Правотворчість

Відповідно до Конституції  України і Крнституції АР Крим Верховна Рада АРК і Рада Міністрів АРК можуть виконувати делеговані відповідно до Конституції України виконавчі державні функції та повноваження на території АРК. Нормативно-правові акти з питань виконання делегованих повноважень повинні прийматись відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів та на їх виконання.

За функціональним призначенням розрізняють:

поточну правотворчість –  пов’язану з первинним регулюванням суспільних відносин, відновленням правових норм і заповненням пргалин;

правотворчість для систематизації нормативних актів – систематизовану. Головним чином кодифікаційну правотворчість.

Види правотворчості громадянського суспільства

Види правотворчості громадянського суспільства за суб’єктами:

Законотворчість громадянського суспільства ( народу ) – референдум. Це засадна конституційно-правова форма прийняття законів громадянським суспільством;

Підзаконна правотворчість:

а) органів місцевого самоврядування ( представницьких органів – рад народних депутатів, виконавчих органів і виборних посадових осіб );

б) громадських організацій  ( партій, профспілок та і їх посадових осіб );

в) комерційних організацій  ( акціонерних товариств відкритого і закритого типу та ін., їх посадових осіб );

г) трудових колективів ( колективні договори і угоди ).

Визнання безпосередньої правотворчості громадянського суспільста ( народу ) як самостійного виду правотворчості є умовним, оскільки референдум ( народне голосування ) – лише заключний етап правотворчості, на якому відбувається затвердження нормативно-правового акта.

 

 

Процес його прийняття  ( обговорення, доробки тощо ) здійснюється, як правило, у представницькому державному органі. Громадянам на референдумі пропонується лише сказати: «так» чи «ні». Водночас завдяки рефрендуму громадянське суспільство виступає самостійним суб’єктом правотворчості, надає законопроекту сили закону, який за своєю юридичною чинністю не поступається законам держави. Таким чином, у правотворчості виражається державна воля народу. Факт участі громадян у референдумі є підставою для розгляду останнього як особливого демократичного виду правотворчості громадянського суспільства.

Рішення, ухвалені всеукраїнським референдумом ( конституційним і законодавчим ),мають найвищу юридичну чинність і не потребують будь-якого затверджнення. Вони служать правовою підставою правотворчої та правозастосовної діяльності державних органів.

Правотворчість органів  місцевого самоврядування примикає до правотворчості державних органів  і водночас утворює особливий, відокремлений  від держави вид правотворчої діяльності. Право створювати і приймати нормативно-правові акти ( рішення ) надається представницьким органам місцевово самоврядування і посадовим особам муніципальних утворень міста, селища, села. Органи місцевого самоврядування ( наприклад, Ради народних депутатів районів у містах ) утворюються населенням для вирішення завдань місцевого значення. Їх рішення діють у суворо визначених територіальних рамках.

Нормотворчість громадських  об’єднань ( організацій ) виражається у розробці та прийнятті статутів, у яких визначаються права і обов’язки об’єднання або організації, порядок їхньої діяльності, реорганізації та ліквідації. Нормативні акти видаються також їх керівниками. Такі нормативні рішення мають силу остільки, оскільки відповідають чинним нормативно-правовим актам, виданим державою, і приймаються в межах повноважень фундаторів і керівництва об’єднання. На відміну від правотворчих функцій державних органів, нормотворча діяльність громадських організацій, як правило, включає самостійне прийняття ними норм права.

Нормотворчість комерційних  корпорацій полягає у виданні  корпоративних норм, спрямованих  на регулювання питань життя колективу ( як використовувати отриманий підприємством прибуток, у якому порядку првадити розрахунки з контрагентами та ін. ) і на деталізацію, конкретизацію законодавчих розпоряджень ( наприклад, інструкція про порядок провадження претензійної та позовної роботи – корпоративний акт, який регулює порядок провадження пред»явлення претензій на конкретному підприємстві та який деталізує і конкретизує законодавчі положення). Нормотворчість корпорацій виражається в статутах підприємств, які є актами фундаторського характеру, а також у положеннях, правилах, посадових інструкціях та ін.

Нормотворчість трудових колективів ( державних і комерційних  підприємств, установ, організацій ) спрямована на розвиток норм трудового права, які поширюють свою дію лише на відносини одного підприємства, установи або організації, де їх прийнято. Правотворчість трудових колективів виступоє, як правило, у вигляді нормативних угод, що містять обов’язкові до виконання правові розпорядження. Такою нормативною угодою є клективний договір – консолідований акт у галузі праці.

