Поряд з цим, вона має ряд особливостей, як от: є специфічним міждержавним об’єднанням (так як включає Співтовариства, що за юридичною природою є також міждержавною організацією та форми міждержавного співробітництва у сфері зовнішньої політики тощо): з усіченою правосуб’єктністю Союзу та розширеною Співтовариств; з розвинутою інституційною системою, заснованою на нових правових принципах; з більш розвинутою нормотворчою функцією, ніж у класичних міждержавних організацій; з процедурою номотворчості, що заснована на загальних міжнародно-правових принципах; зі складною, своєрідною системою норм та джерел права, які відрізняються за рядом ознак від загального міжнародного права, хоча в основному і не виходять за його межі; з прямою дією та верховенством щодо національних систем.

     Все це дає підставу для визначення правової системи Європейського Союзу, як цілісної, структурно впорядкованої за допомогою норм і принципів міжнародного права, права Європейських співтовариств та інших правових засобів стійкої взаємодії суб’єктів міжнародного права, що забезпечує досягнення правопорядку у сферах, визначених установчими договорами Європейського Союзу

     Підсумовуючи усе викладене вище, треба зазначити, що сьогодні Європейське право є важливим інструментом забезпечення інтеграційних процесів у Європі. А правова система Євросоюзу є різновидом міждержавно-правових систем, у межах якої взаємодіє міжнародне, національне право та право Співтовариств.

3.3 Місце правової  системи України  серед правових  систем сучасності

     Питання про приналежність правової системи  України до одного з основних типів (сімей) права є досить дискусійним  як у вітчизняній компаративістиці, так і у зарубіжній.

     Проблема  віднесення правових систем постсоціалістичних країн до певної правової сім'ї є питанням наукової дискусії. Так, Ю. О. Тихомиров систематизував різні концепції, що оцінюють статус пострадянських правових систем (у тому числі України), та поділив їх на декілька головних напрямків:

1.) Повернення всіх країн до романо-германської правової сім'ї. Прихильники цієї концепції виходять з того, що історично вітчизняна правова система, починаючи з дореволюційних часів, належить до романо-германської правої сім'ї. Її основні риси формувалися під впливом європейської юридичної науки, система права розвивалася на основі рецепції римського права, основним джерелом права визнається нормативно-правовий акт, законодавство - кодифікаційне. Радянський період історії розглядається як тимчасовий відхід від романо-германської сім'ї, а сучасний — як позбавлення соціалістичних рис та повернення у лоно європейського права.

2.) Формування окремої слов'янської (євразійської) правової сім'ї. Деякі науковці обґрунтовують необхідність визнання формування після розпаду соціалістичної сім'ї на її базі самостійної слов'янської правової сім'ї, до якої відносять правові системи України, Білорусі, Росії та інші східноєвропейських держав. Уперше виокремити слов'янську правову сім'ю запропонував ще на початку XX ст. А. Єйсман. Проте через відсутність науково обґрунтованих критеріїв вона не набула визнання серед компаративістів. У сучасній російській науці активним прихильником цього підходу є В. М. Синюков. Стрижневою у цій сім'ї вважається правова система Росії, яка, на думку деяких авторів має самодостатній та незалежний від інших правових систем характер, зокрема, її характеризує специфічна правосвідомість. Підтримує в цілому цю теорію вітчизняний Ю. М. Оборотов, але він запропонував іншу назву — євразійська правова сім'я1.

3. Формування  на основі соціалістичної правової  сім'ї трьох окремих систем, які  рухаються до різних правових сімей. Зокрема, прибалтійські країни (Латвія, Литва, Естонія) найбільш рішуче позбавляються наслідків радянського періоду та у правовому розвитку зорієнтовані не на інші пострадянські держави, а на північноєвропейські країни, які об'єднують у окремий скандинавський підтип. Російська правова система намагається розвиватися окремим самостійним шляхом, який передбачає інтеграцію окремих елементів романо-германського права, радянської системи та сучасних правових інститутів. Водночас для цієї системи є характерним певний ізоляціонізм та обмежене використання іноземного правового досвіду. Усе це дозволяє дійти висновку про можливе поступове формування на основі правових систем Росії та деяких інших країн (Білорусі, Казахстану тощо) окремого євразійського підтипу. Україна у правовому розвитку не зорієнтована на досвід цих країн, а її правова система все більше наближається до класичного романо-германського права. Водночас риси, яких набула національна правова система, як і системи інших постсоціалістичних східноєвропейських держав, роблять можливим їх виділення в окремий підтип, який розвивається у межах романо-германського права.

