Громадянське суспільство

ЗМІСТ

Вступ

Протягом багатьох століть  розвивалося і вдосконалювалося суспільство, виникали нові форми співіснування  індивідуумів, змінювалися погляди  людей щодо взаємодії між собою. Ще з давніх часів існували прогресивні  ідеї утворення людської спільноти, а потім і побудови держави на засадах справедливості, гуманізму та законності. У Середні віки до цих вимог додалися верховенство права, рівність перед законом, розподіл владних повноважень і з’явилася назва держави, яка б мала такі риси, - правова держава.

Вивчення проблем громадянського суспільства є актуальним, оскільки воно виступає основою побудови розвинутої демократії. Особливо це стосується перехідних суспільств, де відбуваються значні трансформації  та існує ціла низка суперечливих процесів.

Прагнення українського народу жити в незалежній, демократичній  країні, яке було проголошено у  Декларації про державний суверенітет  України, а згодом закріплено у Конституції  України, актуалізувало подвійне завдання: створити умови для становлення громадянського суспільства та побудувати правову державу. Водночас недостатня підготовленість до кардинальних змін та реформацій теоретично-інтелектуальної частини еліти (політологів, політиків, філософів, юристів, соціологів), політиків-практиків (законодавців, урядовців, суддів, працівників органів місцевого самоврядування) і пересічних громадян українського суспільства, виборців.

На практиці бажання  мати власну державу відсунуло на другий план інші суспільні проблеми, що, в свою чергу, негативно позначилося на щойно утворених структурах громадянського суспільства (організаційна і фінансова слабкість, вузька соціальна база політичних партій, невміння розв'язувати питання у політичній площині) та політичній культурі населення в цілому.

Серед сучасної літератури слід відзначити навчальний посібник Є. Ф. Безродного, Г. К. Ковальчука, О. С. Масляного. Зібрання основних світових ідей в одному посібнику допомагає проаналізувати зміни, що виникали в поглядах щодо теорії правової держави, та порівняти сучасний розвиток теорії правової держави з досягненнями минулих поколінь. Велике значення в цьому мають і праці професора В. С. Нерсесянца, в яких подаються не лише історичні дослідження, але й розробки самого автора.

Мета роботи - розкрити поняття правової держави, виявити шляхи формування та вдосконалення ідеї правової держави від минулого до сучасності, дослідити розповсюдження сучасної ідеї правової держави в Україні.

Завдання роботи:

1) охарактеризувати теоретичні  підгрунття понять громадянське  суспільство та правова держава;

2) проаналізувати генезис  та функції громадянського суспільства;

3) дослідити особливості  взаємодія громадянського суспільства  і правової держави.

Об’єктом дослідження є громадянське суспільство; предметом – взаємодія громадянського суспільства і правової держави.

Методи дослідження. Для досягнення наукової об’єктивності застосовувався комплекс загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Методологічною основою дослідження є універсальні методи діалектики, які використовувалися на всіх етапах для розкриття закономірностей співвідношення громадянського суспільства і правової держави.

Структура роботи зумовлена  поставленими завданнями. Робота складається  зі вступу, трьох розділів, висновків  та списку використаної літератури.

Розділ 1. Сутність та теоретичне підґрунтя правової держави

1.1. Аналіз концепцій  правової держави

Поняття «правова держава» поширене в юридичній науці й  конституційному праві.  Ідеї правової держави знайшли своє відображення в конституціях багатьох країн світу: Німеччини, Іспанії, Італії, Франції, України, Росії, Білорусії, Болгарії, Чехії, Угорщини, Словенії.¹ Однак це поняття не має однозначного визначення. У наш час, як і в минулі часи, політики, філософи, юристи - представники різних ідеологій і політичних уподобань - убачають у ньому різну суть.

Ідея правової держави  в розумінні верховенства чинних законів сягає в далекі часи античного  світу. Аристотель, Платон, Геракліт, Цицерон  у пануванні законів вбачали  запобігання сваволі і міць держави.

Платона можна вважати одним з перших давньогрецьких філософів, який у систематичній формі подав своє розуміння держави. Суспільно-політичним питанням Платон присвячує два найбільших своїх твори - «Держава» та «Закони». Платон висунув свій проект ідеальної держави, який є першою соціальною утопією в історії суспільства. Ідеальна держава, згідно з філософією Платона, повинна бути заснованою на засадах справедливості. Але Платон передбачав жорстку ідеологічну диктатуру влади. Платонівська держава - це теоретична схема утопічної держави, в якій життя суспільства підпорядковується державному контролю.

