Професор  П.М.Рабінович, розмежовуючи правову  систему і систему права, зазначає, що правова (юридична) система _ це система  всіх юридичних явищ, які існують  у певній державі або у групі  однотипних держав, до складу якої входять: 1) різноманітні правові акти і діяльність відповідних суб’єктів по створенню таких актів, 2) різноманітні види і прояви правосвідомості, 3) стан законності та його деформації.

    Отже, поняття правової системи дає змогу охопити всі правові явища в їх сукупності, взаємозв’язку та взаємодії, вона служить комплексною характеристикою юридичної сфери життя конкретного суспільства, тоді як право з його системою - менш об'ємне і входить у правову систему.

1.2 Структура правової системи та її основні елементи

     Правова система — поняття складне  і багатопланове, вона містить у  собі цілий комплекс компонентів, справляє нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини. Елементи правової системи об'єднані спільною метою, завданнями, вони виконують деякі загальні функції, що, між іншим, не свідчить про однорідність та ідентичність останніх. Але, ураховуючи те, що поняття правової системи належить до найзагальніших понять юридичної науки, яке має відбивати складне, багатогранне явище, будь-яке його визначення не охоплює всіх його характеристик, те саме стосується й структури правової системи та її основних елементів.

     В теорії правової системи існують  різні підходи до її поняття та структури та основних елементів. Для того, щоб правильно визначити структуру правової системи, необхідно визначити критерії відбору її елементів. Основними вимогами в даному випадку будуть їх внутрішня упорядкованість (організаційний критерій), правове спрямування діяльності (правовий критерій), який повинен бути виражений нормативно у відповідних законодавчих актах, положеннях, що відображають мету створення правової системи, сферу діяльності, характер її основних завдань та функцій, особливості їх реалізації, специфічні принципи організації і діяльності тощо (програмний критерій).

     Причому зрозуміло, що поряд із загальними функціями  кожний компонент правової системи  виконує тільки йому притаманні, специфічні функції, що не заважає їм, однак, перебувати у логічному зв'язку один з одним. Правова система, за висловом французького вченого Ж. Карбоньє, являє собою «вмістилище й зосередження різних юридичних явищ, що існують у суспільстві водночас на одному й тому ж просторі».

     Взаємозв'язок елементів правової системи, їх функціонування обумовлює саме існування правової системи, оскільки ізольовано, в розрізненому вигляді вона існувати не може. Тому при дослідженні даної категорії доцільне застосування системно-структурного підходу, вивчення правової системи як у цілому, так і частинами. Системний підхід у даному випадку є одним із інструментів дослідження об'єкта як складного явища, що містить елементи, взаємозв'язок між якими забезпечує їх цілісність.

     Однак неможливо зрозуміти ціле, не вивчаючи індивідуальні особливості його частин. Дослідження окремих компонентів  правової системи необхідно поєднувати з вивченням різноманітних процесів, що дають змогу осягти цілісність правової системи, виявити її внутрішні й зовнішні зв'язки. Водночас правову систему не можна зводити лише до формальних якостей системного утворення, хоча вона і виступає такою. У неї необхідно вкладати більш глибокий, соціальний, конкретно-історичний та політичний зміст.

     Право виступає центральною ланкою правової системи. Норми права породжують правовідносини. Останні слугують формою реалізації юридичних норм. Правомірна поведінка учасників правовідносин складає сутність законності та правопорядку, які є наслідками функціонування правової системи, що свідчить про ефективність останньої.

     У юридичній літературі запропоновано  визначення правової системи як сукупності внутрішньо узгоджених, взаємопов'язаних, соціально-однорідних юридичних засобів, за допомогою яких держава здійснює необхідний нормативно-організуючий вплив на суспільні відносини (закріплення, регулювання, охорона, захист). Спираючись на це, О.В. Зайчук та Н. М. Оніщенко виділяють такі елементи правової системи:

   1. Право як сукупність створених  і охоронюваних державою норм.

   2. Законодавство як форму вираження  цих норм (нормативних актів).

