Проблема індивідуалізації на уроках фізичної культури

2. Кількість  і обсяг необхідних вправ для засвоєння і закріплення навчального матеріалу в кожного учня різні

3. При оволодінні  технікою рухових дій слід  підбирати підвідні вправи і відповідного характеру й обсягу залежно від навчальних успіхів учнів. Для складних вправ існує декілька підвідних, кожна з яких має своє конкретне призначення. Якщо, для прикладу, взяти метання м'ячика, то його окремим фазам відповідають конкретні підвідні вправи. Різні учні з неоднаковим успіхом оволодівають фазами метання. В одних не виходить розбіг, другі погано засвоюють останні кроки, треті – фінальні зусилля і ін. Тому у процесі навчання кожному учневі даються підвідні вправи, які сприяють засвоєнню тієї фази, оволодіння якої становить для нього найбільші труднощі.

4. Істотно відрізняються  можливості учнів витримувати фізичні й

психічні  навантаження.                                                                                  

Ця обставина  спонукає вчителя забезпечити сувору диференціацію навчальних завдань  для кожного учня. Так, на заняттях з лижної підготовки прокладають  декілька паралельних лижних колій. Для слабопідготовлених навчальне коло складає 150–200 м. Для тих, хто краще засвоїв завдання вчителя, але ще робить помилки – 350–450 м. Для учнів, які впевнено володіють технікою пересування на лижах, воно складає 500–700 м. Кожна група одержує своє завдання і працює над ним, але залежно від успіхів навчання можливі переходи з кола на коло.

5. Неоднаково  учні сприймають інформацію залежно  від методу її передачі. Один  учень краще зрозуміє завдання  після показу, другий – після  пояснення товариша, третій – після демонстрації кінокільцівки. Це і служить однією з причин необхідності вивчення особливостей сприйняття учнів і комплексного використання методів навчання.

6. Позитивним  слід вважати досвід учителів, які оцінюють учнів не за їх абсолютними показниками, а за приростом до початкового результату.

7. Диференційований  підхід вимагає відповідної матеріальної бази. розмова йде не тільки про різну вагу й висоту приладів, але і про створення організаційних передумов індивідуалізації.

Це можна проілюструвати на таких прикладах. При вивченні стрибка у висоту одночасно використовуються 5–6 секторів з різною висотою, і кожен має можливість підбирати оптимальну для себе висоту. Другий приклад: вчителі дають завдання дістати в стрибку баскетбольний щит чи кошик, для деяких учнів це завдання непосильне, тому що учні не дістають предмети. Тому при плануванні увесь матеріал для кожного класу треба привести до такої системи, яка б дозволила будувати процес фізичного виховання відповідно до дидактичних правил навчання: від відомого до невідомого, від простого до складного, від легкого до важчого. Іншими словами, порція навчального матеріалу в цій системі є своєрідною сходинкою, яка базується на попередні і є засадою для подолання наступної. Але це тільки пів справи. Матеріал навчальної програми не завжди дає можливість і побудувати доступні сходинки від незнання до знань для всіх учнів, бо між окремими вправами, як правило, існує великий розрив. У зв'язку з цим учителю для забезпечення доступності треба підібрати підвідні і підготовчі вправи, які мають заповнити утворені в первинній системі розриви [8; 23-25]

При систематизації навчального матеріалу необхідно, по можливості, створити умови для  позитивного переносу.

У вчителів-новаторів  є названа ними ідея великих блоків, її сутність стосовно діяльності вчителя фізичної культури полягає в тому, що цілі групи вправ, які мають спільну технічну основу, зводяться до серії уроків, що дає можливість; значно збільшити обсяг матеріалу, який можна вивчити за відносно короткий час.

8. Організовуючи  навчальний процес, необхідно забезпечити регулярність занять. Відомо, що функціональні зміни, викликані виконанням фізичних вправ, зворотні. Через 5–7 днів позитивні зрушення, які відбулися внаслідок проведеного заняття, згладжуються. Для того, щоб домогтися ефекту нашарування результатів наступних занять на сліди попередніх, перерви в заняттях мають складати не більше 1–2 днів.

Звідси випливає дві практичні поради. По-перше, уроки  протягом тижня повинні бути поставлені в розклад з оптимальним інтервалом. Недопустимо ставити уроки два дні підряд, або навіть через день. По-друге, для забезпечення нашарування треба широко використовувати самостійну роботу учнів, без якої в деяких випадках взагалі неможливо досягнути будь-яких позитивних результатів. Наприклад, фактично безперспективні зусилля розвинути гнучкість учнів тільки на уроках фізичної культури.

