Громадянське суспільство

Концепція філософії  Канта направлена проти феодалізму та абсолютизму. Термін «правова держава» введено до наукового обігу німецьким  юристом першої половини ХІХ ст. Р. фон Молем. Теорія правової держави  стала підсумком багатовікового розвитку політичного життя і правової думки цивілізованих країн.

У Росії ідея правової держави набуває розвитку з ХІХ  ст., але ще у другій половині XVIII ст. професор права Московського університету, член Російської академії наук С. Десницький та вчений і дипломат В. Малицький відстоювали ідею рівності права усіх людей і націй, верховенство права, засуджували кріпацтво.⁵ Ідеї правової держави розроблялись відомими юристами М. Коркуновим і П. Новгородцем.

Значну увагу ролі права у державі приділяв філософ В.Соловйов, вбачаючи в ньому поєднання інтересів «особистої свободи і загального блага», необхідну умову для подолання зла, «щоб світ не перетворився в пекло».

Глибокі розробки питань становлення правової держави на початку ХХ ст. здійснено українськими вченими-юристами Б. Кістяківським і С. Котляревським. Після революції 1905 р. Б. Кістяківський у відомому збірнику «Вехи» публікує статтю «На захист права», у якій виступає переконаним прибічником непорушності права і застерігає інтелігенцію, яка у своїй революційній діяльності вважала за можливе не зв’язувати себе правовими нормами і навіть боротися проти «деспотизму закону» Б. Кістяківським в основу докторської дисертації, яку він захистив 1917 р. і після того став деканом юридичного факультету Київського університету. ⁶

Таким чином, слід зазначити, що: - історія вчення про правову  державу охоплює систему ідей, думок, концепцій, без знань і  врахування яких є неможливим теоретичне розроблення концепції правової держави; - без теоретичної моделі правову державу не втілити в практичне життя під час розбудови державності й правової системи України; - використовуючи метод історизму, слід зважати на досвід минулого, його позитивні та негативні аспекти, щоб не припускатися помилок під час розбудови правової соціально-відповідальної держави в Україні.

І нарешті, розвиток ідеї правової держави тривав століттями, але його закріплення в конституціях низки держав відбулося лише у  ХХ столітті.

1.2. Принципи, функції  та складові правової держави

Усталене у сучасній науці теорії держави і права доктринальне тлумачення правової держави характеризує її як державу, організація і діяльність якої заснована на таких принципах як: верховенство права, здійснення державної влади на основах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, взаємна відповідальність держави та особи, гарантування прав і свобод людини і громадянина.⁷ Це означає, що «формування, і у кінцевому підсумку, завершення створення правової держави пов'язується з максимальним забезпеченням прав і свобод людини, відповідальністю держави перед громадянином і громадянина перед державою, з підвищенням авторитету закону і суворим його дотриманням всіма державними органами, громадськими організаціями, колективами і громадянами, ефективною роботою правоохоронних органів».⁸ На думку Г.Радбруха, правова держава - це держава, що зв'язана правом і не порушує встановлені ним межі, яка наділена правом видавати закони лише з метою гарантувати їх дієвість. Також правова держава часто характеризується держава, якій притаманні такі риси як: верховенство права, закону, Конституції, визнання пріоритету прав і свобод людини і громадянина, взаємна відповідальність держави і громадянина, демократична форма правління, соціальна справедливість і гуманізм.⁹ Відповідно до дефініції, яку пропонує Ж.-П. Жаккє, правова держава - це держава, в якій державна влада діє лише на основі та у межах правил, які встановлюються для неї.¹⁰ Як доводить М. Вітрук, поняттям правова держава описується специфічний спосіб організації та функціонування публічної влади, у її взаємозв'язку з індивідами, на основі конституції та законів й у відповідності до вимог права.¹¹ При цьому, як абсолютно слушно зазначає Р. Гринюк, наголос у визначенні правової держави може бути зроблено як на її «матеріальному», так і на її «формальному» аспекті.¹²

