Правотворчість

Правотворчість

 

 

План

Поняття правотворчості, її відмінність від законотворчості.

Види правотворчості.

Принципи і функції  правотворчості.

Стадії правотворчого  процесу.

Види і форми правотворчості держави.

Форми участі держави у  правотворчості.

Види правотворчості громадянського суспільства.

 

 

Поняття правотворчості, її відмінність від законотворчості

Правотворчість - це правова  форма діяльності держави за участю громадянського суспільства ( у передбічених законом випадках ) , пов’язана із встановленням ( санкціонуванням ) , зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, рпийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів. [1; 293]

Головне призначення правотворчості-встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його складу як допоміжні проявиправотворчості.

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою  безпосередньо або з її попереднього  дозволу, а також громадянським  суспільством ( народом ) і його суб’єктами;

2) полягає у створенні  нових норм права або в зміні  чи скасуванні чинних норм

3) набуває завершення у  письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно  до правового регламенту, тобто  процедури, яка встановлюється  правовими нормами;

5) має конкретно-цільову  і організаційну спрямованість.

Правотворчість не можна  зводити до законотворчості.

Законотворчість є виключно монополією представницьких вищих  органів держави ( в Україні-Верховної Ради ) або народу( громадянського суспільства ) у передбачених законом випадках.

Законотворчість - важлива  складова частина правотворчості, яка  закінчується прийняттям законів. Результат  правотворчості – всі нормативно-правові  акти: закони, укази, розпорядження, рішення та ін. Вони з’являються внаслідок складної діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

Правотворчість – один з важливих напрямків функціонування громадянського суспільства і держави, одна з правових форм ( «оболонок» ) їх діяльності. Її слід відрізняти від правотворення.

Правотворення – всі форми  і засоби виникнення, розвитку та зміни  права, у тому числі і правотворчість.

Правотворчість – поняття  вужче, ніж правотворення, вона –  частина правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія ( вищий рівень ). Ініціативу, пропозицію про необхідність прийняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи може початися правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням – це не правотворчість, але може призвести до неї.

Правотворчість починається  тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку пректу нормативно-правового акта, скажімо, закону. Головною відмінністю правотворчості від правотворення є те, що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкції чи дозволу.

Правотворчість – це насампред  форма владної-вольової діяльності держави, формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, яка включає дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві, і спрямована на створення нормативно-правового акта.

Правотворчість – це форма  владної діяльності держави, спрямована на утворення нормативно-правових актів, за допомогою яких у юридичній системі змінюються чи скасовуються чинні правові норми або запрваджуються нові.

Стадії процесу правотворчості:

Волевиявлення народу і формування юридичного мотиву;

Нормативне формулювання державою цієї волі у вигляді визначеного  масштабу поведінки;

Надання сформульованому  правилу юридичних властивостей.

Ознаки правотворчості:

переважно діяльність держави;

організаційна спрямованість;

відображення в утворенні  нормативно-правових актів, які містять нові норми права, змінюють або скасовують чинні;

детальне регламентування  правовими нормами.

 

Принципи правотворчості:

гуманізм – нормативно-правові акти повинні формулювати, захищати загальнолюдські цінності, природні права людини, створювати умови й механізм їх втілення у життя;

демократизм – сутність правотворчості – вираження волі народу, його безпосередня участь у розробці та прийнятті нормативно-правових актів;

науковість – ефективне  використання досягнень юридичної  та інших наук;

правність – адекватне  відображення правової природи суспільних відносин у нормативно-правових актах, створення їх у суворій відповідності  до правових норм, які регламентують  процес правотворчості.

Види правотворчості:

За суб’єктами:

безпосередня правотворчість народу ( референдум );

правотворчість державних  органів;

правотворчість громадських  об’єднань,

За засобами формування норм права:

утворення нових правових норм;

санкціонування наявних  соціальних норм – надання юридичних властивостей вже існуючим соціальним нормам.

