Стратегічні аспекти розвитку освіти’

Підвищення вимог в  усіх сферах економічної і соціальної діяльності щодо якостей працівників  викликає необхідність продовження  навчання після закінчення середньої  школи не тільки для найсильніших учнів. Неодмінною умовою успішної зайнятості молоді є наявність не лише 8—9 років  загальної освіти, а й повної загальної  середньої освіти та спеціалізованої  професійної підготовки. Передбачається, що більш-менш універсальною освітою  найближчим часом стануть два  роки навчання в коледжі.

Тенденція збільшення чисельності  студентства серед молоді, безумовно, є позитивною. Але, поряд із цим, вона не може не означати втрату елітарності  вищої освіти. Інший принцип —  егалітарність (від фр. egalite — рівність) вищої освіти — передбачає її доступність  широким верствам населення. Саме цей  принцип набуває все більшого поширення і стає провідним у  освітній політиці держав світу.

В умовах масового поширення  вищої освіти елітну роль в суспільстві  мають виконувати університети. Університети України, які мають свою історію  і традиції, є провідними центрами освіти і науки. Наявність фундаментальної  наукової бази, висококваліфікованих кадрів викладачів створює підстави для того, щоб університети стали  справжніми осередками формування інтелектуальної  еліти суспільства. Ця елітна роль вітчизняних  університетів має обов’язково  підтверджуватися забезпеченням стандартів високої якості освітніх послуг. Гарантування високоякісного навчання потребує, з одного боку, заходів із забезпечення справжнього відбору до лав студентів університетів молоді з найкращими здібностями. З іншого боку, неодмінною умовою підтвердження елітного значення диплому провідних університетів України є їхнє фінансове забезпечення.

Суспільству, яке вступає  у добу всеохоплюючої глобалізації, необхідно максимально задіяти  потенціал кожної людини. Для цього  важливо забезпечити можливість вільного доступу до освіти. В той  же час широкомасштабне поширення  вищої освіти може спричинити зниження якості освітніх послуг та цінності освіти взагалі. Тому категорія рівності скоріше  повинна включати розширення можливостей  здобуття якісної освіти та ефективної політики досягнення певних цілей.

Попит суспільства, безумовно, виступає потужною підоймою для поширення  освіти. Але бурхливе зростання освітньої  системи за умови неадекватного  зростання поглинальної спроможності ринку праці матиме наслідком  тенденцію до одержання мінімальної  освітньої кваліфікації, необхідної для даного професійного рівня. Цей  феномен відомий під назвою освітнього «підвищення функцій». Така ситуація в свою чергу має тенденцію  генерувати ще більший суспільний попит  і тиск на створення більшої кількості  навчальних закладів. Із різким зниженням  професійних віддач за нижчі рівні  підготовки зростає суспільний тиск за більший доступ до кращих рівнів підготовки. Система освіти може потрапити  у саморуйнівне положення. Після  тривалого періоду бурхливого розширення освітня система може стати виробником дипломів в надзвичайному темпі. Надмірна пропозиція буде породжувати  значне безробіття, а також люмпенізацію інтелігенції.

Стрімке і нерівномірне поширення  освіти може дуже сильно формувати  нерівноправність по різних напрямах. Наприклад, створення великої кількості  вищих навчальних закладів в містах при відсутності умов для проживання студентів буде сприяти більшому охопленню вищою освітою міської  молоді, значно знижуючи охоплення  сільської молоді.

Отже, поширення освіти має  відбуватися узгоджено з потребами  економічного і соціального розвитку країни. Якщо зростає охоплення населення  освітою і це не супроводжується  розвитком ринку праці, то така ситуація може спричинити знецінювання дипломів і формування в суспільстві прошарку «люмпен-інтелігенції» — людей, які отримали високу освіту, але  надії і сподівання яких на роботу не виправдалися. Невиправдане поширення  освіти може означати втрату для багатьох людей підстав для досягнення кращого майбутнього, можливостей  доступу до вищого положення в  суспільстві.

