До  далекосхідної підсистеми належать насамперед правові системи Китаю і Японії, що виділяються специфікою морально-ідеологічного підходу до права, а також деяких інших країн, що розвивалися під їх впливом, — Монголії, Кореї, Малайзії, Індонезії, Бірми.

     Африканську групу становлять правові системи  країн Африки і Мадагаскару (Мальгаська Республіка), що розвиваються. Сьогодні на Африканському континенті налічується понад 50 незалежних держав, що мають різний ступінь економічного, політичного і соціокультурного розвитку.

     Основні загальні ознаки традиційного типу (сім'ї) правових систем [13, 340-340]:

1) домінуючими, тобто такими, що мають пріоритет перед правовими нормами, є традиції - моральні норми (у китайському і японському праві) і норми-звичаї (в африканському праві), тобто норми, які здебільшого мають неписаний характер;

2.)традиції і звичаї застосовуються в громаді завдяки тривалому збереженню общинного устрою (особливо в африканському праві);

3.)особа розглядається в контексті груп, до яких вона входить, а групи функціонують на принципах ієрархічності й одноголосності - правові рішення приймаються за абсолютної або відносної більшості;

4.)право здебільшого формується як система обов'язків і заборон, на відміну від правових систем романо-германського і англо-американського типів, де переважають дозволи;

5.)традиційно право реалізується без звернення до судових органів держави у разі його порушення, ігнорується державна допомога в конфліктних ситуаціях і застосовуються примирливі процедури на основі традицій (за допомогою жерців, старійшин тощо), тобто використовуються традиції позасудового вирішення спорів;

6.)зберігається вилив права колишніх метрополій на розвиток правових систем (в африканському праві): вплив романо-германського права - в Алжирі, Конго, Марокко, Сенегалі, Тунісі та ін.; вилив англійського права - у Нігерії, Судані, Танзанії та ін.

7.)закон (нормативно-правовий акт) визнається вторинним джерелом права, а судовий прецедент не набуває значення джерела права;

традиційні (моральні, і звичаєві) норми протиставляються приписам законів та інших нормативних  актів держави.

8.)закон  (нормативно-правовий акт) визнається вторинним джерелом права, а судовий прецедент не набуває значення джерела права;

9.)правові норми невіддиференційовані від інших соціальних норм (моральних, звичаєво-общинних, релігійних та ін.), які широко використовуються;

10.)традиційні (моральні, і звичаєві) норми протиставляються приписам законів та інших нормативних актів держави.

     Загальні  особливості традиційних правових систем:

1.)Провідним джерелом права виступає звичай. На відміну від правових систем країн Заходу, що визнали головну роль держави у створенні норм права (шляхом законодавчої чи судової діяльності), у традиційних правових системах у формуванні норм права пріоритет належить самому суспільству. Протягом багатьох століть підвалини правового регулювання цих країн становили норми звичаєвого права що базувалися на традиціях і морально-етичних уявленнях народу. Звичай, який є правилом поведінки, що увійшло у звичку внаслідок багаторазового застосування протягом тривалого часу, регулював практично всі сторони життя суспільства.

2.)Негативне ставлення до законодавства. Таке джерело права, як законодавство, вважалося неприродним для суспільства явищем. Негативне ставлення населення до законодавчого права, що сформувалося за багато століть, спричинило надалі відчутні наслідки. У XX ст. після широкої рецепції західного права, значного поштовху в розвитку законодавства і кодифікації склалася ситуація, коли досить велика частина населення стала ігнорувати ці норми права, а реальні суспільні відносини, як і раніше, регулювалися на підставі традиційних норм.

3.)Ігнорування державних структур у процесі реалізації норм права. Визнання звичаєвого права та ігнорування законодавчого права спричинили особливості в процесі реалізації норм права, зокрема в розгляді правових спорів. Протягом століть ці норми забезпечувалися здебільшого за допомогою не державних структур, у тому числі судів, а самокерованих суспільних структур і соціального тиску на їх правопорушників. Люди уникали звернень до судів за захистом своїх прав. Переважна більшість спорів вирішувалася у процесі примирливих процедур за посередництвом шановних членів суспільства на основі норм звичаєвого права.