Форми відображення юридичних  норм:

одностороннє волевиявлення  органів держави – юридичний  нормативний акт;

дво- чи багатостореннє волевиявлення суб’єктів права на паритетних засадах – юридична нормативна угода;

санкціонування – правовий звичай, визнання прецеденту – судовий  прецедент тощо.

Види нормативно-правових актів:

За характером волевиявлення:

акти встановлення норм права;

акти зміни норм права;

акти скасування норм права.

За галузями законодавства:

цивільні нормативно-правові  акти;

кримінальні нормативно-правові  акти;

кримінально-прцесуальні  нормативно-правові акти тощо.

За часом дії:

визначено-строкові нормативно-правові  акти;

невизначено-строкові нормативно-правові  акти.

За суб’єктами нормотворчості:

Верховна Рада України  – закони ( та постанови );

Президент України – укази;

органи виконавчої влади  України;

декрети і постанови –  Кабінет Міністрів України;ї

інструкції, вказівки, нормативні накази – керівники міністерств  і вдомств;

рішення і нормативні ухвали – місцеві рвди народних депутатів;

рішення – виконавчі комітети місцевих рад;

нормативні накази – керівники  їх управлінь і відділів та керівники  обласних і районних державих адміністрацій;

нормативні накази та інструкції – адміністрація державних підприємств, установ і організацій;

рішення, постанови тощо – волевиявлення населення в результаті всекраїнського чи регіонального референдуму, певних громадських об’єднань, трудових колективів.

Етапи законотворчої діяльність:

підготовка актів ( неофіційційий етап );

прийняття актів ( офіційний етап );

Стадії законотворчості:

неофіційний етап нормотворчості:

прийняття рішення про підготовку проекту;

підготовка тексту проекту;

обговорення проекту;

узгодження пректу;

доопрацювання пректу;

Офіційний етап нормотворчості:

внесення пректу на розгляд;

обговорення проекту;

голосування;

підписання;

опублікування ( промульгація ).

Правотворення як процес самоорганізації  права

Останнім часому юридичній  літературі почали розрізняти такі категорії, як «правотворчість», «правотворення»  і «нормотворчість». Усі ці види діяльності здійснюються з метою  покращення соціального регулювання та охорони суспільних відносин.

Соціальне регулювання – це процес упорядкування поведінки соціальних суб’ктів через надання їм прав на певні дії,покладання обов»язків, установлення заборон, застосування заохочення та примусу.

Соціальне регулювання існує з моменту виникнення суспільства практично в усіх сферах його життєдіяльності і здійснюється з допомогою соціальної влади.

Розрізняють два види соціального регулювання:

державне;

недержавне.

Кожен з цих видів може бути нормативним чи індивідуальним і реалізується соціальними суб’єктами. Це індивіди та їхні групи, з яких складається суспільство. Одним із найпоширеніших видів соціальних суб’єктів є соціальні організації об’єднання людей, що спільно реалізують певні програми, завдання, цілі та працюють на підставі загальновизнаних правил і процедур.

 

Такими соціальними організаціями, наприклад, є держава, партії, різні  громадські об’єднання, які, своєю  чергою, можуть складатися з інших  соціальних організацій.

Правотворення розуміється  у двох значеннях: походження права  і творення окремих юридичних  законів.

Під творенням права у вигляді окремих юридичних законів розуміють процес закріплення правил поведінки людей, що склалися в суспільстві, які перекладаються мовою нормативів, приписів та існують у конкретній юридичній формі. Ця діяльність має дві основні стадії:

усвідомлення необхідності правового врегулювання суспільних відносин;

правотворча діяльність.

Перш ніж стати юридичною  нормою, те чи інше правило поведінки може виступати як філософський, правовий, етичний, політичний або інший принцип, звичай чи традиціяю. Головним на стадії усвідомлення необхідності регулювання суспільних відносин є юридичний мотив, тобто погляди, уявлення, думки про певну сукупність соціальних зв’язків, визначений варіант поведінки учасників суспільних відносин, які повинні стати загальнообов’язковими правилами поведінки, вміщеними в певному джерелі права, наприклад у нормативно-правовому акті.

