Стратегічні аспекти розвитку освіти’

Разом із передбачуваним напрямом розвитку економіки поступово будуть зазнавати змін і функціональні  ролі, які виконують різні ланки  системи освіти. Раніше старші класи  середньої школи традиційно розглядалися як підготовка до вищих навчальних закладів, неповна середня школа  була основою для професійно-технічної  освіти, а повна середня освіта — базою для здобуття вищої  кваліфікації. Водночас, за деякими  даними, близько третини випускників  розпочинають трудову діяльність на посадах, які не потребують середньої  освіти. В умовах, коли загальносвітовою тенденцією є підвищення середнього рівня освіти, необхідного для  отримання роботи на ринку праці, здобуття повної середньої освіти, право на яке підтверджено законом  «Про освіту», має стати дійсно економічно необхідним і виправданим.

З іншого боку — скорочення народжуваності у 90-х роках безпосередньо  вплине на саму сферу освіти. Планування основних показників розвитку цієї галузі базується на підрахунках контингенту  осіб, які будуть здобувати освіту в різних навчально-виховних закладах. Скорочення народжуваності починаючи  з 1990 року проявиться спочатку у зменшенні  чисельності учнів початкової школи, потім — неповної середньої та повної середньої шкіл. Чисельність  учнів є основою визначення шкільної мережі, потреби в учительських та викладацьких кадрах, фінансових ресурсах, необхідних для системи освіти. Надалі динаміка народжуваності стане основою  визначення наявної кількості трудових ресурсів країни.

Протягом 90-х років ми спостерігаємо скорочення контингенту  середніх загальноосвітніх закладів, основною причиною якого є послідовне зниження темпів народжуваності в цей  період, яке і надалі буде визначати  тенденцію зменшення чисельності  учнів. Деякою мірою ця тенденція  загальмується в результаті переходу середньої школи на 12-річний термін навчання, що означає фактично додаткові 1—2 річних потоки учнів. Учнівський контингент вже збільшено за рахунок дітей 6-річного віку, котрі пішли у школу з 2001 року, а з 2007 року — за рахунок дітей 17—18-річного віку.

На сучасному етапі  галузеві структури економік розвинених країн мають такі загальні риси: від 50 до 70% працюючих зайняті у  сфері обслуговування, мінімальна кількість (від 2 до 10%) — у сільському господарстві і тільки решта — у галузях  матеріального виробництва. Раніше дослідниками структури економіки (наприклад, професор В. І. Данілов-Данільян) народне господарство розглядалося у вигляді геометричного конусу. Нижчий прошарок його утворюють сировинні галузі і сільське господарство, обсяги виробництва яких безпосередньо залежать від ресурсної бази. Далі ідуть переробні галузі, а на самій верхівці — сфера обслуговування, наука, освіта, культура тощо. Причому чим вище знаходиться галузь, тим менший її внесок до національного продукту.

Сучасна структурна перебудова, зумовлена становленням постіндустріального  суспільства, призвела до перетворення конусу на циліндр. Економіка країни все менше залежить від власної  сировинної бази, що викликано зміною основного визначального фактора  розвитку. Раніше таким фактором виступала  енергія, направлена на переробку первинної  сировини, а тепер — інформація і кваліфікована праця. Інформаційний  потік визначає вже вибір технологій і стадій переробки. Саме цей фактор створює основи для подальшого науково-технічного прогресу та посилення конкурентоспроможності.

Разом із тим на сучасному  етапі цей фактор може залишатися лише потенційним, для перетворення його в реальний, дієвий необхідні  механізми, які б спрямовано впливали на формування об’єктивної основи для науково-технічної перебудови економіки та соціального прогресу.

Динаміка галузевої структури  економіки України також свідчить про зміни, які відбуваються як під  впливом науково-технічного прогресу, так і в результаті структурної  перебудови в процесі трансформації  суспільства. Розглянемо зміни в  структурі зайнятості за основними  групами галузей: І — сільське і лісове господарство, рибальство; ІІ — будівництво і промисловість; ІІІ — всі послуги. В 1985 році співвідношення в структурі зайнятості між групами  галузей було таким: 22,7 : 38 : 39,3, у 1999 році: 19,4 : 32,1 : 48% [розраховано за: 10, 387—388].