4.)Слабкий розвиток юридичної інфраструктури. Століттями ці країни не знали юридичних фахів — суддів, прокурорів, адвокатів, нотаріусів та ін., бо не існувало ні навчальних закладів для їх підготовки, ні правової науки, ні юридичних шкіл, ні видатних учених — носіїв правових знань.

     Кожна з груп (далекосхідна й африканська) має свої особливості, що дає змогу об'єднати їх у відносно самостійні групи певного типу (сім'ї) правових систем. Як і правові системи релігійного типу, традиційний тип правових систем зазнав еволюції під впливом правових систем романо-германського и англо-американського типів, визнав норму права як модель поведінки, а закон - як джерело права тощо.

     Отже, традиційний тип (сім'я) правових систем - сукупність національних правових систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі традицій як основних джерел права, котрі становлять тісне переплетення моральних, звичаєво-общинних, міфічних, релігійних, юридичних норм, визнаних державою.

РОЗДІЛ 3. Національна правова система України та її місце серед правових систем сучасності

3.1 Правова система України

     Становлення і розвиток української правової системи відбувались за загальними законами, які характерні для встановлення і розвитку будь-якої правової системи, хоча в цих процесах були і є  деякі особливості, наприклад і  те, що на її розвиток вплинув цілий ряд соціально-політичних факторів [15, 9].

     Українська  національна правова система  формувалася в складних умовах. Це пов'язано як з відсутністю державної незалежності протягом значних періодів історії, так і з геополітичним положенням України та відповідним ідеологічним впливом на українське суспільство багато в чому протилежних за змістом європейських та східних концепцій. Розвиток національної правової системи можна умовно поділити на два періоди: до здобуття незалежності та після її здобуття. Відлік часу формування української правової системи починається зі звичаєвого права Київської Русі, його подальшого розвитку в період Гетьманщини, існування Української Народної Республіки та Української Радянської Соціалістичної Республіки. Під час існування у складі СРСР Україна відносилася до соціалістичної правової сім'ї.

Після здобуття незалежності в 1991 р. почалося формування самостійної правової системи, що стало одним із проявів народного та державного суверенітету, спрямованого на задоволення інтересів українського суспільства. Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. обґрунтував утворення самостійної української держави, зокрема, продовженням тисячолітньої традиції державотворення на Україні.

3.2 Особливості правової  системи Європейського Союзу

     Враховуючи  той факт, що Україна стала на шлях побудови демократичної, правової європейської держави, особливої актуальності набувають дослідження в сфері права Європейського Союзу, правової природи цих норм та їх правозастосування у судовій практиці. У процесі інтеграції України до Європейського Союзу ключова роль належить правовій складовій.

     Зі  створенням Євросоюзу формується право  Європейського Союзу, що у свою чергу, нерозривно пов'язано з розвитком інтеграційних процесів на континенті. Право Європейського Союзу може бути визначено як система правових норм, що забезпечують розвиток європейської інтеграції та регулюють суспільні відносини, пов'язані з цим процесом.

     Для розуміння сутності і значення права Європейського Союзу у процесі інтеграції України варто зазначиш; що воно значною мірою відрізняється від права міжнародних організацій у традиційному його розумінні. В міру поглиблення інтеграції право ЄС усе більше дистанціювалось від міжнародного права. Міжнародне право націлене на розвиток міжнародних відносин у галузі економіки, гуманітарної сфери та інших питань для розвитку світового співтовариства, збагачення національної правової культури новими ідеалами і цінностями, котрі викликають зміну ідеології, вектора правової політики, реформування вітчизняного законодавства тощо; право ж ЄС призначене для поглиблення інтеграції між країнами-членами. Крім того, договори про ЄС мають пряму дію, надають безпосереднє право і накладають обов'язки на фізичних та юридичних осіб. [6, 131]

     Право ЄС діє в рівній мірі на території всіх держав-членів і повинно застосовуватися національними судовими органами у своєму оригінальному вигляді. Його однакове тлумачення забезпечується наявністю преюдиціальної процедури звертання за роз'ясненнями до Суду ЄС, за визначенням якого право ЄС є новою системою правових норм, що створює новий правопорядок, незалежний та відмінний від міжнародного права.