У багатьох країнах реформи  в напрямі встановлення рівності націлені на конкретних студентів в  системі освіти, які є «ризиковими» або мають спеціальні вимоги. Вони включають спеціальні програми, розраховані  на поліпшення запам’ятовування, закріплення  успіхів (спеціальні, багатокультурні, двомовні для національних меншин тощо), програми переходу від школи до роботи (які комбінують в шкільних навчальних програмах навчання і післяшкільну діяльність), категоріальні програми допомоги [9, р. 663—664].

Доступність освіти та масштаби охоплення населення навчанням  різного рівня мають оптимально поєднуватися з високою якістю підготовки, загальних та спеціальних знань, що дадуть можливість їх здобувачам отримати роботу за фахом і належну оплату праці. Важлива за своєю суттю  мета — ефективне використання ресурсів суспільства на цілі освіти, що часто  розуміється як зведення до мінімуму витрат на освіту при максимумі результату — не повинна домінувати над іншою метою: забезпечення права кожного громадянина нашої країни якісною освітою.

7.  Структура освіти. Однією з найважливіших рис процесу становлення постіндустріального суспільства виступає структурна перебудова економіки. Загальні особливості цієї перебудови відомі, це: скорочення питомої ваги галузей матеріального виробництва і зокрема — добувної промисловості та сільського господарства та зростання питомої ваги сфери послуг, в складі якої пріоритет належить найбільш високотехнологічним послугам. Зміни, що відбуваються з появою високих технологій, обробки та передачі інформації, є революційними, вони трансформують не тільки виробничий базис суспільства, але й всю структуру економічних відносин. Надзвичайна швидкість, з якою відбуваються технологічні зміни, зумовлює і надзвичайну швидкість їх поширення в світі. Ці прогресивні загалом явища разом із тим можуть мати і досить неоднозначні наслідки, що знаходять прояв у зростанні розриву в рівнях розвитку різних країн. Розвинені країни, маючи могутню індустріальну базу, з появою і поширенням сучасних технологій зробили різкий крок уперед. Але велика частина країн, ступнувши одною ногою до постіндустріального суспільства, іншою залишається в індустріальному і навіть в аграрному.

Необхідний елемент формування вдалої структурної перебудови, як свідчить досвід таких країн, як Республіка Корея та Японія, становить саме система освіти.

В Україні після 1995 року спостерігається  тенденція деякого зменшення  частки молоді, що навчається в середніх загальноосвітніх закладах. Водночас послідовно скорочується частка молоді, яка поступає у професійно-технічні заклади та вищі навчальні заклади  системи підготовки молодших спеціалістів — І—ІІ рівнів акредитації, та майже  вдвічі зросла частка студентів ВНЗ  ІІІ— ІV рівнів акредитації (табл. 2). Такі тенденції можуть бути пояснені як загальноекономічними, так і демографічними факторами.

Таблиця 2

Чисельність студентів закладів професійної освіти в Україні, 1985/86—2000/2001 н.р.*

Кризова ситуація в економіці  Україні знаходить прояв у  значному скороченні виробництва, і  особливо промислового, а отже — і в зменшенні попиту на робочу силу. Отже, скорочується і прийом та випуск навчальних закладів, що забезпечують підготовку кваліфікованих робітників і молодших спеціалістів. Якщо у 1990 році випускники професійно-технічних училищ та ВНЗ І— ІІ рівнів акредитації складали 81,6%, то у 2000 р. — 63,6% всіх підготовлених фахівців (табл. 3).