Правотворчість – це діяльність державних органів і посадових  осіб, громадських організацій, уповноважених на те державою, а також усього народу країни, що спрямовується на утворення, зміну чи скасування нормативно-правових актівю

Правотворча діяльність здійснюється на певних принципах – основних ідеях, відправних засадах, на яких реалізується правотворчість. Йдеться про: демократизм, гуманізм, поєднання національного  та інтернаціонального, законність, науковість, плановість.

Види правотворчості –  це сукупність засобів і способів вияву суспільних відносин ( що потребують свого врегулювання ) та їх фактичне впорядкування ( коригування, узгодження ) з допомогою юридичних засобів. Розрізняють такі види правотворчості, як безпосередня, делегована, санкціонована.

Суб’єктами правотворчої діяльності є держава та її органи; весь народ країни на випадок референдуму.

Правотворчість – це етап ( рівень або форма ) правоутворення.

Правоутворення – це найбільш широка категорія, яка охоплює виникнення і буття права, його упорядкування  і розвиток у різних аспектах і напрямках.

Зміст правоутворення – всі форми та засоби виникнення, розвитку і зміни права:

- його зовнішнє відображення  в юридичних письмових документах:

* нормативних актах;

* угодах;

* судових прецедентах;

- існування у вигляді  неінституціональних форм:

* правосвідомість;

* правові принципи;

* правові терорії;

* правові концепції;

* конкретні правовідносини  тощо;

- процеси виникнення юридичних  моделей поведінки та їх фактичної  реалізації;

Основи ( підгрунтя ) розуміння сутності правоутворення:

концепція спільності та відмінності  права і закону ( право може існувати і поза своєю інституційною формою ( законодавством ) як справедливий масштаб свободи, що відображується у правових принципах, суб»єктивних правах, конкретних правовідносинах тощо );

теорії правової держави  і громадянського суспільства ( громадянське суспільство має домінантне значення – спільність рівних, вільних і незалежних осіб, які є щодо громадянами держави );

принцип поділу влади ( розподіл правових форм діяльності держави або форм здійснення державної влади щодо формування і забезпечення реалізації права між органами держави та за участю громадянського суспільства ).

Правотворення – форма  виникнення і буття права в  широкому правовому полі: до правотворчості, поруч із ним, у вигляді правотворчості, після правотворчості, у процесі реалізації права.

Правотворення відбувається і поза правотворчості державою, у  рамках громадянського суспільства  – у правосвідомості, конкретних правовідносинах, у правомірній  поведінці, правових теоріях, судових  прецедентах і т. ін. Правотворення живить правотворчість новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними рішеннями, угодами, котрі досліджуються, узагальнюються, систематизуються державою, а по тому формулюються у нормах права, зовнішньо виражених у нормативно-правових актах.

 

Можна виділити такі рівні правотворення:

гносеологічний – відбиває процес виникнення та розвитку права  у формі правосвідомості;

матеріальний – виражає формування права у вигляді конкретних правовідносин, правомірної поведінки;

інституційний – відбиває існування права як системи правових норм.

Останній рівень правотворення є рівнем правотворчості.

Принципи і функції  правотворчості

Виділяють дві групи принципів  правотворчості: загальні і спеціальні.Загальні принципи правотворчості – незаперечні основні вимоги, що виражають її сутність:

Гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів на засадах  загальнолюдських цінностей, міжнародних  стандартів прав людини, створення умов і механізмів їзнього втілення в життя суспільства і держави;

Демократизм, тобто вираження  в ньому волі народу, безпосередня або через представників участь народу в розробці та прийнятті нормативно-правових актів;

Гласність – відкрите для  громадскості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно-правових актів, інформування про них населення;

Законність – прийняття  нормативно-правових актів законним шляхом, відповідно до конституціно закріпленого процесу правотворчості;