Колективний договір – правовий акт, що регулює трудові, соціально-економічні та виробничі відносини між роботодавцем і трудовим колективом на підриємстві, в установі, організації. Він укладається –

з одного боку – трудовим колективом в особі однієї або  кількох профспілок, інших уповноважених  трудовим колективом представнициких  органів;

з іншого боку – роботодавцем безпосередньо або уповноваженими ним представниками.

Колективний договір укладається  на підприємствах, в їх структурних  одиницях, наділених правами юридичної  особи, незалежно від форми власності, відомчої приналежності та кількості  робітників; поширюється на всіх робітників незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов’язковим як для керівництва ( власника ),так і для робітників.

 

 

Він підлягає обов’язковому обговоренню і схваленню трудовим колективом на загальних зборах ( конференціях ) робітників даного підприємства, установи, організації.

У колективному договорі можна  передбачити додаткові порівняно  з чинним законодавством і угодами  гарантії, соціально-побутові пільги, як-от: форма, система і розмір заробітної плати, умови і охорона праці  робітників, добровільне й обов’язкове  медичне й соціальне страхування, робочий час і час відпочинку та ін.

Завдяки колективним договорам  і угодам членами громадянського суспільства, роботодавцям і робітникам надається можливість самостійно встановлювати  права і обов’язки, обмежувати втручання  держави у сферу, що становить приватний інтерес. Проте держава не усувається повністю із цієї сфери і має право застосовувати примусові заходи до осіб, які не виконують своїх зобов’язань за колективними договорами і угодами.

Судова правотворчість –  особливий вид правотворчості

Не можна обминути мовчанкою  точку зору деяких учених про те, що особливим видом правотворчості є судова правотворчість. У романо-германській  сім»ї правових систем діяльність верховних  судів має конкретизуючий, а не правотворчий характер: вони виносять провідні роз’яснення щодо правильного застосування вже чинних правових норм і не містять нових норм права. Відповідно до статті 40 Закону України «Про судоустрій» провідні роз’яснення Пленуму Верховного Суду є обов’язковими для судів, інших органів і посадових осіб, які застосовують закон. Офіційно такі роз’яснення не мають нормативно-правового характеру і не визнаються джерелом права. Суд – правозастосовний, а не правотворчий орган.

Водночас слід визнати, що у певних ситуаціях у країнах романо-германської правової системи судді «черпали» право безпосередньо з життя, і навіть конкурували в цьому із законодавцем. Не виділяючи судової правотворчості як особливий вид правотворчості в країнах континентального права, відзначимо, що в них ( у тому числі в Україні ) є тенденції до розвитку, хоча і скромному, елементів судової правотворчості.

Будь-яке судове рішення, що грунтується, наприклад, на аналогії закону або на загальних принципах права, може сприйматися судами після проходження рішення через касаційну інстанцію як фактичний прецедент.

Французький дослідник Р.Давид говорить про так звані «вторинні правові норми», утворювані суддями в процесі конкретизації норм права, сформульованим законодавцем. Він підкреслює, що зміст положень закону тлумачиться суддями у тому значенні, яке найбільшою мірою відповідає вимогам справедливості в момент застосування ними закону.

Шлях до творчого застосування закону суддями в Україні відкриває  новий Цивільний кодекс ( Загальна частина ), що включае норму про  обов’язок судів під час вирішення цивільних справ застосовувати закони з урахуванням звичаїв ділового обороту, засад сумлінності, розумності, справедливості. Таким шляхом він допускає елементи правотворчості в діяльності судів при відправленні ними правосуддя, але лише в рамках права, забезпечуючи тим самим принцип верховенства права.

Останнім часом у наукових колах України активізувалося відстоювання ідеї про судову нормотворчість. На думку його прихильників, судова правотворчість має стати найефективнішим засобом для того, щоб, по-перше, заповнювати прогалини в законодавстві; по-друге, покрасти край знеціненню підзаконних актів; по-третє, усунути суперечності в чинному законодавстві.

З одного боку, визнання законодавчих повноважень у суду призводить до ігнорування принципу поділу влади, з іншого – принцип поділу влади не може виключати внесок суду до правотворчості, наявність у нього специфічних нормотворчих функцій, зумовлених необхідністю постійно враховувати поступ соціального життя.

Можна сказати, що судова практика набуває все більшого значення в  Україні, а суди закладають основи правових норм, насамперед у вигляді юридичних  актів судових органів. До них  передусім належать рішення Конституційного Суду, які здатні набувати нормативно-правового характеру і спричиняти юридичні наслідки загального значення.

