Громадянське суспільство

Так, Т. Гоббс, використавши біблійний образ величезного морського чудовиська Левіафана, був переконаний, що державний Левіафан, яким філософ називав державу з її жорстокою сутністю, має відігравати вирішальну роль у подоланні звірячих звичаїв життя. На його думку, первісне положення людини «за межами громадянського суспільства, яке можна назвати природнім станом, не може бути нічим іншим, як війною всіх проти всіх».

Особливу увагу, у зв’язку  з цим, привертає постать Г. В. Ф. Гегеля, який у своєму курсі «Філософська пропедевтика», призначеному для молодших класів, звернув увагу на той факт, що природним станом є стан некультурності, насилля та несправедливості. Саме тому, на його переконання, обов’язковим є вступ людей у громадянське суспільство, оскільки лише у ньому правове відношення володіє дійсністю.

Необхідно зауважити, що основна ідея цих двох філософів  полягала у визнанні того факту, що «правильна» та «мудра» держава  має бути громадянською, тобто людяною, а не звірячою.

Таке, по суті, резонне  розуміння автоматично призводило до певної ідеалізації держави. Це стало поштовхом для розвитку ідеї про те, що справжнім громадянським суспільством може бути лише антидержавна опозиція.

Красномовними прикладами «історичної живучості» цієї ідеї, на думку автора, є, по-перше, ідеї перших соціалістів-утопістів Т. Кампанелли, Т. Мора, Т. Мюнцера, які мріяли побудувати ідеальне суспільство з назвою «Місто сонця», ізолювавши його від злого світу на далекому острові «Утопія»; по-друге, ідеї «комуністичного раю» на землі, що поширилися у 30-40 рр. ХІХ ст.

Представники цієї течії  по-різному бачили шляхи реалізації зазначеної мети. Так, виходячи з позицій  християнської моралі, В. Вейтлінг пропагував «християнський комунізм». Е. Кабе заперечував  насильницькі методи, відстоюючи значимість так званого «мирного комунізму». На противагу їм, інші філософи розповсюджували ідеї народного повстання (Т. Дезамі, Л. Бланкі та інші).

Цікавим є той факт, що ідея розмежування громадянського суспільства і держави, виникнувши наприкінці ХVІІІ ст. в Європі, у  ХІХ ст. почала активно розроблятися науковцями на теоретичному рівні. Результатом цього стала еволюція сутності поняття «громадянське суспільство». Традиційне застосування цього терміну на позначення мирного політичного устрою, що управляється на ос нові закону (societas civilas), поступилося місцем його застосуванню на позначення окремої інституціональної сфери життя, яка не відповідала існуючим на відповідній стадії суспільного розвитку інститутам державної влади.

Особливо плідним для  розвитку багатозначності терміну «громадянське суспільство» став період з 1750 р. по 1850 р., оскільки саме в цей період зазначене поняття стало предметом наукових досліджень та дискусій.

На початку 80-х років  ХХ ст. західні теоретики відновили  інтерес до проблематики громадянського суспільства, яка наприкінці 80-х років набула змісту «соціалістичного громадянського суспільства». Це відбулося внаслідок розпаду Радянського Союзу та процесу дезінтеграції колишніх його суб’єктів. За таких умов на громадські організації покладалося завдання до помогти «символічно скріпити державу, яка розвалювалася, і забезпечити атомізованих індивідів життєво необхідними послугами».

Створювані на той  час неурядові організації виконували переважно соціальні та культурні  функції, компенсуючи тим самим  недостатність державної присутності у цих сферах.

Заслуговують на увагу  концепції, в яких громадянське суспільство  розглядається як форма соціальної інтеграції людей.

Так, Е. Дюркгейм аналізував його через проблему солідарності, оскільки вважав, що профспілкові, професійні об’єднання, церковні, регіональні центри спроможні залучити своїх членів до «нового типу солідарності, головною моральною цінністю якої є індивід».

Американський соціолог Дж. Александер трактує громадянське суспільство як сферу універсалізації  громадянської солідарності, як «місце» формування відчуття взаємозалежності один від одного.¹⁸

Антикомуністична опозиція Східної Європи також дотримувалася  таких підходів, однак, на відміну  від класичних ідей громадянської  солідарності, вона визнавала колективістське розуміння ідеї автономності людини. Завдяки такому підходу, індивід, який перебував у опозиції до влади та системи в цілому, не визнавався, однак, автономним від суспільства. Необхідно зауважити, що таке трактування автономності особистості науковці визначають як «колективістський індивідуалізм».

