Правотворчість

Науковість – ефективне  використання досягнень юридичної  та інших наук при упорядкуванні  проектів нормативних актів; проведення їхньої незалежної наукової експертизи;

Системність – суворий  облік системи права, системи законодавства, узгодження з іншими нормативно-правовими актами.

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:

оперативність – незволікання з підготовкою проектів нормативних актів;

поєднання динамізму і  стабільності – створення стабільного  нормативного акта і одночасно можливість вносити до нього доповнення і  зміни;

плановість – за функціональним призначенням актів і строками їх прийняття;

старанність і скрупульозність  підготовки нормативних актів кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки, вчених-юристів і юристів-практиків, які мають необхідні знання і досвід;

техніко-юридичеа досконалість – упорядкування нормативно-правових актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є обов»язковими для праотворчих органів;

урахування місцевого  досвіду – особливо в процесі  прийняття нормативних актів  місцевого значення.

Функції правотворчості –  напрямки діяльності, пов’язаної зі встановленням, зміною або скасуванням правових норм, створенням і розвитком законодавства.

Основні функції правотворчості:

Функція первинного регулювання  суспільних відносин (розробка і прийняття  нових правових норм) діє в тих  випадках, коли суспільні відносини  раніше не регулювалися і вперше виникла  необхідність у їх регулюванні. Наприклад, лише з розвитком космічних досліджень з’являється космічне право; із перходом України на шлях розвитку ринкових відносин виникла необхідність у створенні нових законів: про біржу, приватизацію та ін.;

Функція відновлення правового  матеріалу (скасування, зміна або  доповнення до чинних норм) припускає  зміну тих законів, що застаріли. Не відповідають потребам суспільного розвитку. При цьому важливо не займатися відновленням заради відновлення, оскільки стабільність є кращою, ніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності. Коли ж суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого законодавства, яке адекватно відбивало б ці потреби. Тоді настає необхідність у створенні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення до відповідних законодавчих актів;

Функція заповнення прогалин у праві, тобто усунення повної або  часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних юридичних  норм.

Зрозуміло, можна використовувати  аналогію закону, тобто вирішення  справи або окремого питання на підставі закону, який регулює подібні відносини; або аналогію права, тобто вирішення справи або окремого юридичного питання на підставі загальних начал і значення законодавства.

Проте, аналогія не заповнює прогалину. Заповнити прогалину  можна лише шляхом правотворчості.

 

4) Функція упорядкування  нормативно-правового матеріалу (кодифікаційна або систематизаційна правотворчість). Організаційною формою цієї функції є кодифікація законодавства, що припускає обгрунтоване його відновлення. [1; 297]

Стадії правотворчого  процесу

Не слід ототожнювати правотворчий і законодавчий прцеси. Законодавчий процес – важлива складова частина  правотворчого процесу. Яка має  складний характер.

Правотворчий прцес –  система взаємозалежних процедур (стадій) при ухваленні, зміні як законів, так і підзаконних актів. Ствдії правотворчого процесу, у свою чергу, можуть бути розбиті на ряд етапів.

Кожний вид нормативно-правових актів пов’язаний із компетенцією державних органів певного рівня, а тому підготовка, розгляд і ухвалення  кожного виду актів в ієрархії актів мають специфічні ознаки. Ступінь складності правотворчого процесу визначається тим, які нормативно-правові акти ухвалюються – закони Верховної Ради, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, рішення органів місцевого самоврядування та ін.

В юридичній літературі є  кілька підходів до розуміння системи стадій, на які поділяється правотворчий процес. Усі вони заслуговують на увагу, оскільки автори використовують різні критерії їх виділення.

Пропонуємо класифікацію стадій правотворчості в узагальненому  вигляді (включаючи законодавчий процес і процес ухвалення підзаконних актів).

Класифікація стадій правотворчості подається на тлі прцесу правотворення. Спочатку зауважимо, що стадії правотворчості можуть збігатися зі стадіями правотворення, однак процес правотворення не вичерпується прцесом правотворчості.