     Як  у зарубіжній, так і у вітчизняній  літературі загальноприйнятим є  розподіл права ЄС на первинне (договірне, статутне) і вторинне (похідне). Розподіл правових актів ЄС на первинне і вторинне право — це не просто класифікація, а підстава для ієрархії їх співвідношення, яке найчастіше визначається в самих актах первинного права.

Первинне  право —- це насамперед установчі  договори, які відіграють роль основних законів ("конституцій"). Первинне право утворюють норми, що містяться в установчих угодах, в договорах, що доповнюють і змінюють їх, укладених між державами-членами, а також у договорах про прийняття нових членів у ЄС. До найважливіших джерел цього права, зокрема, належить Договір про Європейське об'єднання вугілля і сталі (треба зазначити, що даний договір був укладений у Парижі 18.06.1951 р. строком на 50 років); два Римські договори 1957 р. — про Європейське економічне співтовариство і про Європейське товариство по атомній енергії; Єдиний європейський акт 1986 p.; Маастрихтський договір 1992 р. тощо. Складовими елементами первинного права є також інші важливі договори (акти) і, крім того, правові звичаї, які досить часто знаходять своє відображення у заявах, деклараціях, програмах співтовариств.

     Вторинне  право — це правові акти, що ухвалюються органами співтовариств у порядку реалізації і конкретизації актів первинного права. Акта вторинного права не повинні суперечити актам первинного права. Масив актів вторинного права значно більший за масив первинного права. До актів вторинного права, зокрема, належать регламенти, директиви, рішення Європейського суду, рекомендації, висновки, джерело права у формі міжнародної угоди тощо. Вони є складовою частиною загальної ієрархічної системи Європейського права, що перебуває на стадії галузевого формування.

     Основні правові концепції, без яких сьогодні неможливо уявити собі правопорядок Європейського Союзу, були розроблені в практиці Суду ЄС. Це насамперед принцип прямої дії права ЄС у правопорядках держав-членів, його верховенство стосовно національного права і концепція автономії права ЄС. Він позначається складністю і суперечливістю, по-різному обґрунтовуючи пряму дію права ЄС, залежності від того, чи закріплюється вона в установчих договорах або в актах вторинного права ЄС, чи ні.

     Суд ЄС заявив з цього приводу наступне: "Право ЄС незалежне від правопорядків  держав- членів, воно створює права  й обов'язки, в першу чергу для  суб'єктів внутрішнього права держав- членів, і, тим самим, втручається в сферу їхньої внутрішньої компетенції. Права приватних осіб виникають не тільки у випадку їх явного згадування в Договорі, але й виходячи з визначених у ньому зобов'язань для держав-членів і інститутів ЄС"..

     Таким чином, у практиці Суду ЄС принцип верховенства права Європейського Союзу означає абсолютне верховенство всієї сукупності норм права ЄС над будь-якими нормами внутрішнього права держав-членів. Паралельно з обґрунтуванням прямої дії права ЄС у правопорядках держав-членів і його верховенства стосовно національного права Суд ЄС розвивав концепцію його автономії від міжнародного права.

     Як  комплексна галузь Європейське право інтегрує норми різних галузей права — публічного і приватного, традиційних і нових. Це ж стосується і методів правового регулювання. До того ж Європейське право генетично пов'язане з міжнародним і національним правом. Останні справляють відповідний вплив на розвиток Європейського права і навпаки.

     Сама  ж правова система Європейського Союзу володіє основними ознаками “правової системи” за наявністю основних елементів – суб'єктів права, здатністю до виконання основного призначення – встановлення зв'язків між суб'єктами; наявністю посередницької системи – норм права Євросоюзу та зовнішніх форм їх виразу. Водночас вона охоплює значний соціальний зріз, структурує суспільне життя на європейському континенті, сприяє формуванню єдиного європейського правопорядку. Ця правова система може використовуватися в інших регіонах світу як модель (зразок) інтеграційного об'єднання з урахуванням тих чи інших особливостей відповідного регіону [ 12, 202].