Р. Патнем розробив подібну  концепцію соціального капіталу, під яким він розумів довіру та солідарність. Свої ідеї політолог  мотивував тим, що соціальний капітал, як умова встановлення тісніших зв’язків між громадянами, сприяє формуванню ними різноманітних асоціацій, внаслідок чого відбувається активізація суспільного життя та підвищення «особистої громадянської компетентності». На думку вченого, соціальний капітал трансформується у політичний капітал суспільства, який є необхідним для ефективної взаємодії з державою. Однак зауважимо, що політолог не допускав можливості застосування поняття соціального капіталу відносно вертикальних владних відносин, справедливо вважаючи, що вертикальні відносини автоматично означають залежність, підлеглість, нерівність.¹⁹

Деякі вчені трактують  громадянське суспільство як ідеально-типову категорію, що одночасно описує та передбачає складний та динамічний ансамбль неурядових інститутів, що: по-перше, охороняються законом; по-друге, дотримуються таких тенденцій у своєму функціонуванні як: ненасильство, само організація, саморефлексивність; по-третє, перебувають у постійних розбіжностях з інститутами державної влади, які, тим не менше, «оформлюють», обмежують та уможливлюють їхню діяльність.²⁰

Таке бачення громадянського суспільства свідчить про:

- наявність низки його  переваг, зокрема: приділення  надзвичайної уваги свободі індивідів  від насилля; важливість надання  групам та індивідам можливості  вільно і у межах закону  визначати та висловлювати у різних формах свою соціальну ідентичність; неможливість, за епохи комп’ютеризації, збереження «свободи комунікації» без створення низки різних за розміром недержавних засобів масової інформації; перевага політично регульованих та соціально стримуваних ринків як інструментів усунення тих елементів виробництва, яким не вдається функціонувати відповідно до сучасних стандартів ефективності;

- розуміння теоретичних  засад розмежування громадянського  суспільства та інститутів державної  влади, що дозволить по-новому і під іншим кутом зору зрозуміти значення сучасних політичних, соціальних тенденцій розвитку як Української держави, так і українського суспільства;

- актуалізацію, за словами  Дж. Кіна, інтелектуальної й політичної  необхідності відродження демократичного творчого складу думок.²¹

Такий підхід свідчить про  оновлення трактування демократії, що розуміється як особливий тип  політичної системи, в якій інститути  громадянського суспільства та держави  виявляють тенденцію до функціонування як два необхідні елементи, як окремі й одночасно дотичні, різні та разом з тим взаємозалежні.

Саме тому влада завжди може стати потенційним предметом  публічного обговорення, компромісу, угоди, консенсусу.

Побудова громадянського суспільства є не лише метою демократичного суспільного розвитку, а й засобом всебічного забезпечення інтересів, прав та свобод людини і громадянина. Саме тому природно враховувати той факт, що реалізація соціального інтересу є головним пріоритетом максимального посилення соціальності, підвищення якісних показників рівня життя громадян і задоволеності їх соціальних потреб. Вирішальна роль у цьому процесі забезпечення стійкості соціальної системи й досягнення її цілісності та життєздатності відводиться, поряд з економікою знань та економікою інтелекту, підвищенню соціальної зрілості громадян та зміцненню соціальної організації громадянського суспільства.

2.2. Функціонування громадянського  суспільства в сучасних умовах

До основоположних принципів  функціонування громадянського суспільства  слід віднести економічний і політичний плюралізм, особисту свободу, публічність і загальну поінформованість, справедливість і суворе виконання законів.

Як складові громадянського суспільства  пропонується розглядати його інститути  або структури, якими є сім’я, різні заклади освіти, церква, приватна власність, інститут багатопартійності, ЗМІ, наукові, професійні, культурні, політичні та інші інтереси й потреби різних соціальних верств, груп та окремих індивідів.

Специфіку громадянського суспільства визначає виконання  ним таких функцій: приватно-організованого громадянського механізму для розв’язання суспільних справ, природної противаги владним структурам, чиновникам – головного «вартового» проти можливих спроб узурпації влади, важливого засобу соціалізації, що сприяє якнайкращому входженню індивіда в соціум, зменшує відчуженість та націлює на активне виконання суспільно корисних справ, сприятливого суспільного середовища, в якому поширюється адекватна громадська політична культура і через неї – незворотність демократичних перетворень у державі.²²

Важливим чинником громадянського суспільства є також функціонування так званого «третього сектору».