Стадії правотворення  і правотворчого процесу:

1)Передпроектна стадія

- формування юридичного  мотиву про необхідність внесення  змін до чинної системи норм  права – відбувається на рівні правосвідомості в результаті виявлення волі народу (колективу), об’єктивно зумовленої потребами його соціального життя;

- правотворча ініціатива (фр. Initiative – почин) – обгрунтування юридичної значущості правової регламентації – видання нормативно-правового акта.

Цей етап правотворення характеризується дією об’єктивних чинників і становить  підготовчу стадію правотворчості;

2)Проектна стадія

- ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта;

- розробка концепції пректу  нормативно-правового акта і підготовка його тексту (або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої ініціативи), тобто юридичне формулювання волі народу (колективу) у вигляді норм права.

Проекти указів Президента, постанов уряду зазвичай готуються  відповідними міністерствами і відомствами  або на підставі плану попередніх робіт, або за разовим дорученням Президента, керівництва уряду. Такы пректи можуть бути пыдготовлены в апараты Президента та уряду.

Щоб забезпечити кваліфіковане  складання пректу, передбачається участь спеціалістів у відповідно до відомчого (галузевого) принципу, згідно з яким складання початкових проекті здійснються тими органами і організаціями, профілю діяльності яких вони відповідають.

До підготовки проектів нормативно-правових актів (головним чином, законів) залучаються партії,профспілки та інші громадські об’єднання;

попередній розгляд проекту  нормативно-правового акта правотворчим органом. До розгляду проекту зазвичай залучаються зацікавлені державні органи, організації,громадскість. Форми обговорення різні: парламентські читання, наради за участю наукової громадскості і зацікавлених міністерств, резензування науково-дослідними інститутами та ін. Після урахування пропозицій і зауважень проект остаточно відпрацьовується і редагується;

обговорення проекту нормативно-правового  акта і узгодження його тексту з  зацікавленими особами. Найважливіші законопроекти можуть бути внесені на всенародне обговорення.

Цей етап правотворення становить  початкову стадію правотворчості;

3) Стадія прийняття проекту  нормативно-правового акта властива  колегіальному правотворчому органу  – офіційне прийняття пректу  після його обговорення.

 

 

Колегіальні правотворчі  органи (уряд, державні комітети та ін.) приймають нормативні акти простою  більшістю голосів. Президент держави, міністри та інші органи одноособового керівництва затверджують свої акти (указа, накази, інструкції тощо) у персональному порядку. В Україні низка указів Президента потребує контрасигнації.

4) Засвідчувальна стадія

- підписання нормативно-правового документа;

- надання йому реєстраційного  коду після включення до Єдиного реєстру нормативних актів України;

5) Інформаційна стадія

- офіційне опублікування  прийнятого нормативно-правового  акта в засобах масової інформації, доведення його до відома виконавців.

Цей завершальний етап правотворення, який також має активний характер, єзаключною стадією правотворчості.

Види і форми правотворчості держави

Правотворчість здійснються  двома соціальними інститутами:

державою в особі державних  органів та їх посадових осіб;

громадянським суспільством і його окремими суб’єктами.

Види правотворчості як громадянського суспільства, так і держави можна  класифікувати за різними критеріями. Основний вид правотворчості – правотворчість державних органів і посадових осіб. [1; 300]

Види правотворчості держави  за юридичною чинністю актів:

Законодавча діяльність, тобто  діяльність, пов’язана з підготовкою і прийняттям законодавчих актів (законотворчість).

У правотворчості України  головну роль відіграє законодавчий орган держави – Верховна Рада. Вона має монопольну законотворчу компетенцію, тобто виключне право на прийняття  законів і коло повноважень щодо їх прийняття, передбачені Конституцією та іншими законами. Її законотворчість  – провідна частина правотворчості і основної конституційно-правової форми прийняття законів державою;

2) Підзаконна правотворча діяльність, тобто діяльність, пов’язана з підготовкою і прийняттям підзаконних актів (підзаконна правотворчість).

Правотворчість інших  державних органів України (правотворчістю займаються практично всі державні органи) здійснюється на підставі і відповідно до чинних законів, прийнятих Верховною Радою.