Як бачимо, галузева структура  зайнятості змінюється в руслі сучасних передових змін, що відбуваються в  світовій економіці: скорочується частка сільського господарства і зростає  зайнятість у сфері послуг. Водночас слід відмітити, що показники зайнятості у цих сферах ще далекі від рівня  розвинених країн. Темпи зміни структури  зайнятості залишаються невисокими.

Протягом останніх 15 років  відбуваються зміни і в структурі  прийому та випуску вищих навчальних закладів за галузями. За даними табл. 4 видно, що в абсолютних та відносних обсягах зросла чисельність підготовки фахівців за економічними та правовими спеціальностями, суттєвого скорочення зазнала підготовка фахівців для сфери матеріального виробництва: промисловості, сільського господарства, транспорту.

Для того щоб освіта стала важливим фактором перебудови економіки, необхідні наукові підходи до планування її структури, визначення об’єктивно необхідної потреби економіки у кваліфікованих кадрах, а також продуманої соціальної політики.

8.  Фінансування. Об’єктивною реальністю сьогодення виступає все більша диверсифікація джерел фінансування освіти та зростання участі в ньому приватних ресурсів. У Національній доктрині освіти це положення підтверджується формулюванням стратегічного завдання багатоваріантної інвестиційної політики в галузі освіти. Багатоканальний характер фінансування освіти передбачає можливість залучення різноманітних коштів: приватних осіб, підприємств, організацій, міжнародних фондів та товариств, благочинних внесків тощо. В таких умовах зазнає змін роль держави у фінансуванні освіти, скорочується питома вага державних ресурсів із диверсифікацією джерел фінансування освіти. Водночас державні ресурси мають залишатися пріоритетним джерелом фінансування освіти.

Таблиця 4

Підготовка фахівців вищими навчальними закладами України  за галузями, 1985—2005н. р., тис.*

Ускладнення механізму фінансування освіти, для якого властивим є  конвергенція, зближення, набуття спільних рис між державним і приватним  секторами, знаходить прояв у  все більшому розширенні різних джерел фінансування на кожному рівні освіти. Крім традиційних джерел (державних, приватних, коштів підприємств), розвиваються змішані та з’являються нові механізми  оплати освітніх послуг (позики на навчання, ваучерна освіта та ін.), метою яких є поєднати різні механізми фінансування та надання освітніх послуг, ввести елементи конкуренції та відповідальності за якість наданої освіти. Залучення  приватних ресурсів в освіту може відбуватися шляхом створення навчальних закладів приватної форми власності  або переходу на приватні джерела  фінансування.  
Загальними рисами розвитку систем освіти в країнах світу виступають досить незначна частка приватного сектора на рівні початкової і середньої освіти та найбільш вагома — у сфері професійної освіти. Важливим джерелом фінансування освіти є кошти підприємств і організацій, і об’єктивною необхідністю сьогодення є активізація освітньої діяльності підприємств щодо фінансування освіти за допомогою методів непрямого державного втручання (податків, податкових грантів, податкових знижок тощо), що може сприяти притоку коштів підприємств. Перспективним уявляється врахування досвіду різноманітних змішаних програм в національній системі освіти: окремих програм кредитування молоді, чартерної освіти, яка передбачає суттєве зростання повноважень громадськості у вирішенні фінансових проблем освіти тощо.

Механізм державного фінансування, який залишається основним джерелом фінансових ресурсів системи освіти, також потребує подальшого вдосконалення  через впровадження гнучких стимулюючих  методів, форм і формул фінансування. Актуальною проблемою є не тільки вдосконалення нормативного підходу  до фінансування освіти, а й впровадження елементів фінансування, орієнтованого  на результати діяльності. Саме такий  підхід дозволить поєднати, з одного боку, гарантування державою певного  рівня фінансування, а з іншого — посилити зацікавленість і відповідальність навчальних закладів за результати своєї діяльності.

