Проблема індивідуалізації на уроках фізичної культури

Автор: Пользователь скрыл имя, 12 Декабря 2012 в 19:48, курсовая работа

Описание работы

Вищою цінністю нашого суспільства є людина. Увага до навчання людини, турбота про всебічний розвиток її здібностей, вдосконалення особистих якостей входить в коло проблем сучасного суспільства. Існування індивідуальних відмінностей між людьми – факт очевидний. Необхідність індивідуального підходу викликана тією обставиною, що будь-яка дія на дитину заломлюється через його індивідуальні особливості, через «внутрішні умови», без урахування яких неможливий по-справжньому дієвий процес виховання. Всебічний розвиток кожної людини – програмна мета нашого суспільства – припускає як важливу умову виявлення творчого потенціалу особи, формування індивідуальності як вищого рівня її розвитку. Кожна людина повинна мати можливості виявити себе. У цьому зацікавлені й окрема особистість

Содержание

Вступ
I. Теоретичні основи проблеми індивідуалізації навчання на уроках фізичної культури в 1-4 класах.
Погляди педагогів на індивідуальний підхід навчання.
Опис індивідуальних особливостей у різні вікові періоди.
Стан проблеми у практиці початкового навчання (за результатами констатувального експерименту).

II. Методика проведення занять з урахуванням індивідуального підходу.
Принцип доступності в індивідуальному підході навчання школярів.
Диференційоване навчання в реалізації індивідуального підходу.
Застосування індивідуалізації на практиці (з власного досвіду під час проходження переддипломної педагогічної практики в 3 – Б класі Вінницької СЗОШ №34).
Висновки. Література.

Работа содержит 1 файл

курсова!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!.doc

— 358.00 Кб (Скачать)

У кожному класі  є діти, які відрізняються за фізичною підготовленістю від більшості  своїх однокласників. Одні з них  відстають, інші, навпаки, дають високі показники при виконанні фізичних вправ.

Діти, що відстають за своїми показниками в фізичній культурі, часто соромляться і, не бажаючи виявити перед товаришами відставання в своєму фізичному розвитку, неохоче виконують вправи або зовсім утримуються від їхнього виконання. У цих випадках вчитель спокійним тоном підбадьорює тих, що займаються, іноді полегшує умови виконання вправ, прагне вселити в них надію й упевненість, кажучи, що їхнє відставання тимчасове, що вони наздоженуть своїх товаришів, особливо якщо займатимуться додатково в позаурочний час. Для таких учнів вчитель не створює на уроці ніякої особливого оточення, не зупиняє на них увагу класу, а працює з ними індивідуально.

Також потребують індивідуального  підходу й діти, що мають хорошу підготовку. На уроці вони іноді  обтяжуються легкістю вправ, які  проводяться зі всіма учнями. Тому виконують їх недбало й неохоче. У цих випадках до таких учнів необхідно пред'являти підвищені вимоги при виконанні завдань і частково ускладнювати вправи. Крім того, щоб підняти активність таких учнів, їм слід доручати надання допомоги своїм товаришам і залучати їх до показу вправ. Проте в будь-яких умовах вчитель не виділяє таких учнів.

Нерідко зустрічаються діти, які невпевнено роблять вправи, що вимагають рішучості і сміливості. Частіше за все це буває при  виконанні вправ у рівновазі, при стрибках із висоти й у висоту (особливо через планку),

                                                                                                                  

а також під  час спуску з гори на лижах. Це пояснюється  відсутністю у них упевненості  в своїх силах, страху впасти або невдало зробити вправу. Щоб усунути це, треба робити вправи в полегшених умовах (менша висота снаряду, полегшений схил), з допомогою і страховкою. Наприклад, при виконанні вправ в рівновазі вчитель може зменшити висоту колоди або підтримувати учня за руку під час руху його по колоді; при стрибках у висоту опустити планку або замість планки повісити мотузочок. Звичайно така допомога надає позитивну дію і дає більший ефект, ніж безапеляційна вимогливість виконання вправи [16; 24-28]

Іноді зустрічаються діти, які не виявляють цікавості до фізичної культури, неохоче займаються, а у фізичному розвитку не відрізняються від більшості однокласників. Тут вчитель перш за все прагне виявити причини подібних явищ (у бесіді з учнем, його товаришами і батьками), прагне виховати інтерес учня до фізкультури, дає йому окремі доручення з навчальної або позакласної роботі.

При індивідуальному підході  до дітей треба обов'язково враховувати стан їхнього здоров'я. [7; 23]

Практика роботи показує, що дітей, віднесених до спеціальної медичної групи в школі, буває дуже мало. Там, де організовуються окремі заняття для таких дітей, їх звільняють від занять фізичними вправами в класі і вони знаходяться під регулярним спостереженням медичного персоналу школи.