Нагадаємо,що юридична чинність прийнятих державними органами нормативно-правових актів залежить від рівня і обсягу їх повноважень, які визначаються місцем, яке посідається в системі органів держави (Президент, Кабінет Міністрів. Міністерства, відомства, голови державних адміністрацій на місцях та ін.).

Форми участі держави у  правотворчості

Безпосередня правотворчість | Санкціонована правотворчість | Спільна  правотворчість | Делегована правотворчість

-видання нормативно-правових  актів органами держави і уповноваженими  на те посадовими особами | -санкціонування актів, прийнятих організаціями (комерційними і некомерційними); попередній дозвіл їх видання | -спільне прийняття нормативного акта (нормативні угоди) | -делегування правотворчих повноважень вищого органа держави нижчим

Безпосередня правотворчість держави – основна, яка полягає  у виробленні та прийнятті нових  правових актів. Інші пряви правотворчості держави (зміна або доповнення, скасування, систематизація) мають допоміжне  значення для формування системи  права.

Санкціонована правотворчість полягає у затвердженні актів, прийнятих  організаціями громадянського суспільства  – недержавними об’єднаннями: суспільними (партіями, профспілками та ін.) і комерційними (акціонерними товариствами та ін.), або в попередньому дозволі щодо їх видання.

Спільна правотворчість (нормативні угоди) – акти укладаються на галузевих, професійних і місцевому, територіальному  рівнях. Наприклад, спільні акти органів держави і недержавних об’єднань;нормативні угоди між різними суб’єктами права: профспілками, уповноваженими працівниками, представницькими органами, органами виконавчої влади та ін. Нормативні угоди усе ширше ширше використовуються у правотворчій практиці України.

Делегована правотворчість – видання нормативно-правового  акта за уповноваженням, яке виходить із закону, або за прямим дорученням одного (вищого) органу держави іншому (нижчому) зі збереженням певної системи контролю з боку вищого органу за реалізацією делегованих повноважень

 

 

Державні органи можуть делегувати правотворчі повноваження громадським  об»єднанням (наприклад, передати прфспілкам функції соціального страхування). При цьому норми, що створюються громадянськими об’єднаннями, набувають якостей і властивостей правових норм, які охороняються державою. [1; 301]

Ознаки делегованої правотворчості:

Делегована правотворчість полягає у попередньому дозволі  органу держави іншому органу (або  організації) видавати нормативно-правові  акти з регулювання відносин, що входять до предмета відання першого;

Делегуються лише окремі повноваження, у результаті чого відбувається тимчасове розширення повноважень органу, якому вони делегуються;

Делегування повноважень  можливо на визначений час або  без зазначення строків. При делегуванні повноважень на певний строк не потрібно видання правового акта, що відкликає повноваження: вони припиняються автоматично. При делегуванні без зазначення строків повноваження можуть бути відкликані в будь-який час за рішенням органу, який делегує;

Делегувати повноваження може лише вищий орган нижчому;

Делегуватися повноваження можуть органом у межах його компетенції (не може передати більше повноважень, ніж має сам, і не може передати ті повноваження, яких не має);

Делегування повноважень  відбувається у формі письмового компетенційного акта;

Орган, що делегує, обов’язково зберігає контроль за здійсненням делегованих повноважень.

Делегування парламентом  законодавчих повноважень іншим  гілкам влади Конституцією України  не передбачено. У деяких країнах романо-германського і англо-американського права має місце делегування законодавчих повноважень парламентом уряду (таке делегування є конституційно закріпленим). У цьому разі законодавчий акт, підготовлений органом, якому делеговані такі повноваження, підлягає затвердженню органом, що делегує, - парламентом (наприклад, ордонанси у Франції).

Приклади делегованої  правотворчості в Україні:

18.11.1992 р. Верховною Радою  України був прийнятий Закон  «Про тимчасове делегування Кабінету  Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання» із «метою оперативного вирішення питань, пов»язаних із проведенням ринкової реформи».

Відповідно до Конституції  України Верховна Рада делегує Президенту до 28.07.1999 р. право на видання схвалених  Кабінетом Міністрів і скріплених підписом Прем’єр-міністра нормативних указів з економічних питань, неурегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради.