Стратегічні аспекти розвитку освіти’

4.   Роль держави. Роль держави залишається вирішальною у сфері освіти, саме держава за допомогою не тільки прямого контролю, а й непрямих методів економічного, правового, організаційного впливу має можливості визначати розвиток цієї галузі, тим самим забезпечувати збереження і примноження національного потенціалу освіти.

Водночас освіта, яка відповідатиме  вимогам ХХ1 сторіччя, не може розвиватися  в умовах жорсткого адміністративного  контролю та бюрократичного менеджменту. Натомість повинна прийти інтегрована  і узгоджена система регулювання  освітньою діяльністю з певної дистанції. Держава в новому контексті виконує  роль не господаря і батька, який всіх забезпечує необхідними ресурсами; вона поступилася місцем державі, яка  оцінює ситуацію, забезпечує стимули  розвитку всім суб’єктам суспільних відносин та розробляє середньо та довгострокову стратегії розвитку.

Ефективність, результативність освітньої діяльності буде значно підвищена, якщо відношення суспільства до неї  не обмежуватиметься вузькогалузевими рамками. Суспільний ефект освіти буде мультиплікований, якщо феномен освіти розглядатиметься не в вузькому значенні (як система освіти), а в найбільш широкому, тобто передбачатиме всі  види цілеспрямованого впливу суспільства  на індивіда. Такий широкий підхід практично проявлятиметься у  тому, що держава (як суб’єкт визначення освітньої стратегії) буде мати в  полі зору елементи, які знаходяться  поза формальною системою освіти. Це —  і вплив на здібності людей  до саморозвитку та створення можливостей  для ефективного використання їх здібностей, реалізації їх в процесі  трудової діяльності. Це також вплив  на соціальне середовище, яке в  свою чергу впливає на людину, передає  їй знання та інформацію, формує її особистісні  якості.

Надзвичайно важливим при  цьому виступає підтвердження державою особливого статусу освіти в суспільстві, визнання її як сфери, в якій домінуючою силою мають бути не ринкові фактори, а суспільні, державні, національні. Тільки за таких умов наша національна  система освіти зможе зберегти і  примножити свій духовний потенціал.

Управління. Успіх розроблення  і прийняття до виконання стратегії  розвитку освіти можливий лише в умовах ефективної структури управління організацією самої системи, координації роботи всіх елементів механізму освітньої  діяльності, поєднання структурних  ланок, пошуку оптимального співвідношення між централізацією та децентралізацією функцій влади. Неодмінна умова  ефективного досягнення важливих стратегічних завдань — це створення адекватної організаційної структури управління, яку можна розглядати як форму  суспільного поділу та кооперації управлінської  діяльності. Особливості науково-педагогічної, економічної і соціальної діяльності в системі освіти зумовлюють застосування відповідних, специфічних для неї  організаційної структури, функцій  та методів управління.

Світовий досвід функціонування освітніх систем в багатьох країнах  свідчить про відхід від ідеї централізованої  організації системи освіти та професійної  підготовки. Натомість приходить  концепція децентралізації, яка  передбачає посилення незалежності установ, секторів і механізмів таким  чином, щоб підвищити їх гнучкість  в адаптації до змін середовища. Пріоритет надається реальним принципам  саморегулювання, свободи і гнучкості  закладів освіти. Водночас відхід від  методів жорсткого адміністрування  не повинен означати послаблення  регулюючої ролі держави. Її міцність має проявлятися в гарантуванні високої якості освіти, що може бути забезпечене тільки високими освітніми  стандартами, яким мають повністю відповідати  учні та студенти.

Вдосконалення, підвищення ефективності управління системою освіти обов’язково потребує і впровадження елементів відповідальності та прозорості державної політики. На жаль, недостатня відпрацьованість саме таких механізмів є однією з основних причин того, що задекларовані чудові наміри і  цілі залишаються на папері. Ніхто  не несе відповідальності за те, що на освіту не виділяється, як передбачено  Законом України «Про освіту», 10% національного доходу, що вчителям не виплачується заробітна плата  на рівні середньої по промисловості, що не виконується 57 стаття Закону «Про освіту».

Відповідальність уряду  за виконання своїх функцій щодо управління в царині освіти стане  реальною тільки з появою інших суб’єктів  цього процесу — громадськості, приватного сектора. Монопольне положення  держави, негативним проявом якого  виступають непідзвітність, непрозорість і невідповідальність, буде долатися з включенням цих суб’єктів в  процес управління освітньою діяльністю. На даний момент вони ще не виступають консолідованими виразниками інтересів  своїх груп.