             9. Методичне забезпечення занять повинно передбачити раціональне_: чергування навантажень і відпочинку. Це особливо важливо при вихованні фізичних якостей. Належного навчально-тренувального та виховного ефекту у фізичному вихованні можна досягнути лише за умови постійного впливу на учнів. Базою, на якій відбувається розвиток організму, є підвищення функціональних можливостей внаслідок суперкомпенсації енергоджерел, яка наступає під час відпочинку, після певної роботи.

При цьому слід стежити за посильністю завдань  і регулярністю занять. Епізодичне проведення занять без обґрунтованої  послідовності у вирішенні завдань  може не тільки не призвести до позитивних зрушень у розвитку, але навіть зашкодити організму учнів [2; 53-57]

2.3 Застосування індивідуалізації на практиці                      (з власного досвіду під час проходження переддипломної педагогічної практики в 3 – Б  класі Вінницької СЗОШ №34). 

Педагогічну практику проходила у 34-й школі м. Вінниці. У школі було створено всі умови  для проходження практики. Всі  вчителі початкових класів мають  великий стаж роботи, високу фахову й методичну підготовку. Шкільний кабінет достатньо обладнаний технічними засобами навчання, забезпечений наочними посібниками, науковою, навчальною та методичною літературою.

Відомо, що індивідуальний підхід є необхідною умовою для засвоєння  учнями виконання тих чи інших  вправ на уроках фізичної культури. Але чи всі вчителі дотримуються цієї умови. З власного досвіду можу сказати, що ні. Тому під час проходження практики я намагалася знайти індивідуальний підхід до кожного учня, особливо до тих, хто не може виконувати деякі фізичні вправи, але займається разом з усіма, також є діти ліворукі, яким просто необхідне індивідуальне пояснення вправ.  

 Процес навчання  у сучасній вищій та середній  школі спрямований на створення  умов для активної колективної  роботи у класі, групі й,  в той же час, повинен забезпечувати індивідуальний розвиток кожного, сприяти успішному навчанню, максимальному розвитку його здібностей та обдарувань. Такі умови створює індивідуальний підхід у навчанні, здійснення якого особливо актуальне у наш час, коли вимагається засвоєння багатьох фізичних вправ на достатньо високому рівні. Такі можливості надає також і індивідуалізація навчання, яка орієнтована на особистість кожного учня й будується з урахуванням його індивідуально-психологічних особливостей. 
Перебуваючи на практиці, я побачила, що індивідуалізація як особлива організацій навчання має свої переваги та особливості:

• вона дозволяє повністю адаптувати зміст, методи і темпи навчальної діяльності дитини до її здібностей, слідкувати за його ходом від незнань до знань, вносити своєчасно корективи в діяльність того, хто навчається, так і вчителя, пристосовувати їх до ситуації, яка постійно змінюється, але контролюється з боку вчителя і з боку учня. Все це дозволяє учневі працювати економно, постійно контролювати затрати своїх сил, працювати в оптимальний для себе час, що звичайно, дозволяє досягти високих результатів навчання. Індивідуальне навчання в такому вигляді використовується в масовій школі дуже обмежено;
• це тривала та систематична робота, яка припускає часткові, тимчасові зміни найближчих завдань і окремих сторін змісту навчально-виховної роботи;
• постійне вивчення учня, його сильних та слабких сторін, особливостей;
• обов’язкове пристосування навчальних цілей та змісту до рівня підготовки учнів, тобто спрямованість на кожного учня; 

 Але поряд з тим можна виділити ряд суттєвих недоліків: 
                                                                                                                                            По-перше, в реальній практиці індивідуалізація навчання має відносне значення, тому що йдеться не про врахування індивідуальних особливостей кожного учня, а про схожих учнів.

По-друге, складність розробки типології учнів у навчальній діяльності: виділення типових індивідуальних особливостей у навчальній діяльності, виявлення творчої своєрідності, прогалин у навчанні, встановлення їх причин, умовне віднесення учня до тієї чи іншої групи типології.                               

По-третє, існує складність у доборі індивідуальних завдань і співвіднесенні їх з тим чи іншим учнем.