Ідеї піднесення ролі прав у Стародавній Греції, Стародавньому  Римі та інших рабовласницьких країнах  були позбавлені гуманістичної основи. Це були ідеї, що відбивали інтереси лише панівної частини тогочасного суспільства - рабовласників. Доля ж сотень тисяч рабів майже не бралася до уваги.

Найбільш яскравим прихильником рабовласницької держави античного  світу був Аристотель. Відхиляючи «ідеальну державу» Платона, він  пропонує свою теорію держави, засновану на рабовласництві. Ця держава, на думку Аристотеля, являє собою найкращу форму людської спільноти. В ній влада має належати не багатим і бідним, а середньому прошарку рабовласників. «У кожній державі ми зустрічаємо три класи громадян: дуже заможні, дуже бідні й треті, які стоять в середині між тими та іншими». Рабство як явище Аристотель вважав існуючим від природи. Найкращими формами держави Аристотель називав: монархію, аристократію, політію. Внутрішній взаємозв’язок права і держави філософ сформулював так: «Поняття справедливості пов’язане з уявленням про державу, оскільки право, що служить критерієм справедливості, є регуляційною нормою політичного спілкування».

Античні філософи та правознавці  зв’язували державу правом і показували необхідність існування в державі правових законів, що панували б над державними структурами, були б мірилом справедливості дій держави та її чиновників і регулювали політичні відносини.

Важливий крок у напрямку формулювання теорії правової держави зробив давньоримський вчений Марк Тулій Цицерон. Він писав: «Закон - опора того високого становища, яким ми користуємося у державі, основа свободи, джерело правосуддя: розум, душа, мудрість і сутність держави зосереджені у законах». Філософ розглядав державу як публічно-правову спільність, як справу народу. На його думку, народ - це не всяке об’єднання людей, зібраних докупи хоч би в який спосіб. Народ - це об’єднання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою в питаннях права і спільності інтересів. Перевершивши своїх учителів: Платона, Аристотеля, Полібія, Цицерон показав державу як правову форму організації загальної справи.

Право, за Цицероном, є  необхідним джерелом державності. Згідно з концепцією цього мислителя, держава  є правовою не тому, що її органи дотримуються своїх же законів, а через те, що держава, власне, це право - природне право народу, узгоджене і впорядковане. З його концепції випливає вимога про відповідність державних законів природному праву. Тільки такі закони, з погляду Цицерона, є справедливими. Вчений вважав, що законами слід закріплювати не тільки міру влади, а й міру підкорення.

Він сформулював дуже важливий принцип права, стверджуючи, що чинність закону поширюється на всіх. Цицерон відстоював формальну  правову рівність усіх громадян, рівність їхніх прав і водночас відкидав фактичну майнову, розумову, службову та іншу рівність. Він визначав державу як загальний правопорядок. Захист свободи громадянина, його прав як складової правопорядку та всієї державності - це не приватна, а загальна справа держави.

Поширення християнства в Європі спричинило певні зміни  в оцінці ролі права. Видатний християнський  теолог IV - V ст. н.е. Аврелій Августин піддає гострій критиці право  рабовласницького Риму як таке, що суперечить праву, наділеному «божественною благодаттю».² Згодом ці ідеї знайшли яскравий прояв у трактаті християнського мислителя Фоми Аквінського, у якому стверджувалася ідея держави і права як тих, що є елементом Божого управління Всесвітом і засобом сприяння загальному благу.³ Отже, закладається ідея не просто значущості права в житті держави, а права як інструменту забезпечення добра і справедливості для всіх людей.

Та відомий філософ  Гоббс вважав, що державній владі  має підпорядковуватись і церковна влада. Гоббс відстоював теорію сильної централізованої влади, створеної шляхом суспільного договору. Така влада забезпечує політичний порядок і виживання людства. Суспільний договір дає мир «лише одним шляхом, а саме шляхом зосередження усієї влади й сили в одній людині, або в зборах людей, які більшістю голосів могли б звести всі волі громадян в єдину волю». Необмежена влада держави розповсюджувалась Гоббсом як на поведінку, так і на світогляд людини. Хоча Гоббс був монархістом, він визнавав можливість існування необмеженої державної влади в різних формах.

