Контроль і самоконтроль у процесі фізичного вдосконалення

За одну хвилину людина вдихає 5-8 літрів повітря. Під час виконання фізичного навантаження цей показник легеневої вентиляції зростає у здорової людини до 60—120 літрів і називається максимальною вентиляцією легенів (МВЛ). Резервні спроможності легенів для кожного індивідуальні і залежать від віку, статі та тренованості. Можливість збільшити легеневу вентиляцію здебільшого лімітується так званою життєвою ємністю легенів (ЖЄЛ). Під цим розуміється максимальна кількість повітря, яку можна видихнути після максимального вдиху. ЖЄЛ у жінок дорівнює 3—4 літрам, у чоловіків - 4-5. Кількість кисню, необхідну на виконання тієї чи іншої роботи , називається кисневим запитом (КЗ). Важкість роботи характеризується як загальною сумою КЗ, так і хвилинним. Наприклад, під час бігу на 5000-10 000 метрів він дорівнює 4,5-5 л/хв. У тому випадку, якщо дихальна і серцево- судинна системи не задовольняють потреби тканин у кисню, виникає кисневий борг (КБ).

М'язи  людини здатні працювати „в борг" деякий час за рахунок анаеробних механізмів. Величина максимально можливого  КБ у здорової людини - близько 10 літрів. Однак безкисневі ресурси м'язів надто невеликі. їх вистачає на декілька десятків секунд інтенсивної м'язової роботи. Як правило ліквідація КБ відбувається після закінчення роботи (для цього потрібно згадати, як часто ми дихаємо після закінчення дистанції з бігу). За рахунок цього кисню і здійснюється окислення органічних з'єднань, у тому числі і молочної кислоти, які утворились під час виконання роботи. Спроможність дихальної та серцево - судинної систем характеризуються показником максимального споживання кисню (МСК). Цей „кисневий об'єм" (максимальна кількість кисню, що надійшла до тканин протягом 1 хв) у здорової людини дорівнює 2-3 літрам. Але працездатність цих систем визначає ще один показник - коефіцієнт використання кисню (КВК). Із 21 % кисню, який міститься у повітрі, яке вдихає людина, в організм потрапляє лише 3-4%.

Травна  система забезпечує перший етап обміну речовин в організмі. В процесі травлення відбувається, як відомо, механічна та хімічна обробка їжі, внаслідок чого складні харчові речовини (складні молекули білків, жирів та вуглеводів) розкладаються під впливом ферментів на більш прості і в розчиненому стані всмоктуються із травного апарата в кров і, таким чином, засвоюються організмом.

Харчові маси в першу чергу піддаються дії травних соків, які виділяються залозами травного тракту (слинними, залозами шлунку і кишечнику, підшлунковою залозою та печінкою). Ці соки містять гідролітичні ферменти, які розщеплюють білки до амінокислот, жири до гліцерину та солей жирних кислот, вуглеводи до моносахаридів. Лише вода, мінеральні солі і невелика кількість органічних з'єднань всмоктуються в кров без попередньої обробки.

До травних  процесів належать рухові (жування, ковтання, переміщення харчових мас), секреторні (виділення травних соків) та всмоктувальні (перехід харчових речовин, води і  солей із кишечнику у кров та лімфу). Процеси травлення їжі в окремих ділянках травного тракту і діяльність різних залоз тісно пов'язані між собою. Наприклад, надходження їжі до рота рефлекторно викликає виділення соків у шлунку.

М'язова  діяльність, підвищуючи обмін речовин і енергії, стимулює роботу травної системи. Однак цей вплив не завжди позитивний. Так, виконання фізичного навантаження безпосередньо після прийому їжі не тільки не підсилює, а, навпаки, затримує травні процеси. Пригнічення травних функцій у цьому випадку пов'язано з гальмуванням харчових центрів збудженими руховими центрами. Необхідно також враховувати, що не тільки м'язова робота гальмує травні процеси, але й інтенсивне травлення їжі негативно впливає на рухову діяльність, оскільки збудження харчових центрів і відтік крові від м'язів до органів черевної порожнини знижує ефективність фізичної роботи. Крім того, наповнений шлунок сприяє високому положенню діафрагми, що негативно впливає на роботу дихальної системи. Тому між прийомами їжі і заняттями фізичними вправами доцільно витримувати інтервал не менше, ніж 2—2,5 год.

