Правотворчість

Правовий прецедент –  це рішення судового ( судовий прецедент ) або управлінського ( адміністративний прецедент ) органу щодо конкретної справи, яке стає обов’язковим для вирішення аналогічних справ у майбутньому. [ 6; 37 ]

Це джерело права означає  зв’язаність відповідного державного органу попередніми рішеннями його ж або рішеннями вищого органу, прийнятими з аналогічного питання. Правовий прецедент, зокрема судовий, широко застосовується в країнах англосаксонської системи права.

В українській системі  права судовий прецедент не є  джерелом права, і за розгляду кримінальних або цивільних справ суд не може посилатися на нього. Але це не означає, що судова практика не має ніякого впливу на подальші рішення суддів. Найбільш типові судові помилки у тій чи іншій категорії справ доводять до відома суддів, слідчих, адвокатів, інших юристів для того, щоб запобігти цим помилкам у майбутньому, коли розглядатимуться аналогічні справи. З цією метою Верховний Суд України узагальнює практику в судових справах і приймає відповідні постанови, які мають рекомендаційний характер ( як, наприклад, постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про необхідну оборону» ). Але такого роду рекомендації вищої судової інстанції, навіть якщо вони висловлюються у вельми імперативній формі, не є судовим прецедентом, оскільки йдеться не про створення нової норми права, а про тлумачення існуючої.

А от за законодавством України  Конституційний Суд України може визнати ті чи інші закони, інші правові  акти або їхні окремі положення неконституційними, і вони втрачають чинність від  дня ухвалення Конституційним Судом  України рішення про їх неконституційність. Він також здійсненює офіційне тлумачення Конституції України. Рішення ж Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Фактично вони створюють правовий прецедент.

Нормативно-правовий договір:

спільний акт-документ, що містить нові норми права, які  встановлюються за взаємною домовленістю між правотворчими суб’єктами ( результат двосторонньої або багатосторонньої угоди) із метою врегулювання певної життєвої ситуації, і забезпечується державою. На відміну від договорів-операцій, які мають індивідуально-разовий характер, нормативно-правовий договір розрахований на кількаразове застосування: його зміст складають норми – правила поведінки загального характеру ( колективний, трудовий договір, типовий договір та ін. ). Він має суттєве значення у сфері комерційних відносин і майнового обороту. Може мати місце між суб»єктами федерації ( наприклад, Федеративний договір Російської Федерації 1992 р. ).

Особливим видом нормативно-правового  договору є міжнародний правовий акт, що ( на відміну від внутрішньодержавного нормативно-правового договору ) можна розглядати як самостійне джерело права.

Нормативно-правовий договір – це письмовий документ, в якому загальні правила поведінки встановлюються за домовленістю кількох суб’єктів.

Правовий звичай:

акт-документ, що містить  норми-звичаї ( правила поведінки, які склалися в результаті багаторазового повторення людьми певних дій ), які санкціоновані державою і забезпечуються нею. Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше значення для суспільства, відповідають його інтересам і відповідають історичному етапу його розвитки

 

 

Правовий звичай – найстародавніше  джерело права, він історично  і фактично передував закону. Зберігав значення в середньовіччя, не втратив популярності в сучасних правових системах традиційно-общинного типу.

У цивільному праві сучасних держав континентальної правової системи  визнаються «звичаї ділового обороту», сфера застосування яких в основному обмежена зовнішньоторговельними операціями.

Правовий звичай – це звичаєве правило поведінки, що забезпечується державою. [ 6; 36 ]

Визнаючи звичай правовим, держава бере під свій захист ті правила поведінки, які фактично склалися в суспільстві, і надає їм загальнообов’язкового значення.

Правовий звичай як джерело  права існує і в Україні.

Утім, правовий звичай не повинен  підміняти собою нормативно-правові акти України, не повинен суперечити їм, тобто звичай виконує стосовно до них субсидіарну ( додаткову, компенсуючу ) роль. Проте у деяких країнах звичай іноді вивищується над законом.