     Аналіз  сучасної національної правової системи  дозволяє дійти висновку, що зараз  не існує суттєвих відмінностей від  континентального права ні за способами  створення правових норм, ні за способами  їх систематизації, ні за способами  їх тлумачення, ні за способами їх використання у правозастосовній практиці. Суттєвих змін зазнає праворозуміння: офіційно визнано ідею верховенства права, природності прав людини та їх пріоритету щодо держави, правової соціальної демократичної держави, поділу права на публічне та приватне, непорушності приватної власності, що є характерним для європейської правової традиції [1, 722].

     Отже, найбільш обґрунтованою є наукова  позиція, відповідно до якої правова система України разом з іншими постсоціалістичними східноєвропейськими державами перебуває у стані повернення до романо-германської правової сім'ї. Водночас необхідність врахування історично набутих відмінностей дозволяє все ж виокремити східноєвропейські країни в окремий підтип у межах романо-германської правової сім'ї. Цей висновок підтверджується не лише загальними порівняльно-правовими дослідженнями, а і порівннями в окремих галузях права. Так, Є. О. Харитонов тa О. І. Харитонова, аналізуючи європейські системи приватного права, доводять, що вітчизняне цивільне право належить до центрально-східноєвропейського приватного права.

     Відповідь на питання, до якої правової сім'ї належать Україна, залежить також від того, яким правовим шляхом йде наше суспільство, від здійснюваної у державі правової політики, яка відбивається у прийнятих політико-правових рішеннях, законодавстві, задекларованих правових цінностях, напрямках професійної підготовки юристів тощо.

     Правова політика нашої держави дозволяє зробити висновок про європейській вибір України. Україна набула повноправного членства у Раді Європи в 1995 р., прийнято Закон «Про приєднання до Статуту Ради Європи». Haша держава взяла на себе зобов'язання підписати та ратифікувати низку міжнародно-правових угод та конвенції, а так реформувати відповідно до європейських принципів наш національну правову систему. Протягом десятиріччя Украй виконала взяті на себе зобов'язання, зокрема ратифікуй Європейську хартію місцевого самоврядування та Рамкову конвенцію про захист національних меншин, Європейську конвенцію про взаємну допомогу у кримінальних справах Прийнято десятки нових законодавчих актів, зокрема нову Конституцію України, Цивільний та Кримінальний кодекси, Закон України «Про політичні партії» тощо. Відповідно до принципів Ради Європи було скасовано смертну кару. Значного реформування зазнала судова та правоохоронна системи. Великого значення для реформування національної правової системи має діяльність Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється й на Україну. Відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. національні суди зобов'язані застосовувати при розгляді справ практику Європейського суду як джерело права, тобто визнано прецедентний характер його рішень.

     Однією  зі стратегічних цілей України є приєднання до Європейського Союзу. Так, ще 14 червня 1994 р. між Україною та Європейським Союзом була укладена Угода про партнерство і співробітництво, яка заклала загальнополітичні та загально- правові підвалини зближення наших правових систем. Указом Президента України від 11 червня 1998 р. приймається Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, основні положення якої розкрито та деталізовано у Програмі інтеграції України до Європейського Союзу, затвердженій Указом Президента України від 14 вересня 2000 р.

     У листопаді 2003 р. Верховною Радою  України прийнято Закон «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу». Відповідно до цього Закону, загальнодержавна програма — це комплекс взаємопов'язаних завдань з адаптації законодавства, спрямованих на реалізацію державної політики щодо створення сучасної правової системи України шляхом вдосконалення правотворчої та правозастосовної діяльності органів державної влади, запровадження єдиної системи планування, координації та моніторингу роботи з адаптації законодавства. На засадах евроінтеграції побудована Стратегія економічного та соціального розвитку України на 2004-2015 роки «Шляхом європейської інтеграції», схвалена Указом Президента України від 28 квітня 2004 р.