Так, наприклад, у сфері  недержавних навчальних закладів створені такі відомі громадські організації, як Асоціація навчальних закладів України  недержавної форми власності  та Конфедерація недержавних вищих  навчальних закладів. Жодна з них  не стала центром консолідації недержавного сектора вищої освіти, їх зусилля  витрачаються головним чином на підготовку рішень державних органів на користь  «своїх» навчальних закладів.

5. Завдання педагогічного складу в стратегічних завдань розвитку освіти. Одним із найважливіших стратегічних завдань розвитку освіти є забезпечення високого соціального статусу педагогічних працівників із законодавчим гарантуванням високого рівня оплати праці освітян та адміністративною відповідальністю за недодержання обов’язкових норм, а також створення сприятливих умов для вчителів і викладачів державних навчальних закладів (рівень оплати праці, умови праці, друкування наукової продукції тощо).

Сучасна ситуація щодо мотивації  вчителів у сфері освіти невтішна: рівень заробітної плати є мізерним і не відповідає мінімальним нормам відшкодування витрат їх фізичної і  розумової енергії. За таких обставин не підтверджується задеклароване  відношення держави до освіти як до важливих економічних і соціальних інвестицій, що закріплено нормативними документами.

Так, станом на 2000 рік ставка заробітної плати вчителя, котрий працює на посаді «спеціаліст вищої категорії», складала 145 грн., або USD 26,7 на місяць. З 01.03.2001 р. відбулося підвищення заробітної плати вчителів, а також після тривалої перерви впроваджені надбавки за педагогічний стаж, відсутність яких дуже негативно впливала на мотивацію вчителів. Водночас це підвищення має чисто символічний характер (в середньому 25%) і суттєво не змінює ситуацію.

Показовими також є  дані стосовно співвідношення середньої  заробітної плати в освіті та в  економіці в цілому. В Законі «Про освіту» передбачено, що заробітна  плата вчителів має бути не менше  середньої в промисловості. Фактично ж спостерігається тенденція  постійного зменшення середньої  заробітної плати освітян відносно середньої зарплати в економіці, а тим більше — в промисловості.

Підтвердженням суспільної вагомості праці вчителів виступає рівень оплати їх праці. Так, у Сполучених Штатах середня річна заробітна  плата вчителів державних початкових і середніх шкіл становила у 1999 році 40,6 тис. доларів (або 3,8 тис. дол. в місяць) і була суттєво вищою, ніж заробітна плата вчителів приватних закладів: у 1994 році середня річна заробітна плата вчителя державної школи становила 35,7 тис. дол., а вчителя приватної — 24,1 тис. дол. [6].

Таблиця 1

Середня заробітна плата  в економіці і в освіті України*

Графік 1 Динаміка зміни середньої зарплати в Україні в 2000-2011 роках в гривнях.

Цікаво також співставити  не тільки ці абсолютні цифри. Відносно величини ВНП, що припадає на душу населення, відмінності також досить суттєві. В 1999 році середня заробітна плата  вчителя державних середніх шкіл в США становила 127,14% від рівня  ВНП на душу населення (USD 31920). Середня  заробітна плата вчителя середньої  школи в Україні в 1999 році (близько USD 30) становила 3,9% від рівня ВНП  на душу населення (USD 700) [7].

У багатьох країнах світу  в основі освітньої політики лежить фундаментальне положення про необхідність забезпечення достатнього рівня  оплати праці вчителів шкіл. Країнами Південно-Східної Азії була обрана стратегія розвитку освіти, яка передбачала  велику наповнюваність класів та досить високі показники співвідношення учень/вчитель, але за умови високої кваліфікації та високого рівня оплати вчителів. В Південній Кореї вчителі  отримують заробітну плату, яка  має найвищі показники у відсотках  до ВВП на душу населення серед  країн ОЕСР [8]. Саме така стратегія  дозволила цим країнам вийти  на високі показники економічного розвитку.

Характерними у цьому  відношенні є дані стосовно рівня  видатків на одного учня середніх шкіл та співвідношення учень/ вчитель у  Сполучених Штатах. Причому показовим  є не тільки сам рівень фінансування, коли на одного учня у 1999/2011 році виділялося більше 8 тис. дол., що перевищує рівень України більше ніж у 26 разів (тоді як реальний ВВП США, обчислений по паритету купівельної спроможності, перевищує ВВП України тільки у 10 разів). До того ж, має місце і постійне зменшення співвідношення учень/ вчитель: якщо у 1990/91 навчальному році в Сполучених Штатах на одного вчителя припадало 24 учня, то у 1999/2001 — вже 16 [6].