Однак, не зупиняючись  на більш докладному аналізі тих  чи інших наукових дефініцій поняття  правової держави, звернемо увагу на те, як колись писав один з основоположників теорії правової держави Фрідріх  Юліус Шталь, що правова держава не лише піклується про забезпечення певного правопорядку і охорону прав та законних інтересів окремих індивідів, але й представляє собою певний спосіб державної діяльності і певну форму застосування державної влади. Тобто правова держава пов'язана не стільки з певним державним устроєм, скільки з тим, в яких формах та через які методи і засоби реалізується державна влада в процесі здійснення нею функцій державного управління суспільними справами. Принагідно зауважимо, що на цей важливий момент у вченні про правову державу Ф.Ю. Шталя (пізніше про це писатимуть також О.Бер, Л.Штейн, Р.Гнейст, Г.Зейдель, О.Гірке та інші) звертає увагу відомий сучасний російський дослідник О.Кутафін, який зазначає, що зв'язуючи себе правом і встановлюючи певні обмеження щодо сфери державної діяльності та своїх повноважень, правова держава тим самим створює особливий зв'язок з суспільством, який виражається у тих засобах, прийомах і методах, завдяки яким реалізується державна влада. Тобто, як бачимо, встановлюється пряма кореляція між рівнем забезпеченості принципів правової держави, які у своїй сукупності утворюють цілісну (і одночасно динамічну) систему, і державно-правовим режимом, оскільки наразі останній тлумачиться сучасними науковцями як сукупність прийомів, способів і методів, за допомогою яких здійснюється державна влада.¹³ Щойно ми свідомо вжили поняття «система принципів правової держави», оскільки між окремими принципами правової держави (принцип верховенства права, принцип законності, принцип поділу влади, принцип реальності прав і свобод людини і громадянина) неможливо встановити відношення ієрархічного підпорядкування. У цьому плані, не можна не навести позицію вже згадуваного нами вище вітчизняного дослідника і фахівця у галузі теорії держави і права та конституційного права Р. Гринюка, який пише: «принципи правової держави становлять складну систему взаємопов'язаних елементів, кожен з яких корелює з іншими і може бути реалізований лише за умови паралельного забезпечення інших принципів... всі вони є одно порядковими і на їх основі розбудовується система ознак, інститутів та вимог до правової держави».¹⁴

Водночас слід звернути увагу й те, що практично у всіх доктринальних визначеннях поняття державно-правового режиму робиться наголос на тому, що будь-який державно-правовий режим охоплює собою принаймні два типи відносин, які суто і дозволяють встановити основні властивості того чи іншого режиму, оцінити його, а також окреслити перспективи його еволюції. Цими відносинами є: а) відносини між державою як суб'єктом управління (наразі ми застосовуємо поняття «державне управління» у найбільш широкому значенні як «цілісну сферу діяльності державної влади, всіх її гілок, всіх органів та посадових осіб... реалізацію державної влади у всіх її формах та методах») і суспільством та окремими громадянами і їх об'єднаннями; б) відносини між державою і правом. Причому зазначені відносини розгортаються не на двох різних і цілковито герметичних рівнях, а в единому полі функціонування і розвитку державної влади. По суті мова ведеться про те, наскільки і якою мірою право впливає на дії державної влади, а також на діяльність окремих органів державної влади і місцевого самоврядування.

Якщо дії державної  влади є опосередкованими і визначеними  правом, яке відповідає уявленням  суспільства про справедливе і належне, містить у собі основні положення природного права, і твориться за участю всіх громадян уповноваженими органами державної влади, то тоді державно-правовий режим характеризується не лише достатньо високим рівнем легітимності, але й може бути визначений як демократично-правовий режим державної влади. На відміну від цього, якщо у своїх відносинах з суспільством і громадянином держава свавільно встановлює, скасовує або змінює юридичні правила взаємовідносин, порушує визначену на законодавчому рівні компетенцію органів державної влади, не забезпечує права і свободи людини і громадянина, здійснює державне управління у своїх власних інтересах, які відмінні від суспільних інтересів і не корелюють з суспільними потребами та прагненнями, то тоді ми маємо справу з авторитарно-правовим режимом. Хоча у даному випадку, правовий характер такого режиму виявляється редукованим до мінімуму, оскільки у ньому закони часто не мають правового змісту, суперечать принципам природного права і не спрямовуються на покращення стану забезпеченості прав і свобод людини і громадянина. Такий державно-правовий режим як правило має низький рівень легітимності (часто падіння рівня легітимності супроводжується паралельним зниженням рівня легальності даного державно-правового режиму), знаходиться у субординаційних відносинах з суспільством (коли суспільство розглядається як підпорядкований об'єкт державного управління), спирається насамперед на методи силового примусу та жорстко директивні прийоми управління суспільними процесами і відносинами.