Видільна  система забезпечує функцію очищення організму від постійного створення продуктів розпаду. Виконання функції внутрішнього середовища нашого організму покладено на органи виділення: нирки, потові залози, легені та кишечник. У них загальне завдання - виводити з організму продукти розпаду і тим самим підтримувати гомеостаз. Легені виділяють на кожному видиху вуглекислий газ і пари води; шкіра - з потом воду і солі; кишечник - з фекаліями клітковину, солі, жовчні пігменти і воду; нирки - із сечею воду, солі і найбільш токсичні речовини (азотомісткі продукти білкового обміну). Навіщо людині така велика кількість видільних органів? Природа вирішила досить мудро. Часткове дублювання фунрщій забезпечує можливість компенсації на випадок неможливості одного з них виконувати свою функцію.

Органи  виділення працюють погоджено, постійно перерозподіляючи обов'язки між собою. Наприклад, вода покидає організм різними шляхами: через нирки (1,5 л щодоби), легені (400 мл), кишечник (200 мл), шкіру (500 мл). Але під час м'язової діяльності збільшується кількість води, яка виводиться легенями і потовими залозами, і зменшується - виведення кількості води нирками. Або, якщо з якихось причин видалена одна із нирок (нирки - орган парний), то інша буде працювати з подвійним навантаженням і порушень в організмі не відбудеться. Необхідно зазначити, що сеча, як і кров, дуже точний індикатор будь - яких змін в організмі. Тому рекомендується робити її аналіз після перенесення захворювань грипом, ангіною або періодично в процесі фізкультурно-спортивної діяльності.

Сенсорні („відчуваючі") системи, здебільшого їх називають аналізаторами, які здійснюють зворотний зв'язок через сприйняття, переробку і збереження інформації, яка надходить як із зовнішнього, так і внутрішнього середовища організму. Сигнали, які надходять до ЦНС від аналізаторів, є головними чинниками для регуляції функцій в організмі. У кожному аналізаторі можна виділити три відділи:периферичний, або рецептори (сприймаючий пристрій і перетворювач); проміжний (провідні шляхи); корковий (відповідна сенсорна область кори великих півкуль).

Залежно від характеру подразників усі  аналізатори можна розділити  на декілька груп: механічні (тактильний, больовий, руховий, вестибулярний, а  також барорецептивний відділ вісцерального  аналізатора), хімічні (смаковий, нюховий  або ольфакторний і хеморецепторний  відділ вісцерального аналізатора), світловий (зоровий), звуковий (слуховий), температурний.

У руховій  діяльності людини головною регулюючою ланкою є пропріоцептивний (руховий) аналізатор. Його функція - сприйняття положення ланок тіла та їх взаємних переміщень, включаючи їх швидкість  і амплітуду, а також ступінь  напруження м'язів. Під час виконання фізичних вправ функціонують одночасно й інші сенсорні системи. Так, функція тактильного аналізатора - сприйняття доторкування до шкіри і тиску на неї, а функція вестибулярного — інформація про положення голови у просторі, про напрямок і величину прискорення при поступальних і обертових рухах голови тощо. Внаслідок систематичної фізкультурно-спортивної діяльності функції багатьох аналізаторів вдосконалюються. Дані про стан аналізаторів є одним із критеріїв щодо характеристики рівня тренованості спортсменів.

Репродуктивна система. З погляду біології найважливішою функцією організму людини є самовідтворення, а також статевий і материнський інстинкт, які найбільше впливають на нашу поведінку. У XX столітті концепція прав людини збагатилась новим поняттям репродуктивних прав. Відповідальне батьківство, профілактика захворювань, попередження абортів і планування сім'ї сприяє поліпшенню стану репродуктивного здоров'я. Демографічні процеси в Україні викликають особливе занепокоєння. Природний приріст населення у 2002 р. був від'ємний і становив - 7,0 %.

У західному суспільстві сексуальна поведінка людини змінилася через доступність надійної контрацепції. Це дає змогу багатьом подружжям відкладати народження дитини. І хоча репродуктивна здатність з віком зменшується, наука штучного запліднення приходить на допомогу.