Мотиваційний механізм діяльності вчителя має ґрунтуватися на фундаментальному принципі підтримки високого соціального  престижу і суспільного статусу  професії педагога, вчителя. Формування поваги до професії педагога і престижності праці викладачів може відбуватися  на базі матеріального підтвердження  важливого значення їх діяльності. Незадовільний рівень зарплати в  державних закладах загрожує ефективності навчання, має наслідком високу плинність  кадрів та відхід викладачів із сфери  освіти, і що особливо загрозливо —  відтік кваліфікованих кадрів за кордон.

Рівність. Сучасні реформації в освіті певним чином загострюють  і питання соціальної справедливості. Інституційна організація системи  освіти, форми та методи навчального  процесу, фінансові механізми освіти значною мірою впливають на соціальну  структуру суспільства і тенденції  її розвитку. Саме тому завданням держави  є створення такої організації  системи освіти, яка б надавала можливість подолати соціальну сегментацію  суспільства, зменшити розрив між верствами  населення.

6. Доступність освіти має забезпечуватися суспільними механізмами охоплення населення системою освіти. Вони можуть розрізнятися залежно від того, які принципи покладені в основу організації системи освіти. Проблема доступу до освіти приділено значну увагу в сучасних міжнародних документах про розвиток освіти, де наголошується на необхідності забезпечення рівності і справедливості доступу до освіти. Всі міжнародні документи щодо рівного доступу до освіти поділяються на дві групи: такі, що розглядають доступ до базових вмінь та знань, які визначають можливості залучення все більшої кількості людей до забезпеченого життя, та такі, що визначають можливості включення людей та держав у процеси світового розвитку. Перші — це Всесвітня декларація про освіту, прийнята у 1990 році, підсумковий звіт глобального дослідження «Освіта для всіх 2000» та інші — розглядають проблему розширення доступу до базової освіти і стосуються переважно країн, що розвиваються. Серед документів другої групи — Програмний документ ЮНЕСКО «Реформа та розвиток вищої освіти» (1995 р.) — присвячений питанню доступу до вищої освіти з метою забезпечення розвитку людського капіталу та суспільства в цілому.

Початкова і середня освіта є загальнообов’язковими у всіх цивілізованих країнах. Що стосується професійної освіти післясереднього  рівня, то в її основу мають бути покладені принципи відбірковості. І навіть необхідність підвищення рівня  освіти, залучення широких верств населення до вищої освіти не заміняє  потреби відбору молоді згідно з  рівнем знань, природних схильностей  і здібностей до виконання різних функцій.

Система організації освіти, принципи її доступності і селективності  забезпечують певний механізм розподілу  молоді після закінчення загальної середньої школи. Те, наскільки вищі рівні освіти доступні населенню, говорить про розподіл доходів у суспільстві. Однак слід зазначити, що хоча потреба у вищій освіті значно зростає в сучасних умовах, вона ще далеко не є загальнонеобхідною. В будь-якому суспільстві є оптимальний рівень необхідності в працівниках із загальною, професійно-технічною або вищою освітою. Як їх дефіцит, так і перевищення певного рівня може породжувати диспропорції в розподілі доходів.

У сучасному світі, в тому числі і в Україні, відбуваються процеси, які поступово порушують  елітарність (від фр. elite — найкращий) вищої освіти. Зростаючий попит суспільства на вищу освіту знаходить прояв у диверсифікації закладів вищої освіти, форм і методів навчання, у все більшому зростанні чисельності студентів вищих навчальних закладів.

Для багатьох країн, і в  першу чергу для розвинених, характерною  є тенденція збільшення студентської когорти. В Японії у 2005 році 73% населення 18—23 років навчалися у вищих навчальних закладах, в таких європейських країнах, як Великобританія, Фінляндія — близько 70%. За даними ЮНЕСКО, темпи зростання чисельності студентів в групі населення відповідного віку в середньому в світі збільшилися з 9,6% у 1960 році до 23,8% у 2005 році, в розвинених країнах — з 15,1 до 42,2%, в країнах, що розвиваються, — з 7,3 до 16,1% [13, 9]. Аналогічна тенденція простежується в останні роки і в Україні.