   3. Правові установи, які здійснюють  правову політику держави.

   4. Судову та іншу юридичну практику.

   5. Механізм правового регулювання.

   6. Правореалізаційний процес (включаючи  акти застосування і тлумачення).

   7. Права, свободи і обов'язки  громадян (право в суб'єктивному  значенні).

   8. Систему утворених та функціонуючих  у суспільстві правовідносин.

   9. Законність і правопорядок.

   10. Правову ідеологію (правосвідомість,  юридичні доктрини та теорії, правову культуру тощо).

   11. Суб'єкти права (індивідуальні  і колективні).

   12. Системні зв'язки, які забезпечують  єдність, цілісність та стабільність системи.

   13. Інші правові явища (юридичну  відповідальність, правосуб'єктність, правовий статус, законні інтереси  тощо), які утворюють начебто «інфраструктуру  правової системи».

     На  думку вищезгаданих науковців, такий широкий підхід найбільш повно окреслює обсяг поняття і характеризує правову систему як складне, цілісне структурне утворення в єдності всіх його складових частин. Тим часом Л. Явич виступає проти включення у це поняття всіх без винятку юридичних категорій, всієї правової діяльності, стверджуючи, що було б недоречно вважати елементами правової системи соціальні чинники, які безпосередньо впливають на правоутворення і правореалізацію, але не складають їх безпосереднього змісту.

     Українські  вчені зазначають, що елементами, які  входять до правової системи України, є: система права, правова політика, правова ідеологія і юридична (правова) практика, — зокрема, правотворча, правозастосовча, правоохоронна. Також поряд з елементами до правової системи, на їх погляд, входять споріднені з нею явища: норми і принципи міжнародного права, соціальні норми санкціоновані державою.

   У юридичній літературі є твердження, з яких можна зробити висновок саме про «безмежний» зміст правової системи. Так, наприклад, В. Синюков  пропонує включити до правової системи  правоохоронні відомства та організації. А. Васильєв також виділяє як елемент правової системи правоохоронні, правозастосовчі, державні органи, призначені для реалізації й захисту права, боротьби з її порушеннями.

     До  правової системи не можна включити правоохоронні й державні органи, тільки тому, що вони діють на основі права. Це все ж не правові явища. Можна включити до правової системи дійсно правові установи, наприклад, такі як науково-дослідні інститути юридичного профілю.

     Існує думка, що елементами правової системи слід вважати також законність та правопорядок. Однак згадані вище явища скоріше можна назвати наслідками функціонування правової системи, показником її ефективності або, навпаки, недосконалості (залежно від того, який рівень законності і правопорядку в країні).

     Отже, багатозначність визначень правової системи, наявність різних тверджень  та поглядів щодо її структури та основних елементів, специфічність авторських підходів свідчать про активну творчу розробку даної проблеми, про пошуки найбільш чіткої і повної характеристики досліджуваного правового явища. Пошуки, які провадять вчені у цій галузі, є помітним внеском у подальший розвиток юридичної науки, дають конкретний матеріал для використання у практичній діяльності. 

РОЗДІЛ 2. Характеристика основних правових систем

2.1. Романо-германська правова сім’я

     Романо-германська правова сім'я (континентальне право) сформувалася в Європі до XII століття і набула великого поширення в численних неєвропейських державах. Дана правова система вважається найбільш стародавньою і широко розповсюдженою у світі, що пояснюється історичними коренями цієї правової сім'ї, що належать до римського права (І ст. до н. є. — V ст. н. є.) а за висловленням Рене Давида, вона є першою сім'єю, з якою ми зустрічаємося у сучасному світі.

     До  зони впливу континентального права  входять правові системи таких  країн, як Франція Німеччина, Італія, Бельгія, Іспанія, Швейцарія, Португалія, Австрія, Угорщина, а також латиноамериканське, скандинавське право та право  Японії. Подібними до цієї сім'ї за техніко-конструктивним особливостями є правові системи Росії, України, Болгарії та деякі інші, хоча існує точка зору, що останні виокремлюються в самостійну слов'янську (західнослов'янську) групу.