Новоутворення у чоловічій та жіночій статевих системах надалі становлять велику частку пухлинних захворювань. Дослідники шукають шляхів виявлення цих порушень на ранній стадії і кращого захисту від них. Соціальні зміни в XX столітті спричинилися до почастішання хвороб, що передаються статевим шляхом. Деякі хвороби, такі як герпес і синдром набутого імунодефіциту (СНІД), є невиліковними. У 2002 р. розроблено нові схеми лікування бактеріального вагінозу, раннього сифілісу, геніальних бородавок та герпесу.  

4. Особисте здоров'я  та його діагностика.  Класифікація видів  діагностики

Діагностика - розділ медицини, що вивчає методи та принципи встановлення діагнозу.

Під час дослідження хворого лікар будує модель хвороби, яку зіставляє з еталоном - нозологічною формою, описаною сучасною наукою. Більш конкретний зміст поняття діагноз - це стислий висновок лікаря про суть хвороби та стан хворого, а сам висновок може бути - „здоровий" або „хворий". Вважається, що якщо у людини не виявлено прояву патології, то вона є „здоровою", а якщо є відхилення та зміни від фізіологічної норми, то вона „хвора". Звичайно такий підхід є умовним, тому що у людини може бути щонайменше чотири стани:

1)оптимальна  стійкість до дії патогенних чинників, коли хороша фізична, психічна та соціальна адаптованість;

2)стан  перед захворюванням, коли можливий  розвиток патологічного процесу  без зміни сили дії патогенного чинника, внаслідок зниження резистентності;

3)стан, який характеризується наявністю  патологічного процесу без специфічних  симптомів хвороби;

4)хвороба,  а саме такий прояв патологічного  процесу, який позначається на  соціальному статусі хворого.

У зв'язку з цим розрізняють три типи діагностичних моделей.

1.Нозологічна  діагностика.

2.Донозологічна  діагностика за функціональними  показниками.

3.Діагностика  здоров'я за прямими показниками.

Вибір моделі залежить від мети діагностики, тобто стан одного й того ж пацієнта може бути описаний різними моделями. При цьому головним буде не симптоматика, а інтерпретація та інтеграція при остаточному формулюванні діагнозу.  

5. Донозологічне визначення  здоров'я за функціональними показниками

Це визначення ґрунтується на тому, що перехід  від стану здоров'я до хвороби проходить через ряд послідовних стадій, протягом яких організм пристосовується до нових умов існування, змінюючи рівень функціонування та напруги регуляторних механізмів. Вони можуть характеризуватись як:

а)      нормальні адаптаційні реакції;

б)      напруга механізмів адаптації (короткочасна, або нестійка адаптація);

в)      перенапруга та розлад у роботі механізмів адаптації.

У разі довготривалої адаптації зростає кількість мітохондрій, збільшується синтез макроергів, тобто основним шляхом адаптації є зміна енергетичного обміну. Саме нестача енергії визначає метаболічні та структурні зміни. Починають працювати механізми компенсації, які є, по суті, маркерами перед хворобою, потім настає фаза зворотних змін, а лише після неї виникають морфологічні ушкодження структури.

Стадії  адаптації людини характеризуються трьома параметрами:

1)рівнем функціонування системи;

2)ступенем  напруги регуляторних механізмів;

3)розмірами  функціональних резервів.

Найдоступнішим  методом оцінки рівня функціонування системи є аналіз серцевого циклу, тому що середнє значення тривалості серцевого циклу зворотно пропорційне частоті пульсу.

На підставі математичного аналізу серцевого циклу розраховують індекс напруги (ІН). Після реєстрації не менше 100 електрокардіограм визначають такі показники:

- мода (МО) - найбільш частий прояв тривалих  інтервалів R- R;

-        амплітуда моди (АМО) - частка (у %-ному відношенні) моди до всіх зареєстрованих кардіоінтервалів;

-        X - розкидання інтервалів R - R (коефіцієнт варіації). 
Індекс напруги розраховується за формулою:

АМО 
ІН —                                   .                          

                             2МохХ

Централізація нейрогуморального управління роботою  серця сприяє кращій адаптації та підвищенню індексу напруги, а децентралізація, навпаки, призводить до їх зниження. Збільшення ІН понад 200 ум. од. вказує на розвиток напруги механізмів регуляції, а понад 500 ум. од. - на стан перенапруги.