Діти, віднесені до підготовчої групи, займаються разом зі всіма дітьми. Проте вчитель зобов'язаний особливо уважно підходити до підбору вправ і дозування. У кожному конкретному випадку вчитель застосовує певні засоби для залучення вправ, що таких вчаться до виконання, і до участі в іграх або, навпаки, вживає заходи з обмеження їх в заняттях.

                                                                                                                  

Наприклад, якщо учень віднесений до підготовчої групи в результаті перенесеного захворювання і організм його ще недостатньо окріпнув, то такого учня слід обмежувати у виконанні фізичних вправ і ігор, особливо таких, які дають значне навантаження на організм. Якщо ж учень віднесений до підготовчої групи через слабкий фізичний розвиток, то такого учня треба постійно привертати до систематичних занять фізичними вправами й іграми. Проте і в цьому випадку необхідні помірні навантаження, з якими організм учнів міг би справитися без зайвої напруги.

Практично при індивідуальному підході вчитель може: обмежувати кількість вправ і число повторень; полегшувати умови виконання; проводити на уроках спеціальні вправи, які рекомендує лікар; приділяти необхідну увагу техніці виконання й кількісним показникам.

При роботі з дітьми, і особливо з тими, які віднесені до спеціальної або підготовчої групи, велике значення має постійний контакт вчителя з лікарем. Бажано, щоб лікар регулярно був присутній на уроках фізичної культури, проводив спостереження за дітьми і добивався поліпшення здоров'я й фізичного розвитку учнів.

Індивідуальний  темп – навчання відносно стабільний і повинен тривати протягом всього періоду навчання в школі. До висновку про те, що діти неоднакові за своєю природою і за темпами розвитку, прийшов уже Я.А. Коменський, розкриваючи природу дитини та її здібності. [5; 113-116]

У своїй знаменитій праці «Велика дидактика» він писав, що через невмілий підхід до дітей гине багато чудових природних талантів. Я.А. Коменський також вважав, що навчання й виховання повинно сприяти розвитку дитини.

Ці положення  лежать в основі принципу доступності  й індивідуалізації, який є віддзеркаленням гуманістичної спрямованості фізичного виховання.                                                                                                                    

Отже, однією з  центральних проблем фізичного  виховання й потужних резервів підвищення його ефективності є проблема індивідуалізації, яка обумовлена об'єктивним, органічно властивим класно-урочній системі, протиріччям між колективною формою навчання й особистісним способом освоєння навчального матеріалу. Мова йде про те, на скільки вчителю вдається знайти підхід до кожного учня, своєчасно виявити і допомогти перебороти тимчасові труднощі, які виникли в окремих учнів, сприяти подальшому розвитку їхніх здібностей.

Внаслідок різної підготовленості й зацікавленості, різних здібностей, інтелектуальних і фізичних можливостей учнів, темпи засвоєння ними навчального матеріалу не можуть бути однаковими. Заняття фізичними вправами будуть ефективними в тому випадку, коли при їхньому проведенні дотримуються оптимальних для кожного учня темпів. Невипадково, основне завдання учительської діяльності Сократ зводив до того, щоб викликати до життя кращі душевні сили вихованця на основі уважного вивчення його нахилів і здібностей. Нав'язування учням вищих (порівняно з їх можливостями), або нижчих темпів неминуче приведе до зниження розвиваючого ефекту навчання. Вартий наслідування у фізичному вихованні школярів, на нашу думку, досвід індивідуально-групового навчання, надбаний в період розвитку феодалізму в церковних школах. Незважаючи на те, що учні працювали в одному приміщенні, кожен вчився за окремою програмою, кожен в один і той самий момент читав і писав різне: одні тільки заучували абетку, інші – склади, треті вже починали читати, дехто закінчував читати першу книгу тощо.

У цьому зв'язку П.П. Блонський стверджував, що хороший учитель відрізняється від поганого тим, що для першого всі діти різні, а для другого – всі однакові. На думку Д. Локка, за одною методикою не можна навчати навіть двох дітей.

                                                                                                                     

Проте єдність  поглядів щодо важливості врахування індивідуальних особливостей учнів  у фізичному вихованні далеко не завжди реалізується в навчальному  процесі. Для цього є певні  причини:

  • лише три уроки в тиждень і їх коротка тривалість;
  • методи організації діяльності на уроці;
  • єдина програма, однакова мета, завдання, терміни навчання.

Все це припадає на неоднаковий за можливостями контингент учнів, що призводить, звичайно, до трьох  можливих наслідків: успішного виконання, перевиконання, недовиконання навчальних вимог.

Поза сумнівом, що спільна робота вчителя, лікаря і батьків дасть добрі результати [19; 119-123]

 

2.2 Диференційоване  навчання в реалізації індивідуального  підходу.