3.4 Перспективи розвитку національної правової системи України

     Нинішній  період розвитку української правової системи пов'язаний як з вдосконаленням основних ознак континентального права, так і з формуванням ефективних способів зближення її з європейськими міжнародними правовими системами.

     Після проголошення незалежності України її правова система має формуватися як самостійна, але тут не варто забувати про прояв двох полярних тенденцій взаємозв’язків держави та правової системи. З одного боку, правознавці виокремлюють тенденцію до певної стандартизації державної формотворчості – моделі або форми, які існують в найбільш розвинутих демократичних країнах, запозичаються, причому інколи цілком механічно, без урахування національної специфіки (до цього може призвести необдумане приведенням нашої законодавчої бази у відповідність до європейських стандартів – тобто до сучасної концепції романо-германської правової системи, задля євроінтеграції). Інші вчені, навпаки, знаходять прояв тенденцій до збільшення різноманіття форм державного устрою, виявляють національно-специфічні моделі, що є наслідком адаптації загальновизнаних прикладів до специфічних умов будь-якої конкретної держави [14].

     Отже, розбудова незалежної Української  держави обумовлює потребу у формуванні відповідної правової системи. Від рівня адекватного реагування національної правової системи на існуючі економічні, політичні, соціокультурні умови життя, а також на історичний досвід українського суспільства залежить те, на скільки швидко й ефективно наша країна зможе досягнути загального добробуту та вийде із кризового становища. Тому створення й належне функціонування національного правового механізму забезпечення реалізації соціально-економічних прав людини є вирішальною ідеологічною парадигмою розвитку сучасної правової системи України.

ВИСНОВКИ

     Правова система кожної держави відбиває закономірності історичного розвитку суспільства, його історичні, національні, культурні особливості. Виникнення й історія розвитку правової системи держави свідчать про те, що на зміст і динаміку правової системи впливає вся духовна культура суспільства: релігія, філософія, мораль, художня культура, наука, а також політика  та політична культура.

     Сучасна правова карта світу розкриває  розмаїття правових систем , а в результаті розвитку міжнародного права, торгових і економічних зв’язків між країнами спостерігається тенденція до зближення правових систем різних країн. Так в країнах «загального права» все більше значення набуває кодифікація, а в країнах континентального права – навпаки судовий прецедент. Можна сказати що правові системи поєднуються між собою і, можна припустити що скоро виникне нова «гібридна» правова система яка влаштовуватиме усі держави.

     В цій роботі були розглянуті та охарактеризовані основні правові системи сучасного світу та взаємозв’язок з ними національної правової система України.

     У сучасних дослідників існують різні  думки стосовно належності правової системи України до того чи іншого типу правової системи. Проте переважна більшість науковців відносять нашу правову систему до романо-германської, адже саме з нею вона має переважну більшість спільних ознак: правова система виникла на основі рецепції давньоримського цивільного права; основними джерелами права є нормативно-правові акти, які утворюють  ієрархічну систему; Україна є країною кодифікованого права; існує поділ права на приватне та публічне. Та в той же час, в системі джерел права України фактично відсутній судовий прецедент, хоча перші кроки на шляху до визнання його джерелом права в Україні вже зроблено шляхом визнання як джерел права прецедентів, створених Європейським судом із прав людини.

     Вивчивши  і дослідивши дане питання, спираючись на джерельну базу свого дослідження, я повністю погоджуюсь із думкою Л.А. Луць, яка у своїй праці зазначає, що найважливішим для правової системи України на даному етапі її розвитку є формування конституційно-правового механізму взаємодії правової системи України з правовими системами Ради Європи та Євросоюзу, який фіксував би конституційно-правові засоби, що забезпечують узгодження міжнародного та національного права. Конституція України визнає міжнародні договори складовою частиною національної системи законодавства. Проте, відсутність чітких положень про пріоритет норм та принципів міжнародного права, неузгодженість положень щодо співвідношення міжнародного та національного права у чинній системі законодавства породжує юридичні колізії, знижує ефективність правозастосування.