Стратегічні аспекти розвитку освіти’

Міністерство освіти і  науки, молоді та спорту України

Національний технічний  університет України

«Київський політехнічний  інститут»

 

 

 

 

 

 

 

Доповідь на тему:

‘‘СТРАТЕГІЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ОСВІТИ’’

 

 

 

 

 

 

                                                                  Виконав: студент 6 курсу ММІ

                                                                  Групи МІ-81м

                                                                 Боримський В.А.

 

                                                                Прийняв: 

                                                                  Бендюг В.І.

                                                     

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2013

Зміст

1. Вступ.
2. Освіта як сфера соціально-економічної діяльності.
3. Формування механізму стратегічного управління освітою та виявлення стратегічних цілей системи освіти
4. Роль держави в сфері освіти.
5. Завдання педагогічного складу в стратегічних завдань розвитку освіти.
6. Доступність освіти.
7. Структура освіти.
8. Фінансування освіти.
9. Висновки.
10. Використана література.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СТРАТЕГІЧНІ АСПЕКТИ  РОЗВИТКУ ОСВІТИ

1. Вступ.

Світ на порозі XXI століття переживає інтенсивний розвиток інтеграційних процесів постіндустріального суспільства, яке потребує політичної та економічної організації відповідно до вимог ринкової трансформації суспільства. Необхідно, щоб громадяни знали свої права та обов'язки, дотримувались закону, мислили критично і незалежно. Все це повинно ретранслюватися системою освіти та виховання особистості у суспільстві.

Інтеграція української  освіти повинна відбуватися в  контексті відповіді на вимоги зовнішніх  змін, до яких відноситься глобалізація, інформаційна революція.  Але дуже важливими в українському суспільстві є внутрішні зміни, такі як становлення державності, відродження культури, збереження гуманістичних принципів виховання, формування нової моралі. На це неодноразово звертали увагу українські вчені і педагоги, зокрема, В. П. Андрущенко, М. 3. Згуровський, В. Г. Кремень, М. Ф. Степко, Л. Л. Товажнянський. У працях цих педагогів розглядаються не тільки сучасні проблемні області розвитку освіти, але й прогнозуються перспективи їхнього найкращого розв'язання.

Актуальність проблеми зумовлена  тим, що проблема виховання та самовиховання  творчої особистості у процесі  трансформації освіти набуває особливої  ваги лише за умови демократизації освіти. Це передбачає широке впровадження в освіту принципів та ідей демократії, розкріпачення особистості, розвиток її творчих здібностей. Тому особливих  змін, перегляду своїх пріоритетів  і першочергових завдань має  зазнати педагогіка, як єдина спеціальна наука про освіту.

Вітчизняна освіта завжди славилася своєю широтою та глибиною. Її завданням було не тільки надавати знання і вміння, а й насамперед, формувати особистість, її загальну культуру, світосприйняття і кругозір. Подібні властивості вітчизняної  вищої освіти давали підстави стверджувати, що вуз є джерелом формування національної інтелігенції, в якій поєднуються  як високий рівень професійної підготовки, так і гідні моральні риси особистості. Саме така ситуація відображала суспільні  потреби та була притаманною нашому суспільству. Проте, міркуючи про глобальні  процеси, важливо не втратити зв'язок між об’єктивними, загальнозначущими  речами і особистістю з її соціальними  якостями, що передусім є продуктами виховання і самовиховання.

Передбачається, що в недалекому майбутньому українські випускники мають отримувати дипломи європейського  зразка, які відповідатимуть міжнародним  стандартам і надаватимуть нашим  громадянам справедливе право на вибір. Наші фахівці зможуть влаштуватись на роботу в будь-якій країні Європи, при цьому за бажанням можливо  буде навчатися далі або змінити  спеціальність. Останнє стає можливим завдяки положенню Болонського процесу про фундаментальну освіту.

«Фундаментальна освіта —  це та база, яка згодом дасть змогу  варіювати види діяльності, міняти професії, підвищувати кваліфікацію».

Отже, «вузька спеціалізація» сьогодні себе не виправдовує, необхідні  фахівці з фундаментальною освітою, які б могли швидко зорієнтуватися і адаптуватися до нової техніки, нових процесів, нових умов в нашому швидко змінюваному світі.