 

 

Конституційний Суд здійснює офіційне тлумачення закону, у результаті якого не лише скасовуються окремі його положення, але й встановлюються нові нормативні розпорядження. Внаслідок цього Конституційний Суд перетворюється на суб’єкта законодавчої діяльності.

У діяльності Пленуму Верховного Суду також убачаються своєрідні «законодавчі повноваження». Його постанови кваліфікуються не лише як коментарі ( інтерпретації ) закону, але й як нормативні акти. Можна погодитися з тим, що деталізація правових норм, яка міститься в керівних роз»ясненнях Пленуму Верховного Суду України, сприяє створенню нових правоположень не лише правозастосовного, але й нормативного характеру. Правда, форма вираження у керівних роз»ясненнях Пленуму Верховного Суду України дещо інша, ніж у норм права. Проте в структурному відношенні вони складаюься з тих самих елементів: гіпотеза. Диспозиція, санкція, і їх дія поширюється на невизначену кількість випадків, на персонально необмежене коло суб’єктів. Постанови Пленуму Верховного Суду і судових колегій ( в їх принциповій частині – мотивувальній, яка відбиває юридичну позицію суду в конкретній справі ) є своєрідними прецедентами тлумачення норм права.

Зауважимо, що в англійському праві прецедент розглядається не лише як народження нової правової норми, але й як своєрідна конкретизація відповідної правової норми, застосовуваної судом ( так звана деклараторна теорія судового прецеденту ).

Таким чином, в Україні  де-факто існує судовий прецедент, проте він не має офіційного законодавчого  визнання.

У перспективі конкретні  судові рішення в Україні можуть одержати владні функції і бути поширеними на широке коло аналогічних ситуацій, тобто набути сили і авторитету норми права.

Юридичні джерела ( форми ) права

Юридичні джерела ( форми ) права – вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення.

Юридичні джерела ( форми ) права

Нормативно-правовий акт | Правовий прецедент | Нормативно-правовий договір | Правовий звичай | Правова доктрина | Релігійно-правова норма | Міжнародно-правовий акт

Загальносоціальні джерела  права – економічні, соціальні, політичні, морально-культурні та інші – породжують або суб’єктивно зумовлюють виникнення правових норм. Юридичні ( спеціально-соціальні ) джерела права ( нормативно-правовий акт, правовий прецедент, правовий договір, правовий звичай, правова доктрина, релігійно-правова норма, міжнародний правовий акт ) виступають як офіційна форма вираження і закріплення правових норм.

Розглянемо кожне з  юридичних джерел ( форм ) права.

Нормативно-правовий акт:

офіційний акт-документ компетентних органів, що містить норми права, забезпечувані державою ( конституції, закони, укази президента, постанови  та ін. ). Є основним юридичним джерелом права більшості країн, особливо романо-германського типу ( сім’ї ) правових систем – Франція, ФРН, Італія, Іспанія та ін.

Нормативно-правовий акт  – це письмовий документ державного органу, який відповідно до своїх повноважень  самостійно встановлює певні юридичні норми. [ 6; 38 ]

Він є найпоширенішим джерелом права. Різновидами нормативно-правових актів є конституції, закони, постанови, укази, розпорядження, інструкції, положення, правила, накази тощо.

Нормативно-правові акти становлять струнку ієрархічну систему, в якій актам, що мають меншу юридичну силу. Так, незаперечним верховенством володіє конституція, далі йдуть закони, за ними – підзаконні акти ( акти глави держави, уряду, інших органів виконавчої влади тощо ). В Україні зазаначені принципи закріплено безпосередньо в Конституції України як Основному Законі держави.

Саме в джерелах права  слід шукати ( і знаходити! ) вирішення спірних питань.

Майстерність юриста і  полягає в тому, щоби норму права, розраховані на типові випадки, правильно  застосовувати до конкретної життєвої ситуації,- правильно зрозумівши закладений у цій нормі зміст, збагнувши волю законодавця.

 

 

Нормативно-правовий акт  – офіційний письмовий документ, що містить загальнообов’язкове  правило поведінки ( норму права ), виданий органами законодавчої влади, а також іншими уповноваженими органами, які юристам належить тлумачити  і застосовувати для винесення  рішення з конкретних справ. [4; 165]

Правовий прецедент:

акт-документ, що містить  нові норми права в результаті вирішення конкретної юридичної  справи судовим або адміністративним органом, якій надається загальнообов’язкове значення при вирішенні подібних справ у майбутньому. Є одним із провідних джерел права англо-американського типу правових систем – Англія, США, Індія та ін.