 

Професійний обов'язок кожного вчителя бачити насамперед особистість дитини, якомога точніше знати її пізнавальні здібності, щоб індивідуалізувати навчання. [6; 32-38]

Диференційоване навчання – давно відомий і  ефективний засіб здійснення індивідуального  підходу до організації навчальної діяльності. Його застосування має бути систематичним і гнучким, відповідати змінам, які відбуваються у підготовці учнів.

Для здійснення диференційованого навчання вчителю  необхідно:

  • вивчати загальну готовність дітей до навчальної діяльності та сприйняття конкретного матеріалу, зокрема;                                                
  • передбачати труднощі, які можуть виникнути в дітей під час засвоєння нового матеріалу;
  • застосовувати в системі уроків диференційовані індивідуальні та групові завдання;
  • здійснювати перспективний аналіз: з якою метою плануються завдання, чому їх треба використовувати саме на цьому етапі уроку, як продовжити роботу на наступних уроках.

Практична реалізація індивідуального підходу починається  з вивчення готовності дитини до навчання. Як відомо, відмінності між підготовкою малюків, які приходять до школи, досить великі, зокрема в словниковому запасі, швидкості мислення, темпі письма, вмінні керувати своєю уявою, у працездатності. Вагомими чинниками успішності навчання й виховання є тип нервової системи, міцність здоров'я, вік учнів. Адже першокласникам може бути і рівно 7 (чи 6) років, і 6 років 10 місяців, і 7,5 років (пам'ятаймо: чим менша дитина, тим більше значення для її навчання і розвитку має кількість прожитих місяців).

Нейтралізувати  викладені перепони на шляху реалізації індивідуальних можливостей і дозволяє диференційоване навчання, яке полягає у пристосуванні навчального матеріалу до індивідуальних можливостей учнів шляхом диференціації методів, засобів інтенсивності навчальної діяльності стосовно груп, сформованих із приблизно однакових за рівнем підготовленості учнів.

Навчання й  виховання варто будувати так, щоб вони завжди були розвиваючими. Для цього враховують існуючий рівень рухового досвіду, фізичного й психічного розвитку дитини, прагнучи забезпечити доступність фізичного виховання шляхом постановки завдань, що повністю відповідають можливостям учнів. При цьому спираються не на існуючий рівень розвитку, а на найближчі потенціальні можливості учнів.                                                                                                                                     

Іншими словами, навчати дитину треба не того, що вона може без особливої праці  засвоїти на основі свого розвитку, а того, що сьогодні їй ще не під силу, що сьогодні вона зможе зробити тільки з певною допомогою вчителя й лише завтра самостійно.

Правильно організований  процес фізичного виховання повинен  мобілізувати резерви розвитку школяра, змусити їх працювати з таким  розрахунком, щоб завтра вони стали основою самостійної навчальної діяльності учня і базою засвоєння нового матеріалу. Так розширюються кордони досягнутого, і відбувається ріст фізичних і психічних можливостей школярів. Такий процес повинен здійснюватись постійно. Отже, визначення індивідуальної міри доступного й пошук шляхів її реалізації треба розглядати як систему роботи вчителя, а не як епізодичну форму вирівнювання можливостей дітей.

Конкретне визначення міри доступного – одна із найскладніших проблем фізичного виховання. Оптимальна міра доступного в навантаженнях, яка визначає його верхню (адаптаційну) межу, визначає повну відповідність між можливостями учня і складністю поставлених перед ним рухових завдань.

Оптимальна  складність завдань повинна визначатись, враховуючи можливості учнів засвоювати теоретичну інформацію (знання) й оволодівати певною структурою рухових дій, а також проявляти фізичні та психічні зусилля. Зрозуміло, що у різних дітей прояви цих можливостей різні. При цьому складність поставлених завдань залежить від суб'єктивної оцінки учнями своїх можливостей. Так, невпевненість у своїх силах підвищує ступінь складності, а впевненість суб'єктивно знижує її. Тому у процесі фізичного виховання дуже важливо при полегшенні завдань, у випадку виникнення суб'єктивних труднощів, не втратити міру, довівши завдання до                                                                                                                  рівня, який знижує емоційний тонус разом з тим, інтерес до нового.

Учитель не має права працювати на уроці з окремими учнями – найбільш підготовленими, або відстаючими. Він повинен встановити з усіма стосунки повного взаєморозуміння. [14; 16-18]

Які особливості учнів для цього  слід враховувати? Як відповідно до них  треба діяти?

1. Перш за все, враховуються відмінності у ставленні дітей до навчання і його результатів. Учні, які ставляться безвідповідально, негативно до навчання і його результатів, повинні бути предметом особливої і постійної уваги педагога. На них повинні бути спрямовані різноманітні прийоми впливу. При цьому – необхідно потурбуватись про достатню мотивацію, виробити систему заохочень, яка сприяє ствердженню особистості шляхом створення ситуацій успіху.

Информация о работе Проблема індивідуалізації на уроках фізичної культури