Очевидно, що проблема визначення зв'язку між правом і державою в  процесі функціонування того чи іншого державно-правового режиму тісно  пов'язана з тим, яка саме держава  вступає у відносини з суспільством і громадянином. Інакше кажучи, від того чи маємо ми справу з правовою державою як суб'єктом управління в умовах того чи іншого державно-правового режиму, чи ця держава має не правовий характер, залежить і те якими властивостями та характеристиками наділяється даний державно-правовий режим. У цьому сенсі цілком справедливо зробити висновок, що від рівня забезпеченості принципів правової держави залежить і те в якому напрямку еволюціонуватиме державно-правовий режим і чи еволюціонуватиме він взагалі. Адже цілком очевидно, що у разі порушення фундаментальних принципів правової держави будь-який державно-правовий режим деградуватиме у напрямку посилення авторитарних тенденцій, підвищення рівня правового нігілізму і правового волюнтаризму держави, звуження прав і свобод людини і громадянина, спотворення відношень між правом і державою. Зазначене положення може бути обгрунтовано у науково-теоретичному плані й тим, що в центрі визначення типу і властивостей державно-правового режиму завжди лежить держава як ключовий суб'єкт державного управління. В результаті чого, властивості організації і функціонування держави переносяться на державно-правовий режим, стаючи властивостями даного державно-правового режиму. У даному випадку можна стверджувати про наявність відносин прямої транзитивності, коли зміна одних характеристик (наразі йдеться про характеристики держави) з необхідністю  спричиняє зміну інших (характеристики державно-правового режиму).

З іншого боку, будь-який державно-правовий режим, як це випливає з аналізу складових елементів цього поняття, визначається специфікою співвідношення у даній державі політики та права. Зазначене положення тісно пов'язано з однією з найскладніших проблем функціонування правової держави, яка стосується практичної реалізації принципу верховенства права, адже. Нагадаємо, що за своїм змістом принцип верховенства права містить у собі одразу ж декілька важливих положень (цікавий аналіз державотворчого виміру їх реалізації у сучасній Україні надає О.Лукаш¹⁵). Здебільшого в осмисленні змісту принципу верховенства права наголос робиться на проблемі обмеженості держави правом, оскільки разом із його конституційною фіксацію відбувається важливий акт обмеження державної влади правом, підпорядкування її праву та набуття нею функцій реалізації, забезпечення та охорони правових норм.¹⁶ Погоджуючись з цією думкою академіка О.Скрипнюка, вважаємо за доцільне наголосити, що подібна «визначеність» держави правом розповсюджується не тільки на діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, коли встановлюється фундаментальна правова норма стосовно того, що всі органи державної влади та їх посадові і службові особи діють виключно на основі закону та на його виконання, але й на всю політику держави, яка, з одного боку — реалізується у відповідних правових формах (правове регулювання економічних, соціальних, національно-культурних, бюджетно-фінансових та інших відносин), а з іншого боку — спрямовується на реалізацію ряду базових цінностей, які лежать в основі існування і функціонування правової держави. У цьому контексті не можна не згадати змістовне дослідження відомого російського юриста О.Лукашевої «Людина, право, цивілізації: нормативно-ціннісний вимір» (2009), яка пише, що зв'язок між правом і політикою може набувати різноманітних форм: взаємної підтримки, протиборства, солідарності, блокування тощо.¹⁷ Утім, лише в умовах правової держави політика і право отримують важливу спільну детермінанту, яка змушу їх взаємно доповнювати одне одного. Цією спільною детермінантою є, по-перше, основоположні гуманістичні цінності, а, по-друге — виражене у правових нормах і зафіксована у політичній волі загальносуспільне уявлення про справедливе і належне, пор основні цілі і задачі розвитку держави і суспільства. В цьому сенсі у правовій державі право і політика постають не як взаємні антагоністи, коли один з цих елементів суцільно домінує над іншим (принагідно зауважимо, що суцільне домінування права над політикою є таким же небезпечним явищем як і суцільне домінування політики над правом), а як взаємодоповнюючі механізми, що забезпечують еволюційний розвиток всього суспільства, його політичної і правової системи. Отже, зважаючи на цю властивість правової держави, яка прямо пов'язана з ідеєю верховенства права, можна стверджувати, що саме на шляху практичного забезпечення принципу верховенства права відбувається докорінна трансформація державно-правового режиму, який поступово набуває властивості демократично-правового режиму з високим рівнем легітимності державної влади, що застосовує правові методи державного управління і взаємодії з суспільством на паритетній основі при незаперечному визнанні таких цінностей як права і свободи людини і громадянина, суспільне благо, безпека суспільства в цілому і окремих громадян, гуманізм, соціальна орієнтованість.