Фінансування державою освіти має здійснюватися не за залишковим принципом, а виступати важливим інструментом управління освітою: застосовувані  методи і форми фінансування мають  орієнтуватися на досягнення важливих соціально-економічних цілей. Для  фінансово-економічного механізму  освіти мають бути властиві прозорість і відкритість, широке висвітлення  інформації у доступних населенню  друкованих виданнях та комп’ютерних носіях. Держава має проводити  активну стимулюючу політику щодо залучення  інших джерел, і в першу чергу  — підприємств (особливо у сфері  професійно-технічної та післядипломної освіти); розвитку змішаних, кредитних  форм оплати навчання.

Для сучасної України важливо  врахування світового досвіду щодо тих змін, що мають місце в освіті наприкінці ХХ—початку ХХІ століть. Вивчення особливостей реформування освіти в різних країнах необхідно не для того, щоб сліпо їх копіювати. Важливо не повторювати їх помилок  і дуже виважено, без крайнощів  здійснювати перетворення в такій  сфері, як освіта. Особливо обережно мають  проводитися процеси приватизації в освіті. Поширення приватного сектора  освіти, хоча і є реальністю сучасного  світу, але майже повсюдно здійснюється при провідній участі держави. Забезпечення високої якості освіти на основі уніфікованості і стандартизації освітніх послуг має  водночас підтримувати тенденцію збереження національної особливості і неповторності  нашої системи освіти, позитивного  досвіду, накопиченого століттями.

Складність сучасних трансформаційних процесів в Україні зумовлюється тим, що система освіти потребує не тільки суттєвих організаційних перетворень, а й водночас — змін у самому змісті освіти як процесу передачі знань. В період кардинальних соціальних перетворень завжди існує загроза  втратити щось важливе, бути захопленим ейфорією реформ. Модні зараз слова  «ринок», «приватна власність», «свобода слова» — до освіти мають бути віднесені  дуже обережно.

Уже давно в цивілізованому світі стало зрозумілим, що безоглядна орієнтація суспільства на ринкові  цінності може мати руйнівний характер. Суспільство може бути сильним тільки своїми громадянами, для яких суспільні  цілі не є пустим звуком, для яких реальну вагу мають духовні цінності: патріотизм, гордість за свою країну, відповідальність за її долю та ін., і що менталітет складається далеко не лише з поглядів і смаків на споживацькі товари. Характерними у цьому відношенні є слова Дж. Сороса, відомого мецената, успішного фінансиста, який заробив своє величезне багатство на фондових ринках. Захопившись думками про необхідність осмислення історичного значення та глобального змісту сучасного суспільства, він висловлює свої міркування в книзі «Криза глобального капіталізму: відкрите суспільство під загрозою», що вийшла з друку у 1998 році, а в Україні — у 1999 році. «Я глибоко переконаний, — пише Сорос, — що ринкові цінності, які набули зараз масового поширення, це не те, що потрібно для успішного функціонування суспільства» [14, с. 222]. Він висловлює глибоке занепокоєння тим, що ринкові цінності все більше проникають у сфери, які не є для них традиційно властивими.

Орієнтація на економічні цінності, властива ринковій моделі організації  суспільства, відсуває на задній план всі інші, моральні цінності, поволі перетворюючи на ринкові ті сфери, які  традиційно за своїм характером є  неринковими і метою яких виступає примноження духовних цінностей. Ця орієнтація формує у людей переважання  споживацьких цінностей, тих, які формують їх поведінку і менталітет як споживачів. Розвинені країни вже давно зрозуміли, що вони недостатньо сприяли духовному  розвитку особистості, а виховували лише «працівника» і «споживача». Вже  ставиться питання про загрозу  утворення суспільства «освічених варварів». Причому необхідність переорієнтації системи освіти і виховання в  напрямі духовного розвитку називається  передумовою виживання сучасної цивілізації.