Таблиця 3

Випуск фахівців закладами  професійної освіти України, 1985/86—1999/2000 н. р.*

Показовими в цьому  відношенні є дані стосовно розподілу  випускників середніх шкіл за формами  навчання і зайнятості. Наприклад, в  таких країнах Європи германської  культури, як Австрія, Бельгія, Німеччина, Нідерланди, Люксембург, Швейцарія, а  також в Італії до 65 і більше відсотків  молоді після завершення середньої  освіти іде у професійно-технічні заклади. У скандинавських країнах, Франції, Великобританії — приблизно половина молоді, а в країнах південної Європи — тільки 20—40% молоді поступає в систему професійно-технічної освіти.

В Україні частка молоді, що продовжує навчання в загальноосвітніх закладах, не є стабільною. Так, в 1995 році — 53,6%, 1996 році — 57,2%, в 1997 році — 59,2%, 1998 році — 62%, 1999 році — 64,8% учнів продовжували навчання у старшій середній школі [розраховано за: 10, 430].

Дія несприятливих об’єктивних  факторів має долатися цілеспрямованою  політикою держави щодо врегулювання необхідних пропорцій між професійно-технічною  та вищою освітою. Скорочення сектора  професійно-технічної освіти загрожує поступовим зменшенням загону кваліфікованих працівників, і особливо у сфері  матеріального виробництва, яке  виступає основою, фундаментом економіки. Крім того, непродумане поширення  вищої освіти за цих умов може спричинити знецінення дипломів про вищу освіту, зниження її якості і, як наслідок, загострення  соціальних проблем на ринку праці.

Іншим фактором, який значною  мірою впливатиме найближчим часом  на ситуацію у сфері освіти, а  потім і на ринок праці, є демографічний  фактор. Масштаби освітньої галузі в першу чергу залежать від  чисельності дітей та молоді, яка  буде здобувати освіту. Головним чинником тут виступає народжуваність, яка  знаходиться під впливом багатьох соціально-економічних факторів і  не залишається незмінною протягом різних років (1980 р. — 742,5 тис.; 1985 р. — 762,8 тис.; 1990 р. — 657,2 тис.; 1995 р. — 492,9 тис.; 1998 р. — 419,2 тис; 2000 р. — 385,1 тис. [10, 11, 12]).

Високі темпи народжуваності на початку 80-х років означають  зростання чисельності молоді, що закінчує середню школу. В умовах сучасної складної ситуації на ринку  праці, досить високого молодіжного  безробіття (за деякими даними —  третину всіх безробітних складає  молодь) високі темпи притоку нових  трудових ресурсів будуть ще більше посилювати напругу у сфері зайнятості. Певною мірою виходом з такої ситуації може бути активне залучення молоді до вищої продовженої освіти, що і спостерігається зараз в  Україні. Однак цей процес, попри  всі позитивні моменти, що несе в  собі освіта, може мати досить неоднозначні соціально-економічні наслідки. Молоді особи через 4—5 років закінчать  вищі навчальні заклади і вже  з достатньо високим рівнем підготовки прийдуть на ринок праці, який має  запропонувати їм відповідні робочі місця. Якщо цього не відбудеться, і  випускники вимушені будуть працювати (якщо ще будуть працювати) на тих робочих  місцях, які не потребують відповідної  кваліфікації, це буде означати марну  розтрату суспільних ресурсів.

Зарадити цій ситуації може активізація підприємницької  діяльності, зростання виробництва, його всебічний структурний розвиток, який має відбуватися як в напрямі  поширення підприємств різних форм власності (приватних, державних, колективних, змішаних), так і в напрямі перебудови галузевої структури економіки, орієнтації її на сучасні високотехнологічні галузі. Якщо станеться саме так, прогресивні  тенденції будуть визначати розвиток економіки країни, і якщо темпи  їх будуть задовільними, то разом із притоком кваліфікованих кадрів вони можуть стати потужним чинником подальшого економічного та соціального зростання  економіки. Якщо ж темпи пожвавлення  виробництва не забезпечать поглинання трудових ресурсів, буде дуже проблематичним сподіватися на значні зиски від  розширення системи підготовки спеціалістів вищої кваліфікації.