В сучасних умовах державотворення і правотворення в Україні процеси трансформації державно-правового режиму тісно пов'язані з утвердженням і практичним забезпеченням принципів правової держави, серед яких основну роль відіграють принципи верховенства права, пріоритету прав і свобод людини і громадянина, законності, поділу державної влади. Результатом їх забезпечення є фундаментальна зміна самої держави як суб'єкта державного управління, що може використовувати лише ті методи, способи і прийоми впливу на суспільство і суспільні відносини, які не входять у суперечність з загальною ідеєю правової держави.

В процесі аналізу  специфіки динаміки і проблем трансформації того чи іншого державно-правового режиму важливою ознакою є характер зв'язку між правом і державою, оскільки залежно від того, яка саме держава вступає у відносини з суспільством і громадянином ми отримуємо різні моделі організації, функціонування і генезису державно-правового режиму. У разі якщо суб'єктом державного управління, який застосовує публічно-владні повноваження з метою регулювання суспільних відносин та організації взаємодії між різними елементами суспільства і його системами, є правова держава, то тоді державно-правовий режим характеризується високим рівнем легітимності в суспільстві і може бути описаний як демократично-правовий режим. По-третє, у разі прямого порушення фундаментальних принципів правової держави або їх недостатнього забезпечення державно-правовий режим розвиватиметься у напрямку посилення авторитарних тенденцій, підвищення рівня правового нігілізму і правового волюнтаризму держави, звуження прав і свобод людини і громадянина, спотворення відношень між правом і державою.

Розділ 2. Громадянське суспільство: поняття, генезис і  сутність

2.1. Історичний розвиток  поняття «громадянське суспільство»

Аналіз спеціальної  літератури свідчить про розмаїття  трактувань та підходів до громадянського суспільства, яке ґрунтується на чіткому розмежуванні науковцями двох підходів. Так, основною тезою першого  з них є теза про людину як продукт суспільства. Другий підхід базується на переконанні, що суспільство та держава є втіленням людської волі та дії, оскільки індивідуум є первинним, а суспільство - вторинним, незважаючи на те, що саме історичний розвиток суспільства є необхідною умовою трансформації індивідуума в особистість.

Виокремлення і, відповідно, дослідження поняття «громадянське  суспільство» було започатковано в  епоху Платона та Аристотеля і  призвело в подальшому до появи цілісного  вчення про суспільство, державу  та людину. Вчені та приділили значну увагу дослідженню проблем громадянськості та взаємовідносин людини з владою. Значний внесок у вирішення цих проблем зробили: Т. Гоббс, Дж. Локк, М. Макіавеллі, Т. Мор, Е. Ротердамський, А. Сен-Симон.