Поняття «третій сектор»  можна визначити як поле діяльності громадян та організацій (або фізичних та юридичних осіб), їх взаємодії. «Третій сектор» у свою чергу також складається з трьох секторів. Перший сектор – державний, який репрезентує безпосередньо держава та її організації – «органи державної влади та місцевого самоврядування, бюджетні установи та організації, засновані на підставі закону чи в межах повноважень державних органів», другий - недержавний прибутковий, який репрезентує ринок та його організації - «система підприємств, господарських товариств та індивідуальних підприємців, що займаються діяльністю, пов’язаною з отриманням прибутку», третій – недержавний, неприбутковий.

Тому додамо, що до «третього  сектору» належать організації, які  не вступають у відносини підпорядкованості  стосовно держави, інших організацій  чи людей. Організації «третього  сектору» є суверенними і зберігають цей суверенітет навіть у випадку фінансування зі сторони держави, оскільки залишаються самостійними в прийнятті переважної більшості рішень, окрім, звичайно, рішення про використання наданих коштів, якщо вони є цільовими. Хоча такий поділ є схематичним, спрощеним, і, як наслідок, має низку недоліків, він все таки виконує свою функцію – відокремлює, визначає місце недержавних неприбуткових організацій «третього сектору» та місце взаємодії громадян в їх межах серед інших організацій та взаємодій.

Інший варіант визначення демонструють ті автори, які вживають термін «організації громадянського суспільства», термін найменш зручний, оскільки потребує додатково визначення громадянського суспільства. На думку українського дослідника А. Ткачука, організаціями громадянського суспільства часто називають лише певну частину організацій «третього сектору», а саме – громадські асоціації та некомерційні (благодійні) фонди, приватно-корисні чи суспільно-корисні організації, установи (нечленські) та товариства (членські).

Часто вживаним поряд з терміном «третій сектор» є також термін «громадські об’єднання».²³ За винятком «організацій «громадянського суспільства», термін «громадські об’єднання» визначає організації, які діють у просторі та пов’язують між собою економіку та політику – не за допомогою негації, котра заперечує притаманність цим організаціям певних рис, наприклад прибутковості, чи в протиставленні їх якомусь іншому типові організацій, а за допомогою позитивного визначення.

Але термін «громадське об’єднання» має недолік, подібний до терміну – «організації «громадянського суспільства». Громадськими об’єднаннями можна назвати лише частину організацій, які визначає термін «організації «третього сектору». Це об’єднання громадян на противагу громадським установам, які теж є недержавними і неприбутковими. Характерними рисами цих організацій є наступні: 1) недержавний (неурядовий) характер організації; 2) самоуправління; 3) добровільність; 4) некомерційність; 5) неприбутковість; 6) корисність організації».

Самі по собі неурядові  організації є різноманітними, за принципами діяльності, за джерелами  фінансування, за завданнями, які вони перед собою ставлять. У країнах  з розвиненою демократією такі організації  впливають на формування політики заради публічного блага, стежать за діяльністю державних органів та приватних підприємств, аби попередити випадки, коли загальному чи приватному благу їхня діяльність завдає шкоди, опікуються створенням та функціонуванням громадських шкіл та госпіталів, дитячих будинків, спортивних клубів, юридичних товариств, житлових об’єднань, музеїв, бібліотек, організацій з охорони навколишнього середовища, торгово-промислових палат тощо. Ці та багато інших типів неурядових організацій у різний спосіб працюють на благо суспільства, збирають і розповсюджують інформацію, представляють приватні інтереси окремих громадян, висловлюють і підтримують політичні погляди, захищають права національних меншин, стимулюють та організовують добровільну участь, ведуть просвітницьку роботу серед своїх членів, встановлюють професійні стандарти.

Українська дослідниця професор А. Колодій пропонує «побудувати  багаторівневу класифікацію, в якій до різних організацій застосовуються різноманітні критерії класифікації, виділяється один з них як основний, такий, що визначає специфіку даного класу організацій у реальному житті».²⁴

Держава може сприяти  демократичному розвитку суспільства. У функціонуванні громадянського суспільства  роль цивілізованої держави має  виявлятися в тому, що вона:

- є формою, що організує  громадянське суспільство і створює умови для його розвитку;