Нині система освіти не є «тягловим конем» трансформаційних процесів в Україні, мало того, вона стала заручником цих процесів. Основна причина, на погляд авторів, полягає у відсутності реальної стратегії розвитку освіти на сучасному етапі. Висвітлення нових підходів до формування стратегії розвитку освіти (як засадничого складника культурної сфери організації суспільства) з позиції теорії антропосоціального управління в умовах, коли офіційно ще невизначена стратегія трансформації всього українського суспільства.

У науковоконцептуальних  документах розвитку освіти в Україні  задекларовано основні напрями  цього розвитку, орієнтовані на формування освіченої, творчої особистості, становлення  її морального і фізичного здоров'я  та вільний розвиток. Однак на практиці цього не відбувається, скоріше навпаки, триває процес поступової деградації особистості, особливо в моральному і фізичному аспектах.

Зміна ситуації залежить передусім  від виявлення основних умов розробки реальної стратегії розвитку національної освіти.

Із позицій антропосоціального управління суспільством таких умов є, як мінімум, три. Перша: треба визначити  на теоретико-прикладному рівні  загальну стратегію трансформації  українського суспільства в громадянське, тобто відповісти на запитання, у  чому суть громадянського суспільства.

Друга: слід висвітлити підходи  до стратегічної спрямованості розвитку системи освіти через чітке визначення її цінного кінцевого продукту.

Третє: потрібно показати технологію досягнення цього цінного кінцевого  продукту системи освіти на основі формування механізму стратегічного (цільового) управління.

Після цього можна починати формування механізму стратегічного (цільового) управління освітою на основі кваліметричних вимірювань рівня досягнення таких цілей, як складників цінного  кінцевого продукту.

 

 

 

 

2. Освіта як сфера надзвичайно важливої соціально-економічної діяльності.

Освіта є стратегічним ресурсом розвитку суспільства, забезпечення зростання його технологічного рівня  і конкурентоспроможності в умовах глобалізації сучасного світу.

Сталий розвиток — процес набагато більш комплексний і  глобальний, аніж економічне зростання. Він охоплює найважливіші сфери  людського суспільства і розглядається  в єдності трьох складових  його розвитку: економічного, соціального, екологічного. Визначальним фактором цього процесу виступає розвиток людських ресурсів, який включає освіту, професійну підготовку та використання людського потенціалу для соціального  і економічного прогресу.

Розвиток людських ресурсів забезпечується багатьма факторами, направленими на формування і поліпшення фізичних та інтелектуальних здібностей людини. До таких факторів відносять освіту, охорону здоров’я, кількісні та якісні показники харчування, стан навколишнього середовища. Розвиток людських ресурсів здійснюється і в  процесі використання їх потенційних  можливостей як фахівців, і в повсякденному  житті. Тому серед факторів їх розвитку називають і систему зайнятості, що склалася в суспільстві, і наявність  політичної та економічної свобод. Всі ці та багато інших факторів взаємопов’язані і взаємозалежні, але освіта є базою для всіх інших. Вона може бути фактором поліпшення охорони здоров’я і харчування, забезпечення високоякісного середовища, збільшення кількості і поліпшення робочих місць, запорукою політичної і економічної відповідальності суб’єктів будь-якого рівня.

 У сучасному світі роль освіти переосмислюється в тому сенсі, наскільки вона готує людей до життя у складному, взаємозалежному і дуже мінливому світі. Освіта розглядається як пожиттєвий процес, необхідний не просто щоб підвищити свій освітній чи кваліфікаційний рівень, але й щоб бути здатним адаптуватися і перелаштуватися у світлі нових вимог виробничої і суспільної життєдіяльності. Нове бачення освіти в забезпеченні суспільного прогресу стає підставою для її радикальних трансформаційних змін, її загальної концепції, у змісті: формах організації, управління та фінансування.

Вирішення проблем трансформації  освіти можливо лише на рівні загальнодержавної  стратегії, розробленої і прийнятої  на підставі визначення пріоритетів, що відповідають загальнолюдським цінностям, та передбачає реальні механізми  для її впровадження.

Держава не просто коригує  і спрямовує розвиток освітньої  сфери, а загалом формує її зміст, структуру, визначає стратегічні напрями  розвитку. Державна стратегія розвитку освіти своїми засадами повинна мати чітке усвідомлення того, що освіта — це поле здійснення соціально-економічних  інвестицій, що мають надзвичайно  важливе значення для забезпечення сталого розвитку суспільства. Економічний  розвиток країни вимагає підвищення продуктивності праці всіх зайнятих, потребує від них вміння використовувати сучасні технології, бути творчими і адаптивними. Без володіння сучасними знаннями ці проблеми не вирішити. Призначенням освіти є також підготовка людей для громадянства, забезпечення передачі знань і культури від одного покоління до іншого, розвиток здібностей і талантів індивідів.