Від правових звичаїв треба  відрізняти неправові. Останні існують там, де право ще не склалося ( сьогодні, скажімо, у деяких племен Африки ), або ж у сферах поведінки людей, в які право не втручається ( наприклад, у сфері етикету ).

Правова доктрина:

акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими з метою удосконалення законодавства, усвідомлені суспільством і визнані державою як обов’язкові.

Правова доктрина не в усіх країнах є джерелом права, хоча значення наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання визнається законодавцями багатьох країн. У наші дні роль доктрини є важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій, розвитку методології тлумачення законів.

Правова докторина служила  безпосереднім джерелом права в  англо-американській правовій системі: іслам, індуїзм, іудаїзм мають у  своїй основі правила загальнообов’язкової поведінки, почерпнуті з праць видатних юристів.

Релігійно-правова норма:

акт-документ, що містить  церковний канон або іншу релігійну норму, яка санкціонується державою для надання їй загальнообов»язкового значення і забезпечується нею. Релігійно-правова норма поширена в традиційно-релігійних правових системах ( наприклад, у мусульманських країнах ). У деяких країнах релігійно-правова норма тісно переплелася із правовим звичаєм, традиціями общинного побуту ( держави Африки, Латинської Америки ).

Міжнародний-правовий акт:

- спільний акт-документ  двох або кількох держав, що  містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав  і обов’язків у різних відносинах між ними. З санкції держави такий акт поширюється на її територію, стає частиною внутрішньонаціонального законодавства. На внутрішньодержавне право впливають джерела міжнародного права: загальновизнані принципи міжнародного права, міжнародні договори ( пакти, конвенції).

 

 

Висновки

Отже, правотворчість - це правова  форма діяльності держави за участю громадянського суспільства ( у передбічених законом випадках ) , пов’язана із встановленням ( санкціонуванням ) , зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, рпийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів. [1; 293]

Правотворчість має такі ознаки:

1) здійснюється державою  безпосередньо або з її попереднього  дозволу, а також громадянським  суспільством ( народом ) і його суб’єктами;

2) полягає у створенні  нових норм права або в зміні  чи скасуванні чинних норм

3) набуває завершення у  письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно  до правового регламенту, тобто  процедури, яка встановлюється  правовими нормами;

5) має конкретно-цільову  і організаційну спрямованість.

Видами правотворчості є:

1)За суб’єктами:

безпосередня правотворчість народу ( референдум );

правотворчість державних  органів;

правотворчість громадських  об’єднань,

2)За засобами формування  норм права:

утворення нових правових норм;

санкціонування наявних  соціальних норм – надання юридичних властивостей вже існуючим соціальним нормам.

 

 

Стадії правотворчого  процесу:

Волевиявлення народу і формування юридичного мотиву;

Нормативне формулювання державою цієї волі у вигляді визначеного  масштабу поведінки;

3) Надання сформульованому  правилу юридичних властивостей

Правотворчість – це насампред  форма владної-вольової діяльності держави, формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, яка включає дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві, і спрямована на створення нормативно-правового акта.

 

 

Перелік використаної літератури:

Теорія держави і права: Підручник / Пер. З рос. – Харків: Консум, 2001. – 656 с.

Підручник / А. І. Берлач, Д. О. Карпенко, В. С. Ковальський, А. М. Колодій, А. Ю. Олійник, О. О. Підопригора; За ред. В. В. Копєйчикова, А. М. Колодія. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 752 с. – Бібліогр.: с. 737 – 740.

Навчальний посібник. / За загальною редакцією В. Г. Гончаренка. – К.: Український інформаційно-правовий центр, 2002. – 384 с.

Теорія держави і права: Навч. посібник / Упоряд. Л. М. Шестопалова. – К.: Прецедент, 2006. – 197 с.

Основи правознавства: Посібник / О. Михайленко. – К.: Видавничий центр «Академія», 1997. – 251 с.

Основи правознавства: Підручник / За заг. ред. В. С. Журавського / Наук. ред. М. І. Мельник, М.І. Хавронюк. – К.: Юридична думка, 2004. – 440 с.