути  транспортну  інфраструктуру,  розгалужену  мережу  інформаційних  комунікацій,  домогтися  якісних  змін  у  кредитно-валютній  сфері, прийняти  відповідні  закони,  усунути  нестабільність  у  сфері  національних,  політичних,  соціальних  відносин,  запровадити  конвертовану  валюту  та  інше.

     Дія  закону   інтернаціоналізації   виробництва   органічно  пов’язана   з  процесами, які  відбуваються  на  світовому  ринку,  зокрема  з інтернаціоналізацією ринку. У сфері торгівлі діє закон випереджаючого зростання  зовнішньої   торгівлі  порівнянні  зі  зростанням   виробництва. Так,  за  період 1950-1990рр.  темпи  зростання   міжнародної  торгівлі  станоновили щорічно    9-11%,  значно  (більше  ніж  у  два  рази)  випереджаючи  темпи  зростання  ВВП.  [ 1,305]

     Випереджаючі  темпи   зростання   світової  торгівлі  є   важливим фактором  зростання  промислового  та  сільськогосподарського   виробництва, розвитку  науково-технічного  прогресу,  підвищення  ефективності  й  якості  виробництва,  посилення  конкурентної   боротьби   на  міжнародній арені.

           Інтернаціоналізація  виробництва  й  обмін  зумовлює   дію  закону   вартості  в  його  інтернаціональній   формі,  зокрема   формування  інтернаціональної  вартості.  Найважливішими  факторами,  від  яких  залежить  утворення  інтернаціональної  вартості,  є:

1. з  одного  боку,  середня  інтенсивність  праці  у  масштабі  світового господарства,  з другого - інтенсивність національної  праці у різних   країнах світу.
2. середня   продуктивність  праці  у  межах   світового   господарства,  з  одного  боку,  і  продуктивність  національної  праці – з  другого;
3. ступінь  складності  праці,  який  залежить  насамперед  від  рівня  освіти  і  кваліфікації  робітників.

     Однією  з  рис  закону  вартості  є  обмін  еквівалентів,  тобто  обмін  одного  товару  на  інший  відповідно  до  суспільно  необхідного  робочого  часу,  затраченого  на  виробництво,  або  відповідно  до  кількості  й  якості  затраченої  на  них  суспільно  необхідної  праці. 

     Зростає  координація  між  суб’єктами  світового  господарства,  зокрема  між  провідними  капіталістичними   державами.  Вона  здійснюється   насамперед  у  сфері  фінансів  на  щорічних  нарадах   семи  провідних  країн  Заходу,  а  також  між  такими  міжнародними  економічними організаціями,  як  Міжнародний валютний  фонд,  Світовий  банк,  організація економічного  співробітництва і розвитку,  Банк  міжнародних розрахунків.  Зокрема,  на  зустрічах “сімки” досягнуто компромісу  щодо  певної  стабілізації  валютних  курсів  (у  1985  і  1987 рр.),  вироблено  стратегію  щодо  заборгованості  країн,  які  розвиваються  (1986 р.),  накреслено  шляхи   фінансової  підтримки  реформ  у  країнах  Східної  та  Центральної  Європи  (1989 р.),  узгоджено  основні  підходи   країн  Заходу  до  підтримки  економічної  реформи  в  Росії  (1993 р.)  та  інших  країнах  СНД.

      [ 7,90 ]

     Після  розпаду  СРСР  і  здобуття  Україною  державної  незалежності,  утворення  СНД   відбувається,  з  одного  боку,  визнання  незалежності  колишніх  країн  СРСР  країнами  світу  (наприклад,  Україну  визнало  більшість  країн),  з  другого – входження  їх  у  різні  національні  та  світові  економічні  організації.  Так,  Україна,  Білорусь  і  деякі  інші  республіки  стали  повноправними членами  Наради  з  безпеки і співробітництва  в  Європі.  Через  порушення  традиційних  господарських  зв’язків  між  країнами  колишнього  СРСР  деякі  з них  роблять  спроби   переорієнтуватися  на  зв’язки  з  ЄЕС. [1,310]

     Проте  для  такої  переорієнтації  потрібно  не  менше  20-25 років за  умов  нормального розвитку  економіки.  А економіка України,  як  і інших держав  СНД,  перебуває у стані глибокої  економічної  кризи,  зумовленої  насамперед  значним  розривом  традиційних  господарських  зв’язків  з  державами  колишнього  СРСР. 

      1.3 Структура світового  господарства та  його суперечності 

     Економіка країн і регіонів світу неоднаково диференційована, і це є виявом різних стадій їхнього розвитку. В економічно розвинутих країнах, частина яких досягла постіндустріальної стадії розвитку, тенденції динаміки промисловості й господарства в цілому складаються під впливом науково-технічної революції та інформаційної революції. У найменш розвинутих країнах ще чекають свого вирішення проблеми (які часто зростають до глобальних), породжені історичною спадщиною економічної залежності та структурної відсталості, неосвоєністю економічних ресурсів, тягарем демографічної ситуації тощо.

     Виходячи  з цього, структура сучасного  світового господарства може бути представлена як сукупність таких типів країн.  