Таким чином, ідеї про  правову державу античних класиків розвинули й доповнили мислителі  Середньовіччя і Нового часу. Вони помітно вплинули на становлення  і розвиток таких прогресивних теорій, як поділ влади, конституціоналізм, правова державність, відіграли значну роль у критиці феодальної нерівності, привілеїв і беззаконня, в подоланні середньовічних теологічних концепцій про державу і право, у ствердженні ідей формальної рівності та свободи людей.

У ХVIII ст. розвиток ідеї правової держави в Європі значною мірою обумовлюється прагненням протидіяти всевладдю чиновницько-бюрократичних апаратів тогочасної монархії. Так, Локку належить заслуга висунення вперше в історії політичної думки ідеї розподілу верховної влади на законодавчу, виконавчу і федеративну, так як за умов їхньої незалежності одна від одної можна забезпечити права особистості. Суб’єктивні права він вважав такими, що встановлюються з волі держави і полягають у тому, щоб кожна людина мала постійні правила для життя і спілкування в суспільстві, встановлювані законодавчою владою, що утворена в державі. Філософ розглядав ці права як свободу діяти згідно з власним бажанням у всіх випадках, коли це не заборонено законом, і не бути залежним від постійної невизначеної, невідомої самовладної волі іншої людини.⁴

Дж. Локк фактично виступає як теоретик конституційних режимів, за яких закон і виконавча влада підпорядковані правосуддю і природному праву. Політична система стає поєднанням народу і держави, у якому кожен з них повинен відігравати свою роль в умовах рівноваги і контролю. Вчений не тільки констатував поділ влади, а й установив ієрархічність її гілок, вважаючи законодавчу владу верховною (але не абсолютною), запропонував нормативне закріплення стримувань і противаг. Ці ідеї філософа були покладені в основу буржуазного конституціоналізму, що виник у ХVII столітті.

Ідею Джона Локка  про розподіл влади розвинув інший  відомий філософ та юрист Шарль  Луї де Монтеск’є. Він вважав, що розподіл влади має бути за будь-якої форми правління, як при монархії, так і при демократії. Спираючись на вчення Локка, Монтеск’є обґрунтував необхідність у демократичній державі поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки, які повинні бути незалежними одна від одної.

Законодавча влада має  належати парламенту, виконавча - королю, судова -  незалежному суду присяжних. Кожна з названих гілок влади повинна мати стримування і противаги з метою недопущення узурпації однією владою інших владних повноважень. Лише за таких умов існування самостійних, незалежних одна від одної гілок влади людина може отримати повну свободу, бути вільною у виборі певного варіанта поведінки в межах чинних у державі законів. Якщо в суспільстві не забезпечено реалізації прав і свобод людини та громадянина, не проведено поділу влади на вищезгаданих засадах, це суспільство не має конституції і не може вважатися демократичним. Монтеск’є розглядав поділ і взаємне стримування гілок влади як головну умову забезпечення політичної свободи. Тільки подібний державний устрій, у якому всі ці влади розділені, може забезпечити таке положення, за якого нікого не будуть примушувати робити те, до чого його не зобов’язує закон, і не робити того, що закон йому дозволяє.

Концепція поділу влади  у Монтеск’є, що стала основою  буржуазного конституціоналізму і теорії правової держави, вирізнялася, порівняно з попередніми теоріями поділу влади, значною новизною, а саме: він об’єднав ліберальне розуміння свободи з ідеєю конституційного закріплення самого механізму поділу влади, а в систему влади ввів ще й судову владу як незалежну. Ця концепція Монтеск’є мала великий демократичний зміст і не втратила свого значення до цього часу.

Значний вклад у розвиток ідеї правової держави зробив видатний німецький філософ Еммануїл Кант. У правовій філософії Канта - одного з перших авторів, який обґрунтував буржуазний лібералізм, - яскраво вирізняється конфлікт ліберальних і естетичних нотаток. Він - прихильник справедливості, а водночас не залишає людині можливості відстоювати справедливість, протистояти тиранії: справедливою організацією суспільства, на його думку, повинно бути встановлення «вічного миру».

Досягти цього в майбутньому  можна завдяки утворенню федеративного  союзу незалежних рівноправних держав республіканського типу. У такому суспільстві, на думку Канта, особі буде забезпечено реалізацію повної свободи й недоторканості.

Правова держава, за Кантом, характеризується не як емпірична реальність, а як ідеальна теоретична модель, що нею слід керуватися як вимогою розуму і метою наших зусиль у практичній організації державно-правового життя.