Освіта не може розглядатися як така, що лежить тягарем на державному бюджеті і не пов’язана з економічним  розвитком країни. Необхідно, щоб  не тільки сама концепція освіти, а  і відповідна політика формувалися  таким чином, щоб систематично інтегрувати  ці величини одна з одною та з  виробничим сектором. Інвестиції в  освіту мають довгостроковий ефект, вони не приносять негайного результату. Недостатнє інвестування в освіту може негативно позначитися на структурі  ринку праці і на соціально-економічному розвитку через 20—40 років. Ці інвестиції повинні бути захищені в часі від  криз, спаду чи структурних зрушень.

Видатки на освіту не повинні  залежати від економічної ситуації в країні. Гарантування достатніх  обсягів фінансування освіти має  полягати не тільки у законодавчому  закріпленні, а й у суворому дотриманні обов’язкової норми (реально — 5—7% ВВП). З огляду на це слід зазначити, що важливо не просто задекларувати  ці положення, а й передбачити  механізми їх втілення в життя  та відповідальності за неухильне виконання  наміченого. Протягом 90-х років нашій  країні вдалося підтримати фінансування освіти на певному рівні: в 2000 році на освіту було виділено 5515,5 млн грн. проти 2931,8 млн грн. у 1995 р. (хоча відносно ВВП частка цих видатків знизилася з 5,4% до 3,15%, що певною мірою пояснюється зростанням ВВП у 2000 році) [2; с. 140].

Ефективність діяльності будь-якої системи, і освіта тут не виняток, певною мірою залежить від  обсягів фінансування, але визначальним моментом виступає державна політика. Саме вона є стрижнем, провідною  віссю, що визначає генеральний напрям, динаміку розвитку та функціонування. В Законі України «Про освіту», як і в інших важливих документах, виступах Президента, чітко означено пріоритетність освіти у проведенні державної політики: «Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства» [3; с. 169].

Стратегічні завдання розвитку та реформування системи освіти в  Україні на початку 90-х років були сформульовані в Державній національній програмі «Освіта. Україна ХХІ століття» [4], прийнятій на з’їзді освітян  у 1993 році. В програмі зазначалася  орієнтація на рівень освіти розвинених країн, докорінне реформування концепції, структури, організації галузі, а  також подолання монополії держави  в сфері освіти. Прийняття програми стало важливим кроком у процесі  реформування української освіти, але, засвідчивши актуальність порушених  питань і задекларувавши нагальність їх вирішення, цей документ, на жаль, не мав конкретного механізму їх здійснення та контролю.

В період 1993—2000 рр.В основному завершилися процеси перебудови системи освіти на нових, демократичних засадах, відбулися суттєві зміни в організації освітньої діяльності, управлінні, фінансово-економічному механізмі. Стратегію і основні напрями розвитку системи освіти України у першій чверті ХХІ століття визначає прийнята на Всеукраїнських зборах освітян в жовтні 2001 року Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті [5].

Згідно з цим документом «в Україні має стверджуватися стратегія  прискореного, випереджувального інноваційного  розвитку освіти і науки» [5, с. 4]. В результаті реалізації її положень «українська освіта стане конкурентоспроможною в європейському і світовому освітньому просторі, людина — захищеною, мобільною на ринку праці і в контексті особистісного духовно-світоглядного вибору». Зрослий освітній потенціал суспільства забезпечить впровадження нових інформаційних технологій, що дасть змогу протягом наступних 10—15 років скоротити відставання у темпах розвитку, а з часом — суттєво наблизитись до рівня і способу організації життєдіяльності розвинених країн світу [5, с. 24].

Втілення в життя державної  стратегії розвитку освіти має бути спрямоване на перетворення цієї галузі на реальний фактор сталого економічного та соціального поступу країни. Освіта може допомогти нашій країні в  досягненні високих економічних, соціальних і культурних цілей. Вона може відкрити сучасним поколінням набагато більше можливостей для участі в реальних досягненнях економіки і суспільства  в цілому, стати основою відтворення  інтелектуального, духовного потенціалу народу, національного відродження, становлення державності та розбудови  демократичного суспільства в Україні.