     Група економічно розвинутих країн з рисами постіндустріального розвитку налічує лише півтора-два десятки держав, де проживає 1/6 - 1/7 населення планети, але виробляється 3/5 промислової продукції світового господарства, в тому числі 2/3 продукції машинобудування. Потужний виробничий потенціал нагромаджений нині не тільки в Північній Америці, особливо в США, а й у Західній Європі та Японії. Економіка цих країн досягла високого ступеня насичення засобами і предметами праці, в них зосереджені величезні фінансові ресурси, і в інвестиційний прогрес тут залучаються не тільки власні ресурси, а й 9/10 прямих іноземних інвестицій світового ринку капіталу. Приблизно і таких самих масштабах залучають ці країни у свій інноваційний процес інтелектуальний капітал планети. На ці країни припадає більша частина світової торгівлі та міжнародного руху капіталу.

     У групі середньо розвинутих країн з перехідною економікою теж сформулювалися доволі високий технічний потенціал і сучасні механізми ринкової економіки, але їхнє господарство має поки що скромніші економічні показники порівняно з економно розвинутими країнами. В цій групі можна вирізнити такі підгрупи:

       Країни, в яких індустріальні перетворення відбувалися із запізненням. Це Іспанія, Португалія, Туреччина, Греція тощо. Розвиток їхньої економіки в певному проміжку ХХ століття стримувався пережитками суспільних відносин попередніх формацій. Але протягом останніх десятиліть саме тут відбуваються динамічні процеси економічної перебудови. Прискорено розвивається невиробнича сфера, стабільно працюють будівельна індустрія ті транспорт, сільське господарство за відносного скорочення його частки в структурі економіки демонструє ефективне функціонування в рамках агропромислового комплексу, в обробній промисловості зростає вага машинобудівних галузей, надзвичайно велику роль відіграє індустрія туризму.

     Нові  індустріальні країни. На Сході Азії це так звані далекосхідні «тигри» (або «дракони») - Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур, у перспективі й інші держави; в Латинській Америці - Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі, Уругвай та ін. В цих країнах ідуть особливо динамічні процеси перебудови економіки. Поштовх прискоренню економічного розвитку дало залучення значних інвестицій іноземного капіталу та передових технологій із промислово розвинутих країн. Подальше просування структурних перетворень пов'язане із вдало проведеними економічними реформами, у процесі яких створено сучасну організаційно-управлінську та функціонально-галузеву структуру господарства.

     Постсоціалістичні країни з перехідною економікою, що стали на шлях побудови ринкового господарства, мають потужну індустріальну базу і розгалужений агропромисловий комплекс.

     Враховуючи  специфіку становлення суверенітету молодих незалежних держав, динаміку і ступінь завершеності економічних реформ, а також особливості економіко-географічного положення, серед постсоціалістичних країн вирізняють країни Євразії і незалежні країни - колишні республіки СРСР.

     До  постсоціалістичних країн Євразії  в Центральній Європі належать Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія (у складі республік  Сербія і Чорногорія), Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Албанія; в Азії - Монголія.

     Молодими незалежними державами на теренах колишнього Радянського Союзу стали Росія, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Таджикистан, Туркменістан.

     Головні особливості структури господарства цих двох підгруп країн такі: високий рівень суспільного й територіального (географічного) поділу праці, розгалужені й цілком сформовані функціонально і територіально господарські системи, які за своїми ознаками мало відрізняються від відповідних структур економічно розвинутих країн. Але на сучасному етапі постсоціалістичним країнам бракує капіталу, а в більшості галузей використовується застаріла техніка і технологія. Тут тільки формуються сучасні організаційно-управлінські структури ринкового господарства.  

     Країни, що розвиваються, - це понад 120 держав Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії, в яких проживає більша частина населення Землі. Багато з них стали незалежними тільки з середини (або з 60-70-х років) ХХ століття, частина має досить тривалий досвід самостійного розвитку, зокрема країни Латинської Америки, які здебільшого здобули незалежність протягом ХІХ століття. У другій половині ХХ століття у країнах, що розвиваються, відбулися значні зміни: помітно зріс національний прибуток, формується сучасне господарство, стабілізується їх місце в міжнародному поділі праці. Ці країни - важливий постачальник сировини на світовий ринок. Проте на шляху самостійного розвитку молоді держави натрапляють на значні труднощі.

     Країни  з порівняно зрілою структурою господарства - це, наприклад, Індія, Пакистан, Таїланд, Філіппіни, Індонезія - в Азії; Венесуела, Перу, Колумбія, Еквадор, Ямайка тощо - в Латинській Америці; Марокко, Туніс, Єгипет та ін. - в Африці. В цих країнах відбуваються процеси, що супроводжували свого часу економічне зростання в сучасних «нових індустріальних» країнах, активно взаємодіють місцевий та іноземний капітал, набирає потужностей молода промисловість, де, крім гірничо видобувної, розвивається й обробна, енергетика, вдосконалюються транспортні комунікації, сфери обслуговування, активно ведеться підготовка національних кадрів.

     Середній  підтип утворюють нафтовидобувні країни, що розвиваються. Це Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, а також Ірак, Іран та інші. Завдяки величезним надходженням від торгівлі нафтою вони мають сприятливі можливості для розвитку сучасного господарства, фінансової сфери, містобудування та соціальної сфери.

     Численним є підтип найменш розвинутих країн. Це країни з надзвичайно слабким розвитком продуктивних сил. Їм майже нічого запропонувати на світовий ринок. У країнах цього типу переважають традиційна система господарства, докапіталістичні (здебільшого феодальні) відносини. Серед найбідніших країн: Ангола, Ефіопія, Сомалі, Танзанія, Чад, Мозамбік, Буркіна-Фасо, Гвінея-Бісау, Малаві та ін. в Африці; Кампучія, Бангладеш, Ємен, Афганістан тощо - в Азії.