     Фундаментом романо-германської системи з самого початку слугувала спільність культури і традицій західноєвропейських країн. Основним засобом поглиблення і поширення ідей, що лежали в основі романо-германського континентального права, були європейські університети. Університетська юстиція засновувалася на понятті права як права-зобов'язання (яким воно повинно бути), а не права-сутності (якими воно є). Вивчення права розглядалося у тісному взаємозв'язку з нормами моралі. Судова діяльність була орієнтована на положення права, а не на власний розсуд при винесенні рішень у справі. У цьому одна з відмінностей континентального права від англо-американського.

   Третій  період, який триває і нині у розвитку системи романо-германського права, який значною мірою був підготовлений  школою природного права, асоціюється  з посиленням розвитку законодавства в європейських країнах і кодифікацією. Буржуазні революції змінили докорінно або відмінили як такі феодальні правові інститути. Закон стає основним джерелом романо-германського права. Рене Давид констатує, що саме у цей період уперше виникає інтерес до позитивного права. Вперше суверен може створювати право і переглядати його в цілому. Причини, що обумовили підвищення ролі позитивного права, закону і законодавства, визначили також необхідність систематизації нормативного матеріалу, а саме кодифікації. Вона виступала як остаточне завершення процесу формування системи романо-германського права як цілісного явища. Багато з європейських країн приймають кодекси. Так, у Франції (1804 p.), в Німеччині (1896 p.), в Швейцарії (1881—1907 pp.), в інших країнах також приймалися цивільні кодекси. У наступний період — кримінальні, кримінально-процесуальні й інші аналогічні їм нормативно-правові акти.

   У наш час кодекси (поряд з іншими правовими актами і насамперед із звичайними чинними законами) регулюють практично всі важливі сфери суспільного життя. Вони в романо-германській правовій сім'ї є основними джерелами права. На вершині піраміди нормативно-правових актів у системі романо-германського права знаходяться конституції та конституційні закони, вища юридична сила яких та вплив на зміст і процес розвитку системи романо-германського права є беззаперечні.

   Серед інших джерел права важлива роль належить підзаконним актам, звичаєвому праву, а також судовій практиці.

   Також структура романо-германської правової сім'ї вміщує два основні елементи: публічне та приватне право, що органічно пов'язані і взаємодіють між собою. Публічне право регулює всі ті загальні потреби, відносини, інтереси, без забезпечення яких неможливе як задоволення особистих інтересів, так і загальнозначимих, публічних інтересів у цілому, а приватне право становить сукупність правових норм, що регулюють відносини у сфері приватного інтересу (особистого життя), до яких належать майнові, шлюбно-сімейні, відносини з приводу власності тощо. За останній період одержує розвиток так зване «соціальне право», яке є засобом гарантування прав громадян, стандартів реалізації їх особистих прав на освіту, охорону здоров'я, безпечне природне середовище, достатній життєвий рівень тощо.

   Система відрізняється нормативною упорядкованістю і структуризованістю джерел, стійкими демократичними правовими принципами, забезпеченням суворої юридичної техніки. «Носіями» і рушійними силами даної системи були найбільш могутні держави: два тисячоліття тому назад Римська імперія, дещо пізніше держави Європи — Франція, Німеччина тощо. Їх вплив на життя Європи і країн інших континентів, як у культурологічному значенні, так і у військово-політичному і економічному, був беззаперечним. Континентальна система набула характеру універсальної, з тими особливостями і модифікаціями, які вона зазнала у різних регіонах світу.

     На  сьогоднішній день у національних правових системах країн, що належать до континентальної  правової сім'ї, більше подібних ознак, ніж різних. До них, зокрема, належать такі [3,215]:

а) усі вони в основному побудовані на основі римських, канонічних і місцевих правових традиціях;

б) романо-германська правова сім'я є винятково продуктом 
культури, незалежним від діяльності феодальної державної влади;