Отже, застосування на практиці індивідуалізації переконує в тому, що можна отримати досить добрі результати під час навчання дітей фізичній культурі. Насамперед, усі без винятку учні почали успішно справлятися з виконанням фізичних вправ та нормативів.

Можна зробити висновок, що якщо вчителі будуть враховувати індивідуалізацію та використовувати індивідуальний підхід не лише на уроках фізичної культури, а й на інших, то навчання буде цікавішим, продуктивнішим та ефективнішим.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                                     

 

 

 

 

Висновки.

У реалізації дидактичного принципу індивідуального підходу  виявляється діалектика пізнання об'єктивної міри педагогічного впливу по відношенню до конкретної людини. Індивідуальний підхід розглядається в педагогіці як один з найважливіших принципів навчання й виховання і визначається як діяльність викладача, що передбачає зміну засобів і організаційних форм навчально-виховної роботи з урахуванням індивідуальних особливостей особистості.

Індивідуальний  підхід потребує знання індивідуальності, тобто структурно-функціональної організації  організму людини. З одного боку, вивчаються теоретичні передумови, практичні  рекомендації, з іншого – оцінюються можливості й здатності досліджуваних до навчання, набуття і реалізації базових рухових умінь.

Успішність  розробки системно-структурних відношень  у фізичному розвитку людини є  необхідною умовою побудови кільцевої  залежності між діями, що застосовуються для управління, і відповідними реакціями, які коригують і уточнюють їхнє використання, виходячи з морфофункціональних характеристик особистості. Наскільки точно регулюватимуться відношення між ними, настільки успішно здійснюватиметься розвиток цілісної системи, функцію якої представляють ці взаємодії.

У процесі фізичного  виховання для підвищення ефективності навчального процесу і розвитку рухових можливостей учитель  повинен враховувати індивідуальні  властивості й здатності фізичних якостей школярів. Успішність вирішення цих завдань залежить від того, наскільки добір засобів і методів доступний для учнів з урахуванням їхніх індивідуальних відмінностей.                                                                          

Зовнішні індивідуальні властивості людини лише наближено відбивають її внутрішні можливості. Без урахування індивідуальних властивостей немає гарантії успішного використання педагогічних дій. Їхня індивідуальна вибірковість і спрямування дають змогу викладачеві добирати ті вправи, що найбільше відповідають морфофункціональному статусу учнів. Визначення індивідуальних властивостей і здібностей допомагає вибрати оптимальну інтенсивність і обсяг окремих вправ, навчального заняття, мікроциклу, значно підвищуючи їх ефективність внаслідок використання дидактичних принципів доступності, індивідуалізації і свідомого ставлення до рухової активності у процесі фізичного виховання, оздоровчого і спортивного тренування.

У результаті дослідження:

• визначено теоретичні основи питання про індивідуальний підхід до дітей;
• розглянуто вікові здібності школярів;
• розглянуто методику використання принципу доступності та диференційованого навчання.

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                                     

Список  використаної літератури.

1. Бабанский Ю.К. Комплексный подход к воспитанию школьников. – М., 1980. – 190 с.
2. Булич Э.Г. Физическая культура и здоровье. – М., Знание, 4, 1981. – 64 с.
3. Волкова Н.П. Посібник «Педагогіка» К: Видавничий центр «Академія», 2001.
4. Волощук І. Психолого-педагогічні засади індивідуального навчання молодших школярів // Рідна школа. – 2003. – № 12. – C. 21-23.
5. Гогунов Е.Н., Мартьянов Б.И. Психология физического воспитания и спорта: Учеб. пособие для студ. высш. пед. учеб, заведений. – М.: Издательский центр «Академия», 2000. – 288с.
6. Гордеева Н.Н. Индивидуализация обучения: опыт реалии и перспективы // Педагогика. – 2002. – № 2. – C. 32-38.
7. Гуревич К.М. Индивидуально-психологические особенности школьников. М., 1988 г., с.23.
8. Демерков С.В., Полтавский А.Ф. Воспитание двигательных качеств школьников, не занимающихся спортом. – Луганск, 2002
9. Державна національна програма „Освіта ” (Україна XXI ст.)
10. Завертана Н. Індивідуалізація навчання - шлях до успіху // Рідна школа. – 2005. – № 5. – C. 56-57.
11. Ковальчук Я.И. Индивидуальный подход в воспитании ребенка: Пособие для воспитателей дет. сада. – М.: Просвещение, 1981. – 127 с.